Згадуючи минуле, думаю про майбутнє
Шановна редакціє, шановні читачі! Те, що я хочу написати в першій частині листа, декому може здатися не те, що недоречним, а просто небажаним напередодні нового навчального року. Але я особисто так не вважаю, бо далі мова піде саме про школу, про стосунки між педагогами та учнями, про значення взаєморозуміння між ними.
Своїми думками вголос я не маю ані бажання, ані наміру очорнити усю освітянську спільноту, абсолютно не сумніваючись в порядності переважної більшості педагогів. Але, як кажуть в народі, в будь-якій отарі може знайтися паршива вівця. Так було і в даному випадку. Не буду називати ані прізвищ, ані імен, бо саме про це просила моя співрозмовниця.
Зрештою, це ж не скарга в якусь інстанцію, не бажання з кимось поквитатися. Просто невигадана історія - на розсуд читачів.
l
Цей випадок мав місце на початку Української державності, більше 30 років тому. В одній зі шкіл енної області, енного району вже незалежної України, розмірено і спокійно протікало шкільне життя – навчання, виховні заходи, заняття гуртків, проведення концертів, вечорів.
В одинадцятому (випускному) класі готувалися до обласної олімпіади з української мови та літератури. Адже учениця цього класу, моя співрозмовниця, удостоїлась честі брати у ній участь. Був це кінець зими – початок весни.
Олімпіада пройшла ніби успішно, дівчина вважала, що виступила вдало. Але час летів, ніхто ніяких результатів не оприлюднював, не говорив про переможців і призерів. А моя теперішня співрозмовниця, через свою вроджену скромність, нікого ні про що не розпитувала. Мовляв, потрібно буде – скажуть.
А між тим настала пора екзаменів, отримання атестатів зрілості і, як годиться, – випускного вечора, вступу до вишу. Вступила, куди задумала, як кажуть, без проблем.
Непомітно настала осінь, розпочався навчальний процес. Новий колектив, нові знайомства, нові предмети. Вирішені всі побутові питання. Мрія збулась.
Але якось на вихідні приїхала додому. І треба ж такому статися, що раптом зустріла директорку школи. Розпашілу, веселу, бо в однієї з колег був день народження. Зав'язалася розмова про те, про се, про радість і гордість за випускників, які продовжують навчання тощо. І зненацька – як грім на голову:
– А ти знаєш, що в обласній олімпіаді ти зайняла друге місце? Все якось забувала тобі сказати.
Німа сцена. Можна собі уявити, що в ту мить коїлося в душі дівчини. Горло перехопив спазм, на очах виступили сльози. Таке їй не могло приснитися в найстрашнішому сні. Розвернувшись, хотіла швидше втекти з того місця, але ноги були ніби ватяні.
Поволі побрела, тамуючи душевний біль, додому. Адже призове місце, про яке їй ніхто нічого не сказав, дало б можливість вступити на філологічний факультет без іспитів…І невідомо, як би склалася подальша доля юної обдарованої дівчини, коли б не "забудькуватість" педагогів. А хіба б недодало бій настрою й натхнення, якби те повідомлення озвучили на випускному вечорі, щиро привітали?
Не буду детально розповідати подробиці нашої подальшої розмови, де основними були запитання без відповідей: "Чому? Навіщо? А що було б?..." і т.д., і т. п. І головне: "Що це – підлість, помста, халатність чи професійний злочин?".
Сьогодні винуватців, причетних так чи інакше до того інциденту, вже немає на цім світі. "І зла на них я не тримаю, – зізнається співрозмовниця. – Але образа в душі залишилась на все життя".
Цієї розповіді, можливо, й не було б, якби моя землячка не захотіла вилити душу, бо забути свою моральну травму не може до цих пір. Звичайно, говорили не тільки про це, бо часу для спілкування мали вдосталь. Найперше болить наша спільна біда – війна, яку путін по-бандитськи розв'язав проти українців. Говорили і про сімейні справи, і про роботу. На закінчення я попросив послухати й об'єктивно оцінити мого нового вірша. Вона погодилася, уважно вислухала, і тут я побачив в її очах…сльози. Знову німа тиша.
У ту мить співрозмовниці згадалися, мабуть, шкільні роки, коли сама писала хороші вірші, оповідання. Через деякий час, вгамувавши біль у серці, похвалила мої поетичні рядки, хоча я відчував, що думає про своє минуле і оте "якби?..".
l
Зустріч, про яку розповів, викликала у мене бажання поділитися спогадами про своє шкільне життя. Воно було в мене непересічне, адже довелося навчатися в чотирьох школах. У результаті реорганізації восьмирічки в рідному селі Заприп'ять у початкову школу, я вдома встиг закінчити лише п'ять класів. Шостий закінчив у Щедрогірській середній школі, сьомий – восьмий – у Залухівській восьмирічці, а дев'ятий – десятий – у Межиситівській середній школі Ратнівського району.
Так от, починаючи з "азів" мого шкільного життя, з моєї першої вчительки Ніни Ничипорівни, молоденької випускниці педагогічного училища, яка вкладала в нас всю свою душу і все своє педагогічне вміння, за що ми її просто обожнювали, я зберіг високу повагу до вмілих і знаючих педагогів, які працювали у той час.
Тільки хороше можу сказати і про педагогічний колектив Щедрогірської десятирічки на чолі з директоркою Вірою Іллівною Середюк, і педагогічний колектив Залухівської восьмирічки на чолі з директором Антоном Антоновичем Медведчуком, а також і педагогічний колектив. Межиситівської середньої школи на чолі з директором Максимом Петровичем Приймачуком.
Про один епізод, пов'язаний з Максимом Петровичем, хочу згадати, аби ви краще зрозуміли, які люди нас вчили. Директор викладав історію. Як і годиться, розповідав про "загниваючий капіталізм", який ось-ось відкине копита, про експлуатацію трудящих при капіталізмі, про світову пролетарську революцію, а також про те, що ми, семикласники, впевнено крокуємо до світового майбутнього – комунізму, що радянські діти – найщасливіші у світі тощо. Зрештою, про це говорили на кожному кроці, в кожній газеті, кожній теле- і радіопередачі. Не знаю, чи всі вірили у ті "казки", але так було.
Одного разу Максим Петрович сказав на уроці таке, у що я не повірив (та й не тільки я). Мова йшла про підкорення Космосу, найсучасніші відкриття в галузі науки і техніки, передові технології.
І ось директор, звертаючись до нас, раптом мовить: "Ви, шановні учні (з наголосом на останній букві), обов'язково доживете до того часу, коли будете бачити один одного в телефонах".
Всі ми так і завмерли. Адже в той час (1975 р.) і дротових телефонів було обмаль, а тут – такі фантазії. Про що він говорить?
Виявилося, однак, що Максим Петрович мав цілковиту рацію, і ми в цьому тепер переконалися. Ось що значить, коли тебе навчала розумна, мудра, далекоглядна Людина, а до того – ще й високоморальна, яка ніколи не вчинила б так, як вчинила директорка, про яку написав вище. Хочеться вірити, що подібного сьогодні немає, бо вчительська спільнота у нас – справжні сівачі розумного, доброго, вічного. Їм в умовах воєнного стану працювати і нелегко, і непросто. Тим більше потрібна турбота про них з боку держави, а з їх боку – увага й терпіння у ставленні до учнів.
Тож просімо Бога допомогти Україні швидше перемогти ворога для того, щоб навчання в закладах освіти проходило під мирним небом, у чистих, світлих приміщеннях – де відбудованих після деокупації, а де – в оновлених і належно облаштованих. Бажаю усім школярам і студентам успіхів у навчанні, здійснення найзаповітніших мрій і задумів!
А на завершення адресую і шкільній молоді, і педагогам, і батькам слова геніального Тараса Шевченка:
…Учітеся, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
Василь КОВЧ.
с. Гута.
Ковельського району.
l
Від редакції: прагнучи повідомити читачам газети більше інформації про події, згадані нашим громадським дописувачем Василем Ковчем з Ратнівщини, поцікавилися, що ж пишуть про героїв його розповіді інші ЗМІ. Ось які дані розшукали.
"Їх праця стала династичною" – це заголовок нарису із газети "Ратнівщини", де сказано, зокрема, таке:
"Доброю традицією у Межиситі стало наслідування праці педагогів. Більшість теперішніх вчителів закладу – випускники цієї ж школи, а частково вони діти й онуки вчителів. Безперечними корифеями на цій ниві є члени сім'ї колишнього директора школи Максима Приймачука. Розпочавши свою діяльність у далеких 40-х роках, він майже пів століття сіяв в дитячих душах розумне, добре, вічне. Дивлячись на батька, переживаючи з ним усі шкільні радощі й негаразди, шлях вчителя обрали й дочки – Ольга та Галина. Ольга свою долю поєднала з молодим вчителем фізики Миколою Солдатенком, а їхні діти – В'ячеслав та Наталія – стали вчителями фізкультури й історії".
До речі, Максима Приймачука на посаду директора школи призначили у 1954 році. На цій посаді він працював до 1977 року. Нині тут працює Межиситівський ліцей Самарівської сільської ради Ковельського району. (на архівних світлинах бачите його приміщення і членів педколективу).
Шановна редакціє, шановні читачі! Те, що я хочу написати в першій частині листа, декому може здатися не те, що недоречним, а просто небажаним напередодні нового навчального року. Але я особисто так не вважаю, бо далі мова піде саме про школу, про стосунки між педагогами та учнями, про значення взаєморозуміння між ними.
Своїми думками вголос я не маю ані бажання, ані наміру очорнити усю освітянську спільноту, абсолютно не сумніваючись в порядності переважної більшості педагогів. Але, як кажуть в народі, в будь-якій отарі може знайтися паршива вівця. Так було і в даному випадку. Не буду називати ані прізвищ, ані імен, бо саме про це просила моя співрозмовниця.
Зрештою, це ж не скарга в якусь інстанцію, не бажання з кимось поквитатися. Просто невигадана історія - на розсуд читачів.
ххх
Цей випадок мав місце на початку Української державності, більше 30 років тому. В одній зі шкіл енної області, енного району вже незалежної України, розмірено і спокійно протікало шкільне життя – навчання, виховні заходи, заняття гуртків, проведення концертів, вечорів.
В одинадцятому (випускному) класі готувалися до обласної олімпіади з української мови та літератури. Адже учениця цього класу, моя співрозмовниця, удостоїлась честі брати у ній участь. Був це кінець зими – початок весни.
Олімпіада пройшла ніби успішно, дівчина вважала, що виступила вдало. Але час летів, ніхто ніяких результатів не оприлюднював, не говорив про переможців і призерів. А моя теперішня співрозмовниця, через свою вроджену скромність, нікого ні про що не розпитувала. Мовляв, потрібно буде – скажуть.
А між тим настала пора екзаменів, отримання атестатів зрілості і, як годиться, – випускного вечора, вступу до вишу. Вступила, куди задумала, як кажуть, без проблем.
Непомітно настала осінь, розпочався навчальний процес. Новий колектив, нові знайомства, нові предмети. Вирішені всі побутові питання. Мрія збулась.
Але якось на вихідні приїхала додому. І треба ж такому статися, що раптом зустріла директорку школи. Розпашілу, веселу, бо в однієї з колег був день народження. Зав'язалася розмова про те, про се, про радість і гордість за випускників, які продовжують навчання тощо. І зненацька – як грім на голову:
– А ти знаєш, що в обласній олімпіаді ти зайняла друге місце? Все якось забувала тобі сказати.
Німа сцена. Можна собі уявити, що в ту мить коїлося в душі дівчини. Горло перехопив спазм, на очах виступили сльози. Таке їй не могло приснитися в найстрашнішому сні. Розвернувшись, хотіла швидше втекти з того місця, але ноги були ніби ватяні.
Поволі побрела, тамуючи душевний біль, додому. Адже призове місце, про яке їй ніхто нічого не сказав, дало б можливість вступити на філологічний факультет без іспитів…І невідомо, як би склалася подальша доля юної обдарованої дівчини, коли б не "забудькуватість" педагогів. А хіба б недодало бій настрою й натхнення, якби те повідомлення озвучили на випускному вечорі, щиро привітали?
Не буду детально розповідати подробиці нашої подальшої розмови, де основними були запитання без відповідей: "Чому? Навіщо? А що було б?..." і т.д., і т. п. І головне: "Що це – підлість, помста, халатність чи професійний злочин?".
Сьогодні винуватців, причетних так чи інакше до того інциденту, вже немає на цім світі. "І зла на них я не тримаю, – зізнається співрозмовниця. – Але образа в душі залишилась на все життя".
Цієї розповіді, можливо, й не було б, якби моя землячка не захотіла вилити душу, бо забути свою моральну травму не може до цих пір. Звичайно, говорили не тільки про це, бо часу для спілкування мали вдосталь. Найперше болить наша спільна біда – війна, яку путін по-бандитськи розв'язав проти українців. Говорили і про сімейні справи, і про роботу. На закінчення я попросив послухати й об'єктивно оцінити мого нового вірша. Вона погодилася, уважно вислухала, і тут я побачив в її очах…сльози. Знову німа тиша.
У ту мить співрозмовниці згадалися, мабуть, шкільні роки, коли сама писала хороші вірші, оповідання. Через деякий час, вгамувавши біль у серці, похвалила мої поетичні рядки, хоча я відчував, що думає про своє минуле і оте "якби?..".
ххх
Зустріч, про яку розповів, викликала у мене бажання поділитися спогадами про своє шкільне життя. Воно було в мене непересічне, адже довелося навчатися в чотирьох школах. У результаті реорганізації восьмирічки в рідному селі Заприп'ять у початкову школу, я вдома встиг закінчити лише п'ять класів. Шостий закінчив у Щедрогірській середній школі, сьомий – восьмий – у Залухівській восьмирічці, а дев'ятий – десятий – у Межиситівській середній школі Ратнівського району.
Так от, починаючи з "азів" мого шкільного життя, з моєї першої вчительки Ніни Ничипорівни, молоденької випускниці педагогічного училища, яка вкладала в нас всю свою душу і все своє педагогічне вміння, за що ми її просто обожнювали, я зберіг високу повагу до вмілих і знаючих педагогів, які працювали у той час.
Тільки хороше можу сказати і про педагогічний колектив Щедрогірської десятирічки на чолі з директоркою Вірою Іллівною Середюк, і педагогічний колектив Залухівської восьмирічки на чолі з директором Антоном Антоновичем Медведчуком, а також і педагогічний колектив. Межиситівської середньої школи на чолі з директором Максимом Петровичем Приймачуком.
Про один епізод, пов'язаний з Максимом Петровичем, хочу згадати, аби ви краще зрозуміли, які люди нас вчили. Директор викладав історію. Як і годиться, розповідав про "загниваючий капіталізм", який ось-ось відкине копита, про експлуатацію трудящих при капіталізмі, про світову пролетарську революцію, а також про те, що ми, семикласники, впевнено крокуємо до світового майбутнього – комунізму, що радянські діти – найщасливіші у світі тощо. Зрештою, про це говорили на кожному кроці, в кожній газеті, кожній теле- і радіопередачі. Не знаю, чи всі вірили у ті "казки", але так було.
Одного разу Максим Петрович сказав на уроці таке, у що я не повірив (та й не тільки я). Мова йшла про підкорення Космосу, найсучасніші відкриття в галузі науки і техніки, передові технології.
І ось директор, звертаючись до нас, раптом мовить: "Ви, шановні учні (з наголосом на останній букві), обов'язково доживете до того часу, коли будете бачити один одного в телефонах".
Всі ми так і завмерли. Адже в той час (1975 р.) і дротових телефонів було обмаль, а тут – такі фантазії. Про що він говорить?
Виявилося, однак, що Максим Петрович мав цілковиту рацію, і ми в цьому тепер переконалися. Ось що значить, коли тебе навчала розумна, мудра, далекоглядна Людина, а до того – ще й високоморальна, яка ніколи не вчинила б так, як вчинила директорка, про яку написав вище. Хочеться вірити, що подібного сьогодні немає, бо вчительська спільнота у нас – справжні сівачі розумного, доброго, вічного. Їм в умовах воєнного стану працювати і нелегко, і непросто. Тим більше потрібна турбота про них з боку держави, а з їх боку – увага й терпіння у ставленні до учнів.
Тож просімо Бога допомогти Україні швидше перемогти ворога для того, щоб навчання в закладах освіти проходило під мирним небом, у чистих, світлих приміщеннях – де відбудованих після деокупації, а де – в оновлених і належно облаштованих. Бажаю усім школярам і студентам успіхів у навчанні, здійснення найзаповітніших мрій і задумів!
А на завершення адресую і шкільній молоді, і педагогам, і батькам слова геніального Тараса Шевченка:
…Учітеся, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
Василь КОВЧ.
с. Гута.
Ковельського району.
ххх
Від редакції: прагнучи повідомити читачам газети більше інформації про події, згадані нашим громадським дописувачем Василем Ковчем з Ратнівщини, поцікавилися, що ж пишуть про героїв його розповіді інші ЗМІ. Ось які дані розшукали.
"Їх праця стала династичною" – це заголовок нарису із газети "Ратнівщини", де сказано, зокрема, таке:
"Доброю традицією у Межиситі стало наслідування праці педагогів. Більшість теперішніх вчителів закладу – випускники цієї ж школи, а частково вони діти й онуки вчителів. Безперечними корифеями на цій ниві є члени сім'ї колишнього директора школи Максима Приймачука. Розпочавши свою діяльність у далеких 40-х роках, він майже пів століття сіяв в дитячих душах розумне, добре, вічне. Дивлячись на батька, переживаючи з ним усі шкільні радощі й негаразди, шлях вчителя обрали й дочки – Ольга та Галина. Ольга свою долю поєднала з молодим вчителем фізики Миколою Солдатенком, а їхні діти – В'ячеслав та Наталія – стали вчителями фізкультури й історії".
До речі, Максима Приймачука на посаду директора школи призначили у 1954 році. На цій посаді він працював до 1977 року. Нині тут працює Межиситівський ліцей Самарівської сільської ради Ковельського району. (на архівних світлинах бачите його приміщення і членів педколективу).
Залишити коментар