Ульянов-Лєнін, коли замислював жовтневий переворот в росії 1917-го року, наказував у першу чергу захоплювати пошту, телеграф, телефон. Як би ми не ставилися до "вождя”, мусимо визнати: він мав рацію, бо розумів значення зв'язку.
Розуміли це і його послідовники, котрі на постійному контролі тримали проблеми поштової галузі. Згадую перші повоєнні роки. Ковель напів зруйнований, люди живуть у землянках, повсюди видніються згарища і попелища. Але тогочасна компартійна влада усвідомлювала: відбудова міста без зв'язку неможлива. Тому вже в липні 1944 року, одразу після приходу "червоних", у дивом уцілілому будинку по вулиці Чкалова (тепер Степана Бандери) відкрили контору зв'язку, як вона тоді називалася.
Ця двоповерхова будівля збереглася до наших днів. Там розміщувалася і телефонна станція, і служба поштового зв'язку. Разом із друзями-однокласниками ми частенько забігали сюди, щоб купити поштові марки, адже філателією тоді захоплювалося багато моїх ровесників, як, зрештою, і я. Моя колекція виглядала, до речі, досить пристойно.
Ми любили туди заходити, бо там панувала якась таємнича аура: терпко пахло клеєм, свіжою друкарською фарбою від тогочасних газет, які сортували листоноші. Вибір, правда, був невеликий, але людям вистачало "Ізвєстій", "Правди", "Радянської України", "Радянської Волині", "Прапора Леніна". А ще – дитячих журналів: "Малятко", "Барвінок", газет "Зірка", "Піонєрская правда".
Одним з перших начальників поштової контори був Митрофан Митрофанович Шевченко, який одночасно активно дописував до місцевої газети. При тому не боявся порушувати гострі теми, критикувати тих чи інших посадовців. Разом із ним робкорівський рух (так його називали) розвивав колишній військовослужбовець Микола Олексійович Корнієнко, котрий мешкав поруч. Бойові, принципові були хлопці, котрі поміж собою змагалися за право бути першими у кількості дописів...
Трудився у Ковелі чималий загін листонош. У ті часи вони займалися винятково поштовими справами: доставляли листи, газети і журнали, організовували передплату. Їх сумки, як казали, завжди були повні новин. Та й заробітна платня не надто мізерна. Листоноші користувалися у ковельчан великою повагою, їх радо зустрічали в кожній домівці, адже своєчасно розносили свіжу пошту (іноді – два рази на день!), знали всі міські новини – як "офіційні", так і "неофіційні". Їх професію вважали престижною, і влаштуватися на цю відповідальну роботу міг далеко не кожен бажаючий, адже проходили перед тим так звані спецперевірки.
Як сьогодні, пам'ятаю доброзичливого і розсудливого "поштальйона" Уляна Солопа, традиції якого продовжили син Петро Улянович, невістка Віра Яківна, а згодом і онук Андрій, який працює в галузі і нині. Його змінив на нашій вулиці Луговій Степан Кошелюк, статечний, уважний чоловік, з донькою якого Ганною навчався в одному класі. Зрештою, листоноші вважалися "елітою" поштового зв'язку, їх шанували, морально і матеріально заохочували.
l
Завдяки підтримці держави у Ковелі 1951 року вже діяло 4 відділення зв'язку, встановлено 227 телефонів, 2 телеграфних апарати. Через 10 років кількість відділень на Ковельщині зросла до п'ятнадцяти. Очолювали поштовиків вже згадуваний М. Шевченко (1951-1956 р.р.), І. Шура (1956-1967 р.р.).
Бурхливий розвиток галузі зв'язку відбувся на Ковельщині у 70-80-их роках минулого століття. Саме тоді до керівництва нею прийшов Степан Кирилович Морозюк, людина ініціативна, творча, енергійна. Завдяки йому і команді однодумців Ковельський районний вузол зв'язку, котрий розмістився у новозбудованій будівлі по вулиці Незалежності, став одним з кращих в Україні. Йому присвоїли звання "Підприємство високої культури", а Степана Морозюка нагородили орденом "Знак Пошани". Відзначені високими нагородами сортувальниця К. Кондратович, телефоністка К. Місюра та інші.
l
Треба зауважити, що в ті часи поштовий і електрозв'язок були під одним "дахом", але у кожного були свої керівники –заступники Морозюка. В силу своїх службових обов'язків мені найбільше доводилося працювати з "поштовиками" – Миколою Дем'яновичем Антонюком, Володимиром Лукашовичем Джалою. Їм на зміну згодом прийшла Людмила Йосипівна Лябук.
Передплатою газет і журналів займалося відділення "Союздрук", очолюване Ніною Омелянівною Савенюк, Леонідом Іллічем Драбкіним, Антоніною Іванівною Хомич, Ольгою Олексіївною Козловою – чудовими, доброзичливими людьми, котрі розуміли значення друкованого слова, робили все можливе для його масового поширення.
Не відкрию секрету, коли скажу: передплатні кампанії знаходилися під непослабленим контролем влади. Компартія розуміла роль і значення друкованої преси, а тому вживала всіх заходів для зміцнення матеріально-технічної бази друкарень і редакцій, максимального охоплення пресою місцевого населення. З цією метою кожне відділення зв'язку мало плани передплати на ті чи інші видання – в першу чергу, партійно-радянські, які будь-що намагалося їх виконати.
Не скажу, щоб це надто обтяжувало людей: їхні заробітні плати і пенсії дозволяли виписувати по кілька, а то й кільканадцять видань. Особливою популярністю користувалися "За рульом", "Здоров'я", "Радянська жінка", "Крестьянка", тобто ті, де було менше політики. Допомагали в цьому громадські розповсюджувачі преси – люди добровільно й безоплатно сприяли поштовикам в організації передплати безпосередньо в трудових колективах, навчальних закладах.
Високою активністю у цій роботі відзначалися Валентин Антоненко з локомотивного депо Ковель, Ганна Дудік з деревообробного комбінату, Октавіан Швідлер з автобусного АТП та багато інших друзів і помічників не тільки зв'язківців, а й журналістів.
l
У 1995 році на базі єдиного районного вузла зв'язку було створено два автономних підприємства – "Укртелеком" і "Укрпошту". На мою думку, саме тоді відбувся початок кінця поштової галузі як державної. Ні, вона існує до цих пір, але, на мій хлопський розум, поступово перетворюється у приватну бізнес-імперію теперішнього очільника "Укрпошти" Ігоря Смілянського. Це ми, журналісти, відчуваємо особливо гостро, бо нині друковані ЗМІ в Україні через "драконівське" підвищення поштових тарифів опинилися на грані знищення.
Але про сумне далі не буду, адже 9 жовтня – Всесвітній день пошти, тому не псуватиму настрій перед святом волинським і ковельським поштовикам. Я дуже вдячний їм, а особливо керівнику обласної дирекції "Укрпошти" Івану Люсаку, за ту роботу, яку вони виконали останнім часом для зміцнення матеріально-технічної бази галузі, в тому числі й на Ковельщині, поліпшення обслуговування населення. Ми відчували постійну підтримку з боку Івана Олексійовича в питаннях організації передплатних кампаній, налагодження ділової співпарці. Як буде далі, покаже час, хоча, як кажуть у народі, так уже не буде.
Ковельські журналісти щиро вітають з прийдешнім святом ветеранів поштового зв'язку, багато з яких, на жаль, пішли у засвіти. Тим, хто ще топче ряст на землі, -– найщиріші вітання і найсердечніші побажання! Маю на увазі й Ларису Філіпчук, й Інну Радзієвську, й їх колег, котрі невтомно трудяться, незважаючи на мізерні зарплати, в ім'я того, щоб задовольнити запити і потреби людей, надати їм поштові послуги в повному обсязі і з найкращою якістю. Це і начальники міських та сільських відділень зв'язку, і працівники пересувних відділень, і листоноші, й інші категорії працівників.
Миру Вам, добра, Божого благословення і звичайно ж, довгоочікуваної Перемоги над ворогом, заради якої Ви також самовіддано працюєте!
Микола ВЕЛЬМА.
Ульянов-Лєнін, коли замислював жовтневий переворот в росії 1917-го року, наказував у першу чергу захоплювати пошту, телеграф, телефон. Як би ми не ставилися до "вождя”, мусимо визнати: він мав рацію, бо розумів значення зв'язку.
Розуміли це і його послідовники, котрі на постійному контролі тримали проблеми поштової галузі. Згадую перші повоєнні роки. Ковель напів зруйнований, люди живуть у землянках, повсюди видніються згарища і попелища. Але тогочасна компартійна влада усвідомлювала: відбудова міста без зв'язку неможлива. Тому вже в липні 1944 року, одразу після приходу "червоних", у дивом уцілілому будинку по вулиці Чкалова (тепер Степана Бандери) відкрили контору зв'язку, як вона тоді називалася.
Ця двоповерхова будівля збереглася до наших днів. Там розміщувалася і телефонна станція, і служба поштового зв'язку. Разом із друзями-однокласниками ми частенько забігали сюди, щоб купити поштові марки, адже філателією тоді захоплювалося багато моїх ровесників, як, зрештою, і я. Моя колекція виглядала, до речі, досить пристойно.
Ми любили туди заходити, бо там панувала якась таємнича аура: терпко пахло клеєм, свіжою друкарською фарбою від тогочасних газет, які сортували листоноші. Вибір, правда, був невеликий, але людям вистачало "Ізвєстій", "Правди", "Радянської України", "Радянської Волині", "Прапора Леніна". А ще – дитячих журналів: "Малятко", "Барвінок", газет "Зірка", "Піонєрская правда".
Одним з перших начальників поштової контори був Митрофан Митрофанович Шевченко, який одночасно активно дописував до місцевої газети. При тому не боявся порушувати гострі теми, критикувати тих чи інших посадовців. Разом із ним робкорівський рух (так його називали) розвивав колишній військовослужбовець Микола Олексійович Корнієнко, котрий мешкав поруч. Бойові, принципові були хлопці, котрі поміж собою змагалися за право бути першими у кількості дописів...
Трудився у Ковелі чималий загін листонош. У ті часи вони займалися винятково поштовими справами: доставляли листи, газети і журнали, організовували передплату. Їх сумки, як казали, завжди були повні новин. Та й заробітна платня не надто мізерна. Листоноші користувалися у ковельчан великою повагою, їх радо зустрічали в кожній домівці, адже своєчасно розносили свіжу пошту (іноді – два рази на день!), знали всі міські новини – як "офіційні", так і "неофіційні". Їх професію вважали престижною, і влаштуватися на цю відповідальну роботу міг далеко не кожен бажаючий, адже проходили перед тим так звані спецперевірки.
Як сьогодні, пам'ятаю доброзичливого і розсудливого "поштальйона" Уляна Солопа, традиції якого продовжили син Петро Улянович, невістка Віра Яківна, а згодом і онук Андрій, який працює в галузі і нині. Його змінив на нашій вулиці Луговій Степан Кошелюк, статечний, уважний чоловік, з донькою якого Ганною навчався в одному класі. Зрештою, листоноші вважалися "елітою" поштового зв'язку, їх шанували, морально і матеріально заохочували.
ххх
Завдяки підтримці держави у Ковелі 1951 року вже діяло 4 відділення зв'язку, встановлено 227 телефонів, 2 телеграфних апарати. Через 10 років кількість відділень на Ковельщині зросла до п'ятнадцяти. Очолювали поштовиків вже згадуваний М. Шевченко (1951-1956 р.р.), І. Шура (1956-1967 р.р.).
Бурхливий розвиток галузі зв'язку відбувся на Ковельщині у 70-80-их роках минулого століття. Саме тоді до керівництва нею прийшов Степан Кирилович Морозюк, людина ініціативна, творча, енергійна. Завдяки йому і команді однодумців Ковельський районний вузол зв'язку, котрий розмістився у новозбудованій будівлі по вулиці Незалежності, став одним з кращих в Україні. Йому присвоїли звання "Підприємство високої культури", а Степана Морозюка нагородили орденом "Знак Пошани". Відзначені високими нагородами сортувальниця К. Кондратович, телефоністка К. Місюра та інші.
ххх
Треба зауважити, що в ті часи поштовий і електрозв'язок були під одним "дахом", але у кожного були свої керівники –заступники Морозюка. В силу своїх службових обов'язків мені найбільше доводилося працювати з "поштовиками" – Миколою Дем'яновичем Антонюком, Володимиром Лукашовичем Джалою. Їм на зміну згодом прийшла Людмила Йосипівна Лябук.
Передплатою газет і журналів займалося відділення "Союздрук", очолюване Ніною Омелянівною Савенюк, Леонідом Іллічем Драбкіним, Антоніною Іванівною Хомич, Ольгою Олексіївною Козловою – чудовими, доброзичливими людьми, котрі розуміли значення друкованого слова, робили все можливе для його масового поширення.
Не відкрию секрету, коли скажу: передплатні кампанії знаходилися під непослабленим контролем влади. Компартія розуміла роль і значення друкованої преси, а тому вживала всіх заходів для зміцнення матеріально-технічної бази друкарень і редакцій, максимального охоплення пресою місцевого населення. З цією метою кожне відділення зв'язку мало плани передплати на ті чи інші видання – в першу чергу, партійно-радянські, які будь-що намагалося їх виконати.
Не скажу, щоб це надто обтяжувало людей: їхні заробітні плати і пенсії дозволяли виписувати по кілька, а то й кільканадцять видань. Особливою популярністю користувалися "За рульом", "Здоров'я", "Радянська жінка", "Крестьянка", тобто ті, де було менше політики. Допомагали в цьому громадські розповсюджувачі преси – люди добровільно й безоплатно сприяли поштовикам в організації передплати безпосередньо в трудових колективах, навчальних закладах.
Високою активністю у цій роботі відзначалися Валентин Антоненко з локомотивного депо Ковель, Ганна Дудік з деревообробного комбінату, Октавіан Швідлер з автобусного АТП та багато інших друзів і помічників не тільки зв'язківців, а й журналістів.
ххх
У 1995 році на базі єдиного районного вузла зв'язку було створено два автономних підприємства – "Укртелеком" і "Укрпошту". На мою думку, саме тоді відбувся початок кінця поштової галузі як державної. Ні, вона існує до цих пір, але, на мій хлопський розум, поступово перетворюється у приватну бізнес-імперію теперішнього очільника "Укрпошти" Ігоря Смілянського. Це ми, журналісти, відчуваємо особливо гостро, бо нині друковані ЗМІ в Україні через "драконівське" підвищення поштових тарифів опинилися на грані знищення.
Але про сумне далі не буду, адже 9 жовтня – Всесвітній день пошти, тому не псуватиму настрій перед святом волинським і ковельським поштовикам. Я дуже вдячний їм, а особливо керівнику обласної дирекції "Укрпошти" Івану Люсаку, за ту роботу, яку вони виконали останнім часом для зміцнення матеріально-технічної бази галузі, в тому числі й на Ковельщині, поліпшення обслуговування населення. Ми відчували постійну підтримку з боку Івана Олексійовича в питаннях організації передплатних кампаній, налагодження ділової співпарці. Як буде далі, покаже час, хоча, як кажуть у народі, так уже не буде.
Ковельські журналісти щиро вітають з прийдешнім святом ветеранів поштового зв'язку, багато з яких, на жаль, пішли у засвіти. Тим, хто ще топче ряст на землі, -– найщиріші вітання і найсердечніші побажання! Маю на увазі й Ларису Філіпчук, й Інну Радзієвську, й їх колег, котрі невтомно трудяться, незважаючи на мізерні зарплати, в ім'я того, щоб задовольнити запити і потреби людей, надати їм поштові послуги в повному обсязі і з найкращою якістю. Це і начальники міських та сільських відділень зв'язку, і працівники пересувних відділень, і листоноші, й інші категорії працівників.
Миру Вам, добра, Божого благословення і звичайно ж, довгоочікуваної Перемоги над ворогом, заради якої Ви також самовіддано працюєте!
Микола ВЕЛЬМА.
Ульянов-Лєнін, коли замислював жовтневий переворот в росії 1917-го року, наказував у першу чергу захоплювати пошту, телеграф, телефон. Як би ми не ставилися до "вождя”, мусимо визнати: він мав рацію, бо розумів значення зв'язку.
Залишити коментар