9 вересня ц. р. моєму шкільному другу і товаришу Шишуку В'ячеславу Сергійовичу минуло б 75 років. Минуло б, якби він був живим.
На жаль, передчасна смерть-злодійка обірвала його життя на злеті творчих сил і можливостей. У небуття пішов батько, чоловік, дідусь із дружної родини Шишуків, яку знає і шанує багато ковельчан.
Ми, "діти" повоєнного часу, належимо до того покоління, на очах якого відбудовувався зруйнований Другою світовою Ковель, яке згодом брало участь у становленні його економіки, розвитку культури, соціальної сфери в ті непрості й не надто ситні роки. Ми знали, що маємо працювати для того, щоб міцнішала держава, щоб наші сім'ї мали хліб і до хліба, щоб завтра було краще, аніж сьогодні.
По-різному склалися наші долі. Десь життєві шляхи перетиналися, десь "розбігалися" в різні боки, але ми ніколи не забували, що земляки-ковельчани, що у нас більше спільного, аніж різного. Особливо це стало зрозумілим в останні роки життя В'ячеслава Сергійовича. Ми регулярно зустрічалися під час засідань створеного нами своєрідного чоловічого "клубу", організованого з ініціативи нині теж покійного однокласника В'ячеслава Вікторовича Ліневича, на яких бували й Анатолій Семенюк, і Євген Кобченко, і Богдан Бачук, і Євген Поліщук (Царство Небесне!) і багато, багато інших щирих та відвертих людей.
Такі зустрічі зігрівали наші душі теплом невимушеного, відвертого спілкування, вільного обміну думками, де не існувало "заборонених" тем – ані про владу (місцеву і київську), ані про міжнародне становище, ані про останні ковельські новини, ані про інші цікаві для нас речі. Звичайно, не обходилося без жартів, гумору. Час від часу свої нові вірші читав Анатолій Семенюк, а огляд політичних подій робив Євген Кобченко.
На жаль, в житті не завжди буває так, як хочеш. Ось і наш "клуб" спіткала біда – спочатку у засвіти пішов В'ячеслав Ліневич, трохи згодом В'ячеслав Шишук. Отож, наш чоловічий "клуб" припинив своє існування. Але дружба не пішла в небуття. З тими, хто живий, ми спілкуємося, ділимося новинами, хвилюваннями і переживаннями. Кожному з нас не вистачає обох В'ячеславів, задушевних розмов із ними.
Сьогодні подібні "клуби" не в моді. Молодь віддає перевагу смартфонам і айфонам, їх батьки – соціальним мережам. Там простіше: "лайкнув" комусь із знайомих – і будь здоровий. Надіслав картинку в день народження – тішся, що тебе не забули. Правда, ще є об'єднання "за інтересами" – купити, продати, обміняти. Нічого дивного – все тече, все змінюється. Змінилися й цінності, пріоритети, традиції.
Все це я розумію. І все ж не можу відкараскатися від думки про те, що життя – скороминуще, що всі ми – тимчасові гості на цьому білому світі. Отож, цінуймо кожен день, подарований Богом для спілкування з рідними, друзями, знайомими, говорімо їм добрі слова за життя.
А В'ячеславу Сергійовичу Шишуку і В'ячеславу Вікторовичу Ліневичу – вічна і світла пам'ять, як, зрештою, усім, кого я знав, шанував і любив.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНІ: В’ячеслав ШИШУК (другий праворуч) серед колег із “Ковельсільмашу”.
Фото з домашнього архіву.
9 вересня ц. р. моєму шкільному другу і товаришу Шишуку В'ячеславу Сергійовичу минуло б 75 років. Минуло б, якби він був живим.
На жаль, передчасна смерть-злодійка обірвала його життя на злеті творчих сил і можливостей. У небуття пішов батько, чоловік, дідусь із дружної родини Шишуків, яку знає і шанує багато ковельчан.
Ми, "діти" повоєнного часу, належимо до того покоління, на очах якого відбудовувався зруйнований Другою світовою Ковель, яке згодом брало участь у становленні його економіки, розвитку культури, соціальної сфери в ті непрості й не надто ситні роки. Ми знали, що маємо працювати для того, щоб міцнішала держава, щоб наші сім'ї мали хліб і до хліба, щоб завтра було краще, аніж сьогодні.
По-різному склалися наші долі. Десь життєві шляхи перетиналися, десь "розбігалися" в різні боки, але ми ніколи не забували, що земляки-ковельчани, що у нас більше спільного, аніж різного. Особливо це стало зрозумілим в останні роки життя В'ячеслава Сергійовича. Ми регулярно зустрічалися під час засідань створеного нами своєрідного чоловічого "клубу", організованого з ініціативи нині теж покійного однокласника В'ячеслава Вікторовича Ліневича, на яких бували й Анатолій Семенюк, і Євген Кобченко, і Богдан Бачук, і Євген Поліщук (Царство Небесне!) і багато, багато інших щирих та відвертих людей.
Такі зустрічі зігрівали наші душі теплом невимушеного, відвертого спілкування, вільного обміну думками, де не існувало "заборонених" тем – ані про владу (місцеву і київську), ані про міжнародне становище, ані про останні ковельські новини, ані про інші цікаві для нас речі. Звичайно, не обходилося без жартів, гумору. Час від часу свої нові вірші читав Анатолій Семенюк, а огляд політичних подій робив Євген Кобченко.
На жаль, в житті не завжди буває так, як хочеш. Ось і наш "клуб" спіткала біда – спочатку у засвіти пішов В'ячеслав Ліневич, трохи згодом В'ячеслав Шишук. Отож, наш чоловічий "клуб" припинив своє існування. Але дружба не пішла в небуття. З тими, хто живий, ми спілкуємося, ділимося новинами, хвилюваннями і переживаннями. Кожному з нас не вистачає обох В'ячеславів, задушевних розмов із ними.
Сьогодні подібні "клуби" не в моді. Молодь віддає перевагу смартфонам і айфонам, їх батьки – соціальним мережам. Там простіше: "лайкнув" комусь із знайомих – і будь здоровий. Надіслав картинку в день народження – тішся, що тебе не забули. Правда, ще є об'єднання "за інтересами" – купити, продати, обміняти. Нічого дивного – все тече, все змінюється. Змінилися й цінності, пріоритети, традиції.
Все це я розумію. І все ж не можу відкараскатися від думки про те, що життя – скороминуще, що всі ми – тимчасові гості на цьому білому світі. Отож, цінуймо кожен день, подарований Богом для спілкування з рідними, друзями, знайомими, говорімо їм добрі слова за життя.
А В'ячеславу Сергійовичу Шишуку і В'ячеславу Вікторовичу Ліневичу – вічна і світла пам'ять, як, зрештою, усім, кого я знав, шанував і любив.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНІ: В’ячеслав ШИШУК (другий праворуч) серед колег із “Ковельсільмашу”.
Фото з домашнього архіву.
9 вересня ц. р. моєму шкільному другу і товаришу Шишуку В'ячеславу Сергійовичу минуло б 75 років. Минуло б, якби він був живим.
Залишити коментар