Після закінчення педінституту Станіслав отримав скерування на роботу в одну із сільських шкіл на Волині. Уродженцю Галичини попервах було важко звикати до поліських звичаїв і традицій. Але поступово освоївся.
Мешкав у квартирі колгоспної доярки, яка завжди пригощала свіжим молочком, власноруч виготовленим маслом і сиром. Словом, на долю гріх було ображатися. Та й у школі все складалося якнайкраще: предмет знав досконало, викладав добре, отож, учні знання мали глибокі, батьки натішитися не могли. І від них дещо перепадало – то свіжину підкинуть, то ранніми овочами потішать, то картоплею на зиму допоможуть.
Так минав рік за роком. Ось і 25 виповнилося. Вже ніби про сім'ю подумати пора, а серед місцевих вчительок достойних не бачив, хоч деякі педагогині натяки робили. Але Станіслав хотів не тільки красиву і розумну, а й багату. У селі, де народився на Галичині, в пошані були дівчата із заможних сімей, бо вони ціну копійці знали, газдувати вміли, ще й чоловіками опікувалися по-материнському.
Та одного дня в школу за призначенням прибула вчителька англійської мови. Білява, симпатична, говірка й компанійська. Казали, що батько у неї в райцентрі бізнесом займається, а мати в торгівлі працює. Став молодий учитель до неї приглядатися, компліментами обдаровувати, то й поступово увійшов в довіру. Згодом запропонував руку і серце. Олена (так звали його симпатію) недовго й вагалася. Мати її завжди повчала: "Беруть заміж – іди. Потім захочеш, та не зможеш. Хто перебирає, той втрачає".
Весілля зробили в одному з найкращих міських ресторанів. Склалися одні батьки і другі – не бідні, слава Богу. Гостей запросили чоловік 200. Гуляли три дні. Перепили молодим грошей стільки, що Станіслав навіть очам не повірив. Радів: значить, вибір правильний.
Згодом батько Олени допоміг подружжю перевестися на роботу в райцентрі – зв'язки мав надійні і життям перевірені. Обом дали повну ставку ще й класне керівництво. Невдовзі придбали невеликий, але симпатичний будиночок. Живи і тішся. Вгору пішла і громадська кар'єра Станіслава – обрали депутатом міськради, кандидатом у члени партії. Після закінчення кандидатського стажу молодого комуніста рекомендували на посаду директора восьмирічної школи, через деякий час – середньої.
Тим часом в сім'ї народилися діти. Спочатку –донечка Василинка, потім синочок Іванко. Батьки допомогли із дитячим садочком, але Олені чоловік заборонив працювати. Мовляв, моєї зарплати вистачить, а ти сиди вдома, господарство доглядай.
А час ішов. Ось уже й діти попідростали, пішли в школу, а після здобуття середньої освіти вступили до інститутів: син – до медичного, донька – до педагогічного. Олена продовжила займатися домашніми справами, а Станіслава забрали на роботу в обласне управління освіти, де відповідав за працевлаштування молодих педагогів. Працевлаштовував не безкоштовно, а спочатку за "могоричі", пізніше – за гроші. Частину віддавав дружині, яка лишилася у райцентрі, а частину (більшу) залишав собі. Адже винаймав благоустроєну квартиру, харчувався переважно в ресторанах або кафе, отож, на все потрібні були фінанси. Вже подумував, щоб і Олену забрати в обласний центр, але все відкладав справу на "потім".
Доки це "потім" настало, Станіслава зненацька настигло шалене і гаряче кохання до колеги по роботі – чорнявої і пристрасної красуні Валентини. Та так "настигло", що дати ради своїм почуттям не міг. Валентина не надто пручалася. Адже сім'ї не мала, одружена не була. Їй імпонувало, що трохи старший за неї Станіслав, такий уважний і галантний: щодня дарував квіти, пригощав кавою і коньяком, міг розважити компліментами, які вона із задоволенням вислуховувала. Тому згодом перейшла жити до коханця.
Засліплений пристрастю, Станіслав забув і про Олену, і про дітей, і про місто, в якому народився та виріс. Всі його думки тепер були заполонені одним питанням: де взяти гроші? Адже кохана хотіла гарно одягатися, смачно харчуватися, купувати наймодніший одяг і взуття, завжди мати у сумочці доларову готівку. Довелося напружити всі мозкові звивини, щоб щодня мати поповнення особистої "каси".
Гроші у людей вимагав відкрито: одному обіцяв влаштувати сина в інститут, другому – посприяти у працевлаштуванні доньки, третьому – "відкосити" від мобілізації, четвертому –клопотати про інвалідність і т. д., і т. п. Обіцяв багато, бо мав багато друзів, яких в свій час теж виручав у важку хвилину.
Звичайно, не все вдавалося. Але загалом свіжа копійка (точніше долар) в кишені була завжди. Відповідно вдоволеною і щасливою почувалася Валентина, якій подруги заздрили, бо завжди дивувала наймоднішим одягом, вишуканим макіяжем та оригінальними зачісками. Але, як кажуть, все має свій кінець. Настав він одного чорного дня і в стосунках Станіслава й Валентини.
Якось до квартири, де вони мешкали, з обшуком прийшла поліція. Виявилося, що її працівники давно "вели" Станіслава, на якого надійшла скарга від одного з клієнтів, у якого той взяв гроші, але обіцянки не виконав. Обшук практично нічого не дав, бо всі гроші чоловік витратив на коханку. Та й факт хабара слідству не вдалося встановити.
Здавалося, все закінчилося добре. Але зненацька у Станіслава стався інсульт, його паралізувало, тому довелося лягати в реанімацію. Видно, стреси і нервові потрясіння далися взнаки. Дізнавшись про хворобу чоловіка, Олена приїхала до обласного центру, піднявши всіх медиків "на ноги" і змусивши застосувати найновіші способи і методи лікування. З обіймів смерті Станіславу вдалося вирватися, але інвалідом залишився на все життя. Відтак роботу довелося покинути й повернутися додому. Благо, що Олена про його шалене кохання нічого не знала.
Валентина ж не дуже журилася. Невдовзі вона знайшла собі нового "спонсора", миттєво забувши про попереднього. А коли дізналася про смерть Станіслава, який помер через три роки після інсульту, то навіть не приїхала на похорон. Не довго журилася Олена: не маючи постійного місця роботи, поїхала на заробітки в Італію, де згодом вийшла заміж за багатого сеньйора.
Діти залишилися в Україні. Не маючи коштів на прожиття, бо потрапили під скорочення, продали батьківський будинок, але, не досягнувши згоди, почали судитися за спадщину. Іван не витримав судової тяганини й пішов добровольцем на фронт, де невдовзі загинув. Василина вийшла заміж за однокласника, але щастя не мала: той виявився алкоголіком і наркоманом. Добре, що, дізнавшись про доньчину біду, мати забрала її до Італії. Кажуть, що там вона доглядає прикутих хворобою до ліжка інвалідів…
Володимир ПЕТРУК.
Щастя за гроші не купиш
Після закінчення педінституту Станіслав отримав скерування на роботу в одну із сільських шкіл на Волині. Уродженцю Галичини попервах було важко звикати до поліських звичаїв і традицій. Але поступово освоївся.
Мешкав у квартирі колгоспної доярки, яка завжди пригощала свіжим молочком, власноруч виготовленим маслом і сиром. Словом, на долю гріх було ображатися. Та й у школі все складалося якнайкраще: предмет знав досконало, викладав добре, отож, учні знання мали глибокі, батьки натішитися не могли. І від них дещо перепадало – то свіжину підкинуть, то ранніми овочами потішать, то картоплею на зиму допоможуть.
Так минав рік за роком. Ось і 25 виповнилося. Вже ніби про сім'ю подумати пора, а серед місцевих вчительок достойних не бачив, хоч деякі педагогині натяки робили. Але Станіслав хотів не тільки красиву і розумну, а й багату. У селі, де народився на Галичині, в пошані були дівчата із заможних сімей, бо вони ціну копійці знали, газдувати вміли, ще й чоловіками опікувалися по-материнському.
Та одного дня в школу за призначенням прибула вчителька англійської мови. Білява, симпатична, говірка й компанійська. Казали, що батько у неї в райцентрі бізнесом займається, а мати в торгівлі працює. Став молодий учитель до неї приглядатися, компліментами обдаровувати, то й поступово увійшов в довіру. Згодом запропонував руку і серце. Олена (так звали його симпатію) недовго й вагалася. Мати її завжди повчала: "Беруть заміж – іди. Потім захочеш, та не зможеш. Хто перебирає, той втрачає".
Весілля зробили в одному з найкращих міських ресторанів. Склалися одні батьки і другі – не бідні, слава Богу. Гостей запросили чоловік 200. Гуляли три дні. Перепили молодим грошей стільки, що Станіслав навіть очам не повірив. Радів: значить, вибір правильний.
Згодом батько Олени допоміг подружжю перевестися на роботу в райцентрі – зв'язки мав надійні і життям перевірені. Обом дали повну ставку ще й класне керівництво. Невдовзі придбали невеликий, але симпатичний будиночок. Живи і тішся. Вгору пішла і громадська кар'єра Станіслава – обрали депутатом міськради, кандидатом у члени партії. Після закінчення кандидатського стажу молодого комуніста рекомендували на посаду директора восьмирічної школи, через деякий час – середньої.
Тим часом в сім'ї народилися діти. Спочатку –донечка Василинка, потім синочок Іванко. Батьки допомогли із дитячим садочком, але Олені чоловік заборонив працювати. Мовляв, моєї зарплати вистачить, а ти сиди вдома, господарство доглядай.
А час ішов. Ось уже й діти попідростали, пішли в школу, а після здобуття середньої освіти вступили до інститутів: син – до медичного, донька – до педагогічного. Олена продовжила займатися домашніми справами, а Станіслава забрали на роботу в обласне управління освіти, де відповідав за працевлаштування молодих педагогів. Працевлаштовував не безкоштовно, а спочатку за "могоричі", пізніше – за гроші. Частину віддавав дружині, яка лишилася у райцентрі, а частину (більшу) залишав собі. Адже винаймав благоустроєну квартиру, харчувався переважно в ресторанах або кафе, отож, на все потрібні були фінанси. Вже подумував, щоб і Олену забрати в обласний центр, але все відкладав справу на "потім".
Доки це "потім" настало, Станіслава зненацька настигло шалене і гаряче кохання до колеги по роботі – чорнявої і пристрасної красуні Валентини. Та так "настигло", що дати ради своїм почуттям не міг. Валентина не надто пручалася. Адже сім'ї не мала, одружена не була. Їй імпонувало, що трохи старший за неї Станіслав, такий уважний і галантний: щодня дарував квіти, пригощав кавою і коньяком, міг розважити компліментами, які вона із задоволенням вислуховувала. Тому згодом перейшла жити до коханця.
Засліплений пристрастю, Станіслав забув і про Олену, і про дітей, і про місто, в якому народився та виріс. Всі його думки тепер були заполонені одним питанням: де взяти гроші? Адже кохана хотіла гарно одягатися, смачно харчуватися, купувати наймодніший одяг і взуття, завжди мати у сумочці доларову готівку. Довелося напружити всі мозкові звивини, щоб щодня мати поповнення особистої "каси".
Гроші у людей вимагав відкрито: одному обіцяв влаштувати сина в інститут, другому – посприяти у працевлаштуванні доньки, третьому – "відкосити" від мобілізації, четвертому –клопотати про інвалідність і т. д., і т. п. Обіцяв багато, бо мав багато друзів, яких в свій час теж виручав у важку хвилину.
Звичайно, не все вдавалося. Але загалом свіжа копійка (точніше долар) в кишені була завжди. Відповідно вдоволеною і щасливою почувалася Валентина, якій подруги заздрили, бо завжди дивувала наймоднішим одягом, вишуканим макіяжем та оригінальними зачісками. Але, як кажуть, все має свій кінець. Настав він одного чорного дня і в стосунках Станіслава й Валентини.
Якось до квартири, де вони мешкали, з обшуком прийшла поліція. Виявилося, що її працівники давно "вели" Станіслава, на якого надійшла скарга від одного з клієнтів, у якого той взяв гроші, але обіцянки не виконав. Обшук практично нічого не дав, бо всі гроші чоловік витратив на коханку. Та й факт хабара слідству не вдалося встановити.
Здавалося, все закінчилося добре. Але зненацька у Станіслава стався інсульт, його паралізувало, тому довелося лягати в реанімацію. Видно, стреси і нервові потрясіння далися взнаки. Дізнавшись про хворобу чоловіка, Олена приїхала до обласного центру, піднявши всіх медиків "на ноги" і змусивши застосувати найновіші способи і методи лікування. З обіймів смерті Станіславу вдалося вирватися, але інвалідом залишився на все життя. Відтак роботу довелося покинути й повернутися додому. Благо, що Олена про його шалене кохання нічого не знала.
Валентина ж не дуже журилася. Невдовзі вона знайшла собі нового "спонсора", миттєво забувши про попереднього. А коли дізналася про смерть Станіслава, який помер через три роки після інсульту, то навіть не приїхала на похорон. Не довго журилася Олена: не маючи постійного місця роботи, поїхала на заробітки в Італію, де згодом вийшла заміж за багатого сеньйора.
Діти залишилися в Україні. Не маючи коштів на прожиття, бо потрапили під скорочення, продали батьківський будинок, але, не досягнувши згоди, почали судитися за спадщину. Іван не витримав судової тяганини й пішов добровольцем на фронт, де невдовзі загинув. Василина вийшла заміж за однокласника, але щастя не мала: той виявився алкоголіком і наркоманом. Добре, що, дізнавшись про доньчину біду, мати забрала її до Італії. Кажуть, що там вона доглядає прикутих хворобою до ліжка інвалідів…
Володимир ПЕТРУК.
Залишити коментар