Сергій Якович Ступачук — колишній учитель математики і фізики Старовижівської школи. Всі, хто знав його, погодяться зі мною в тому, що це була людина величезної скромності, дуже талановита, обдарована в галузі фізико-математичних наук. Я б його назвала людиною високої внутрішньої культури. І хоч зовні він був непоказним, звичайним чоловіком, внутрішній світ його був просто величним. Він не створив сім’ї. Не мав дітей. Не мав власного житла. Але була у нього школа, улюблена робота, книги і фізика, закони якої так самовіддано викладав цей учитель.
Він вчив і мене. Я вдячна Вам, Сергію Яковичу, за Вашу вимогливість, за знання, за чистоту душі, за повагу до учнів.
До старшокласників учитель звертався тільки на “Ви”. Висока розумом людина оця. Серед усіх учителів він був найкращий своєю непоказною скромною зовнішністю і неперевершеними знаннями в галузі точних наук. Хороших учителів є багато, але таких, яким був Сергій Якович Ступачук (на світлині – вгорі ліворуч) — одиниці.
Сергій Якович Ступачук похований у с. Луків Турійського району. Після інсульту, незадовго до смерті, його забрав у Луків племінник.
Коли я згадувала свого учителя, мені завжди хотілося вклонитися його пам’яті. Думалося, як би знайти його могилу у Лукові? Але сама ж не знайду. І влітку 2018 р. я поїхала в це селище з надією знайти родину Ступачука С.Я. і побувати на кладовищі.
Знайшла. Не без труднощів, звичайно. Бо племінник учителя носив інше прізвище. У сестри Ступачука по чоловікові було прізвище Новосад.
Допоміг випадок. Зайшла в школу — ремонт. Зайшла в ПТУ — теж працюють робітники: білять, фарбують. Зайшла в селищну раду. Розпитую. Не можемо знайти родичів. Чули таке прізвище, але зараз у Лукові такого немає. І в цей момент прийшов у селищну раду директор школи. І саме він зрозумів, про кого йде мова. І що я можу знайти ту людину (Новосада М.А.) за такою-то адресою.
Михайло Ананійович не чекав такого візиту. Був чимось стурбований. Але коли я показала свою книжку, де було оповідання “Великий учитель” і фото, то зрозумів, що мова йтиме про його дядька, учителя Старовижівської школи Сергія Яковича Ступачука.
— Я хотіла побувати на могилі цієї хорошої людини. Саме тому і приїхала.
— Добре. Ходімо. 2 кілометри звідси. Підете пішки?
— Піду.
Дорогою Михайло розповідав про мого вчителя. Мені було цікаво все: і як він жив, і хто його батьки, і чому в нього не склалося особисте життя.
Запам’ятовувала все, що розповідав він. От і прийшли. Старовинні високі колишні пам’ятники. Зарослі лісовими деревами стежки. Кричить вороння. Німотна музика царює тут.
— Ось, — показав могилу.
На мене дивився сліпий пам’ятник з видовбленим овалом для фото. Але самої фотографії не було. Читаю дати життя: 20.12.1930–24.04.1992 рр.
Далі мені показують могили родини. Яків Ступачук — батько. Служив у царській армії (фото мені прислав поштою після нашої зустрічі Михайло Новосад. Перефотографував спеціально для мене і написав: “Може, колись Ви про це напишете – світлина внизу).
l
От і пишу. Спочатку про мого вчителя як про людину. Чому він був сам? Не створив сім’ї?
Коротко про це.
Була у нього велика любов. Розказував. Вчителька французької мови — Кокошко Людмила Михайлівна. Вона була особлива. Подивіться на неї (вгорі праворуч). Знаючий фахівець. Інтелігент найвищої культури. (Вона вчила і мене). Не дивно, що глибокий погляд Сергія (так надалі писатиму) зупинився на ній.
Любов йому сказала, що рівної їй у світі не було. Дружили. Зустрічалися. І вирішила Людмила познайомити свого батька із мужчиною, з яким, можливо, вони будуть одружуватися, якщо на те буде батьківська згода.
Приїхав батько. Генерал. Виправка. Ставний військовий. Про таких казали: “Без сучка, без задоринки”. Чекали на Сергія. Ні, він не запізнився. Як він міг запізнитися? Але була дощова погода. Зайшов він. Такий собі простяк. Костюм, звичайно, але вступив у глибокі кирзові чоботи, щоб не намочити у зливу ноги. І це виглядало так незграбно. Та ще й у нього була невеличка вроджена вада: не вимовляв декілька звуків... Контраст: небо і земля.
l
На ранок батько серйозно поговорив із дочкою (на жаль, пишу в оригіналі: він говорив російською).
— Ты что, с ума сошла? Разве ты не видишь, что он тебе совсем не пара? Опомнись. Он такой неотесанный. Господи! Прошу тебя, Люда! Прекрати эти отношения. У тебя прекрасное мое наследство останется. Я обещаю, что подарю тебе, кроме недвижимости, еще очень ценный подарок. Послушай, дочка...
— Тату, зрозумій. Це тільки зовні він такий. Але я його знаю. Він — людина високої внутрішньої культури. І знаю його вже не один рік. Він справжній високочолий інтелігент, — переконувала батька Людмила.
— Не нашего поля ягода. Вот и все. Думай. Но помни мое “нет!” .
Знав би тоді той генерал, що батько Сергія — людина такої ж виправки, та ще й царської армії. Тільки весь цей потенціал перебрав на себе, а Сергій в армії, мабуть, і не служив, бо був відірваний палець від вибуху снаряда в дитинстві.
За згоду з батьком Людмила отримала від нього коштовний подарунок – діамантову обручку за 24 тисячі на ті гроші (автомобіль тоді коштував втричі дешевше). Людмила припинила стосунки із Сергієм. Перейшла працювати із школи в ПТУ.
...Пройшли роки. Помер тато Людмили Михайлівни. Отримала вона у спадок розкішний будинок. Наближалася одинока старість. Довгими самотніми вечорами згадувала таку чисту, непорочну, кришталеву любов. І світлі наївні довірливі блакитні очі Сергія, що так кохав її.
І вирішила вона вибачитися перед ним. Поговорити. Зробити крок назустріч.
l
Але очі Сергія вже не світилися. Пройшло багато часу. Років з 10-15 чи навіть більше. Надто довго боліла у нього душа. Вигоріло. Спопеліло. Погасло. Не зміг уже. Залишився самотнім. І вона теж залишилася одна...
І вирішила вона опікуватися двома дітьми із с. Борзова з дуже скромної сільської сім’ї. Їх виховувала тільки мати. Батько помер. Старша Поліна і молодший Василь. Поліна гарно вчилася. Людмила Михайлівна прищепила своїй учениці велику любов і зацікавленість до французької мови. І тому Поліна під впливом учительки обрала професію та здобула вищу освіту за фахом учителя французької мови. Звичайно, і на роботу Людмила допомогла влаштуватися в ПТУ, щоб бути разом.
Поліна — особливої вроди дівчина. Не така, як усі. Хоч-не-хоч, а коли її побачиш, то розумієш її оригінальність, витонченість. Дивишся – як дзвіночок, серед степу виріс. Отакою була Поліна.
Приїхав на роботу за направленням молодий хлопець — викладач. Познайомилися. Стали зустрічатися. Поліна розповіла про це своїй наставниці.
Схвильована без меж, Людмила Михайлівна вже не могла спокійно говорити. У глибокій емоційній її мові звучали колись батькові слова:
— Ты что, с ума сошла? Он тебе не пара. Прошу тебя...
Поліна вперше не послухала свою добру вчительку. Вона була для неї, як друга мама. Поліна цінувала вчительку. Прислухалася до її порад завжди. Але зараз сказала: “Ні!”. І вийшла заміж за Бондаренка. Стосунки між ними через це припинилися.
Хоч Поліна так переконувала, що не хоче повторювати її помилки. Не хоче залишитися на старість одна. Але марно...
Стала Поліна матір’ю двох синів. Але довго не жила, померла.
Людмила Михайлівна тяжко пережила смерть своєї улюблениці. Бо в серці жінки було дуже багато нереалізованої материнської любові. Дожила вона до поважного віку. Похована на Сумщині, у місті Шостка.
l
Немає вже цих людей. Шкода. Життя — як мить у вирі Всесвіту. Як спалах. І все. Тепер вже інші люди приходять натомість. “Половина саду квітне, половина в’яне”, — співається у пісні. І думається мені, що долі людські так залежать від самих людей. Від стійкості і незалежності від зовнішнього впливу.
Людино! Не слухай нікого. Недарма ж мудрий наш народ споконвіків казав: “Бо як кого ти полюбиш — не кажи нікому, бо рознесуть вітром люди, як суху солому”.
Любов Євтушик.
Сергій Якович Ступачук — колишній учитель математики і фізики Старовижівської школи. Всі, хто знав його, погодяться зі мною в тому, що це була людина величезної скромності, дуже талановита, обдарована в галузі фізико-математичних наук. Я б його назвала людиною високої внутрішньої культури. І хоч зовні він був непоказним, звичайним чоловіком, внутрішній світ його був просто величним. Він не створив сім’ї. Не мав дітей. Не мав власного житла. Але була у нього школа, улюблена робота, книги і фізика, закони якої так самовіддано викладав цей учитель.
Він вчив і мене. Я вдячна Вам, Сергію Яковичу, за Вашу вимогливість, за знання, за чистоту душі, за повагу до учнів.
До старшокласників учитель звертався тільки на “Ви”. Висока розумом людина оця. Серед усіх учителів він був найкращий своєю непоказною скромною зовнішністю і неперевершеними знаннями в галузі точних наук. Хороших учителів є багато, але таких, яким був Сергій Якович Ступачук (на світлині – вгорі ліворуч) — одиниці.
Сергій Якович Ступачук похований у с. Луків Турійського району. Після інсульту, незадовго до смерті, його забрав у Луків племінник.
Коли я згадувала свого учителя, мені завжди хотілося вклонитися його пам’яті. Думалося, як би знайти його могилу у Лукові? Але сама ж не знайду. І влітку 2018 р. я поїхала в це селище з надією знайти родину Ступачука С.Я. і побувати на кладовищі.
Знайшла. Не без труднощів, звичайно. Бо племінник учителя носив інше прізвище. У сестри Ступачука по чоловікові було прізвище Новосад.
Допоміг випадок. Зайшла в школу — ремонт. Зайшла в ПТУ — теж працюють робітники: білять, фарбують. Зайшла в селищну раду. Розпитую. Не можемо знайти родичів. Чули таке прізвище, але зараз у Лукові такого немає. І в цей момент прийшов у селищну раду директор школи. І саме він зрозумів, про кого йде мова. І що я можу знайти ту людину (Новосада М.А.) за такою-то адресою.
Михайло Ананійович не чекав такого візиту. Був чимось стурбований. Але коли я показала свою книжку, де було оповідання “Великий учитель” і фото, то зрозумів, що мова йтиме про його дядька, учителя Старовижівської школи Сергія Яковича Ступачука.
— Я хотіла побувати на могилі цієї хорошої людини. Саме тому і приїхала.
— Добре. Ходімо. 2 кілометри звідси. Підете пішки?
— Піду.
Дорогою Михайло розповідав про мого вчителя. Мені було цікаво все: і як він жив, і хто його батьки, і чому в нього не склалося особисте життя.
Запам’ятовувала все, що розповідав він. От і прийшли. Старовинні високі колишні пам’ятники. Зарослі лісовими деревами стежки. Кричить вороння. Німотна музика царює тут.
— Ось, — показав могилу.
На мене дивився сліпий пам’ятник з видовбленим овалом для фото. Але самої фотографії не було. Читаю дати життя: 20.12.1930–24.04.1992 рр.
Далі мені показують могили родини. Яків Ступачук — батько. Служив у царській армії (фото мені прислав поштою після нашої зустрічі Михайло Новосад. Перефотографував спеціально для мене і написав: “Може, колись Ви про це напишете – світлина внизу).
ххх
От і пишу. Спочатку про мого вчителя як про людину. Чому він був сам? Не створив сім’ї?
Коротко про це.
Була у нього велика любов. Розказував. Вчителька французької мови — Кокошко Людмила Михайлівна. Вона була особлива. Подивіться на неї (вгорі праворуч). Знаючий фахівець. Інтелігент найвищої культури. (Вона вчила і мене). Не дивно, що глибокий погляд Сергія (так надалі писатиму) зупинився на ній.
Любов йому сказала, що рівної їй у світі не було. Дружили. Зустрічалися. І вирішила Людмила познайомити свого батька із мужчиною, з яким, можливо, вони будуть одружуватися, якщо на те буде батьківська згода.
Приїхав батько. Генерал. Виправка. Ставний військовий. Про таких казали: “Без сучка, без задоринки”. Чекали на Сергія. Ні, він не запізнився. Як він міг запізнитися? Але була дощова погода. Зайшов він. Такий собі простяк. Костюм, звичайно, але вступив у глибокі кирзові чоботи, щоб не намочити у зливу ноги. І це виглядало так незграбно. Та ще й у нього була невеличка вроджена вада: не вимовляв декілька звуків... Контраст: небо і земля.
ххх
На ранок батько серйозно поговорив із дочкою (на жаль, пишу в оригіналі: він говорив російською).
— Ты что, с ума сошла? Разве ты не видишь, что он тебе совсем не пара? Опомнись. Он такой неотесанный. Господи! Прошу тебя, Люда! Прекрати эти отношения. У тебя прекрасное мое наследство останется. Я обещаю, что подарю тебе, кроме недвижимости, еще очень ценный подарок. Послушай, дочка...
— Тату, зрозумій. Це тільки зовні він такий. Але я його знаю. Він — людина високої внутрішньої культури. І знаю його вже не один рік. Він справжній високочолий інтелігент, — переконувала батька Людмила.
— Не нашего поля ягода. Вот и все. Думай. Но помни мое “нет!” .
Знав би тоді той генерал, що батько Сергія — людина такої ж виправки, та ще й царської армії. Тільки весь цей потенціал перебрав на себе, а Сергій в армії, мабуть, і не служив, бо був відірваний палець від вибуху снаряда в дитинстві.
За згоду з батьком Людмила отримала від нього коштовний подарунок – діамантову обручку за 24 тисячі на ті гроші (автомобіль тоді коштував втричі дешевше). Людмила припинила стосунки із Сергієм. Перейшла працювати із школи в ПТУ.
...Пройшли роки. Помер тато Людмили Михайлівни. Отримала вона у спадок розкішний будинок. Наближалася одинока старість. Довгими самотніми вечорами згадувала таку чисту, непорочну, кришталеву любов. І світлі наївні довірливі блакитні очі Сергія, що так кохав її.
І вирішила вона вибачитися перед ним. Поговорити. Зробити крок назустріч.
ххх
Але очі Сергія вже не світилися. Пройшло багато часу. Років з 10-15 чи навіть більше. Надто довго боліла у нього душа. Вигоріло. Спопеліло. Погасло. Не зміг уже. Залишився самотнім. І вона теж залишилася одна...
І вирішила вона опікуватися двома дітьми із с. Борзова з дуже скромної сільської сім’ї. Їх виховувала тільки мати. Батько помер. Старша Поліна і молодший Василь. Поліна гарно вчилася. Людмила Михайлівна прищепила своїй учениці велику любов і зацікавленість до французької мови. І тому Поліна під впливом учительки обрала професію та здобула вищу освіту за фахом учителя французької мови. Звичайно, і на роботу Людмила допомогла влаштуватися в ПТУ, щоб бути разом.
Поліна — особливої вроди дівчина. Не така, як усі. Хоч-не-хоч, а коли її побачиш, то розумієш її оригінальність, витонченість. Дивишся – як дзвіночок, серед степу виріс. Отакою була Поліна.
Приїхав на роботу за направленням молодий хлопець — викладач. Познайомилися. Стали зустрічатися. Поліна розповіла про це своїй наставниці.
Схвильована без меж, Людмила Михайлівна вже не могла спокійно говорити. У глибокій емоційній її мові звучали колись батькові слова:
— Ты что, с ума сошла? Он тебе не пара. Прошу тебя...
Поліна вперше не послухала свою добру вчительку. Вона була для неї, як друга мама. Поліна цінувала вчительку. Прислухалася до її порад завжди. Але зараз сказала: “Ні!”. І вийшла заміж за Бондаренка. Стосунки між ними через це припинилися.
Хоч Поліна так переконувала, що не хоче повторювати її помилки. Не хоче залишитися на старість одна. Але марно...
Стала Поліна матір’ю двох синів. Але довго не жила, померла.
Людмила Михайлівна тяжко пережила смерть своєї улюблениці. Бо в серці жінки було дуже багато нереалізованої материнської любові. Дожила вона до поважного віку. Похована на Сумщині, у місті Шостка.
ххх
Немає вже цих людей. Шкода. Життя — як мить у вирі Всесвіту. Як спалах. І все. Тепер вже інші люди приходять натомість. “Половина саду квітне, половина в’яне”, — співається у пісні. І думається мені, що долі людські так залежать від самих людей. Від стійкості і незалежності від зовнішнього впливу.
Людино! Не слухай нікого. Недарма ж мудрий наш народ споконвіків казав: “Бо як кого ти полюбиш — не кажи нікому, бо рознесуть вітром люди, як суху солому”.
Любов Євтушик.
Залишити коментар