Народна мудрість ще з часів драматурга Марка Кропивницького гласить: «Дай серцю волю — заведе в неволю». Людина не повинна давати собі розгнузданої волі, не йти напролом, а включати голову, щоб не наробити непоправних помилок. Щоб не спіткнутися і не впасти. Таке випробування не оминуло і тих людей, про яких я буду писати.
Марина так любила Лук’яна... Жили вони на сусідніх хуторах. З дитинства росли разом. “Час рікою пливе”, — так співається в пісні. Юність постукала в серця. Полюбили вони одне одного. Мріяли бути разом. Створити сім’ю. Але не судилося. Свою одиначку-дочку Марину заможний її батько вирішив віддати за іншого. Петро — хазяйський син, твердо, як кажуть, стоїть на ногах. Грошей у нього нелічено. Поля у нього неміряно. Куди не кинь шапку — то все Петрове поле. І на вроду хлопець — ого-го! Голубоокий брюнет. Красивий, як Аполлон. Засміється — не відведеш погляду. Смуглявий. Ставний. Працьовитий.
— Отакого мені треба зятя, — думав Іван. — За нього віддам свою Марину.
Посватались. Дівчина боялася очі підняти на свого майбутнього чоловіка. Боялася його дикої краси, тремтіла від дотику його руки. А десь далеко, у глибині душі, таїла свою любов жагучу до Лук’яна, який мучився так сильно, коли дізнався, що його кохану дівчину віддають за іншого. У тому далекому закутку душі, де жила її таємна любов, вона берегла свою дівочу таємницю. А тепер? Як жити? Як бути далі? Що робити? Хто ж у цьому винен?
Весілля гуляли на хуторі Точище. На довгій лаві під хатою сидять музики. Скрипка, цимбали, сопілка, бубон, гармошка. На весільному столі риба, баранина, свинина, мед, пироги з пшоном, бобом, із сиром. Слив’янка, сивуха. І напечений господинею гречаний.
Молода у весільній білій сукні з вельоном, що спадає, поки коси, до пояса. Молодий у новому френчі, штанах ґаліфе і в скрипучих шкіряних чоботях. У Марини теж чобітки. Тільки біленькі. А вельон прикрашений шпараґусовим віночком.
Дівчина змирилася з батьковим велінням. Тато знають, – як краще. Слово батьківське — закон. Так завжди було в старовину. Тому Марина відкидала думки про Лук’яна, бо знала, що тепер вона не його, а Петрова доля.
Пов’язали рушниками вони ту долю. Не розв’яжеш. Повінчалися. Навіки… Так народилася нова сім’я. Добре. Ой, як же добре жити на хуторі! Дихай на повні груди. А щойно скошена соковита трава так солодко пахне, аж памороки забиває. Вдихни... Відчуваєш, як пахне та косовиця, що хочеться припасти до землі і дихати не надихатися цим не повітрям, ні, — озоном. І небо — чисте, світле і глибоке. Ніжне, як перший непорочний поцілунок. Ти забув його, той поцілунок, мій читачу? Звичайно, ні. Всі його пам’ятають, леліють і бережуть у душі, як святиню.
Марина — жінка хоч куди. Заміжжя додало їй ще більшої краси. Висока, рівна, як струна. Постава — незалежна, плечі відведені назад. Груди пишні; під блузою з багатьма ґудзичками вони дихали вільно, як хвилі у морі в тиху погоду. На голові у неї перкальова хустина, але тугі, сплетені разом, дві коси виглядають з-під неї і спадають на шовкове тіло, на плечі. Очі у жінки тернові, погляд глибокий — темніший темної ночі. А усміх — як голос співучого соловейка. Який же Бог щедрий на красу людини! Великі, неосяжні справи твої, Господи!
х х х
Жили молоді, поживали і добра наживали... Ой, скоро та казка мовиться, та не скоро діло робиться...
Переїхали молодята у село із хутора. (Всі тоді переселялися). Поставив Петро добру хату з дубових брусів. Хазяйнують, як можуть. Але вже без розмаху. Село є село. Не таке роздолля, як на хуторі. Старою Вижівкою називають те село, де народили вони на світ двох діток: дочку і сина.
А Лук’ян довго ще шкодував за Мариною. Років із десять ще був сам. Не одружувався. Боліла душа...
Одного разу зустрілися випадково.
Літнім поранком йшла вона вже з поля вузькою стежиною. Ноги її вмивала дрібна цілюща роса. Житні колоски впереміш із квітами блавату голубили босі її ноги. У плетеній кошілці за спиною несла нехитрий свій пожиток. А в руці — хустина.
Раптом — де не візьмись — Лук’ян. Як із-під землі виріс.
Аж стрепенулась:
— Ти?
Мороз миттєво пробіг за спиною.
— Я...
Тихо. І раптом — рвучкий, палкий порив. І обійми.
— Не бійся... Ти живеш у мені. Не можу ні на кого з дівчат і подивитися. Одна-єдина. Люблю, ох, як я тебе люблю...
Обхопив руками гнучкий дівочий стан, гаряче цілував не свою, але шлюбну жінку...
Марина не противилась. Розтанула, як сніг навесні… Оговтались...
Щоки горіли, як жар біля печі. А та трава. Ох! Та пахуча скошена трава... Як тоді із їхньої юності. Але про цю зустріч не знає ніхто. Тільки небо. І Бог. А Бог — це любов. І хоч Марина мала на голові знака влади над нею, знака заміжжя, вона переступила ту межу вірності. “Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається... Усе зносить і вірить... Ніколи любов не перестає”, — вчить Святе Письмо.
Петро дізнався. Чи то вітер доніс із високості про зустріч закоханих? Чи то сонячне проміння не витримало і похвалилося світові про палку любов? Чи то тиха жура заплакала про шлюбну зраду? Не відаю. Знаю лише, що Петро закостенів, а Марина стала для нього ще милішою і жаданішою. Любов і ненависть так міцно між собою сплелися. Не роз’єднати. Найсильніше поєднання у світі: любов і ненависть.
— Марино! А йди-но сюди! Підемо туди, до бойні. Діло є.
— Підемо, — тихо і покірно мовила. А сама подумала: “Яке ж там діло?”
Петро швидким кроком кресав попереду. За ним ледве встигала Марина. Чого йдуть? Куди йдуть? Вже й не думала. Минули крайню тоді від лісу хату Маркуся Кирила. Далі вже хат тоді не було. От і Шмількові ями...
Погляд Марини впав на сокиру, заткнуту за широким поясом Петра. Лезо її блиснуло від сонця, ніби вищірило злі свої зуби. Марина злякалася. Пополотніла. Але йшла далі... Зупинився Петро. Став спускатися у Шмількову яму. Кинув оком на жінку, махнув рукою, мовляв, “за мною”. Голос бо у нього зник. У горлі пересохло. А Марина? Дивно. Страх десь подівся. Як завмерла, роботом спустилася на дно.
— Була з Лук’яном?
Марина оніміла. І як мертва перед ешафотом, опинилася на краю світа: цього і потойбіч.
Петро рвучко шарпонув із-за пояса сокиру:
— Клади голову на колидку.
Марина автоматично опустилася на коліна. І... поклала голову...
Стрепенувся! Сколихнувся світ!
— Господи! Рятуй людську душу! — благало небо.
Петро не зміг опустити сокиру і рубонути голову. Був вражений такою залізною покорою. З ним коїлось щось неймовірне. Він був сам не свій. Якась невидима дика сила кинула його на землю. Шарахнуло блискавкою. І злий, сильний, могучий впав він долі лицем і заричав-заплакав, – як дикий звір. А вона, достойна і сильна, підвелася з колін. О! Вона була непереможна. Під стать йому самому.
...Додому йшли мовчки... А небо плакало зливою, шпарким дощем омивало, освячувало їхні грішні тіла. У Петра і Марини вже не було на виду нічого: то плакав тільки дощ. А вони були не живі і не мертві.
А в душі — як із дзвіниці. Дзвонили на вечірню... Німою була їхня розмова. Здавалося, що вони питали одне в одного:
— І як ми будем, як тепер ми будем?! — Такі вже рідні і такі чужі?..
Любов ЄВТУШИК.
Примітка. Справжні імена свідомо змінено.
Народна мудрість ще з часів драматурга Марка Кропивницького гласить: «Дай серцю волю — заведе в неволю». Людина не повинна давати собі розгнузданої волі, не йти напролом, а включати голову, щоб не наробити непоправних помилок. Щоб не спіткнутися і не впасти. Таке випробування не оминуло і тих людей, про яких я буду писати.
Марина так любила Лук’яна... Жили вони на сусідніх хуторах. З дитинства росли разом. “Час рікою пливе”, — так співається в пісні. Юність постукала в серця. Полюбили вони одне одного. Мріяли бути разом. Створити сім’ю. Але не судилося. Свою одиначку-дочку Марину заможний її батько вирішив віддати за іншого. Петро — хазяйський син, твердо, як кажуть, стоїть на ногах. Грошей у нього нелічено. Поля у нього неміряно. Куди не кинь шапку — то все Петрове поле. І на вроду хлопець — ого-го! Голубоокий брюнет. Красивий, як Аполлон. Засміється — не відведеш погляду. Смуглявий. Ставний. Працьовитий.
— Отакого мені треба зятя, — думав Іван. — За нього віддам свою Марину.
Посватались. Дівчина боялася очі підняти на свого майбутнього чоловіка. Боялася його дикої краси, тремтіла від дотику його руки. А десь далеко, у глибині душі, таїла свою любов жагучу до Лук’яна, який мучився так сильно, коли дізнався, що його кохану дівчину віддають за іншого. У тому далекому закутку душі, де жила її таємна любов, вона берегла свою дівочу таємницю. А тепер? Як жити? Як бути далі? Що робити? Хто ж у цьому винен?
Весілля гуляли на хуторі Точище. На довгій лаві під хатою сидять музики. Скрипка, цимбали, сопілка, бубон, гармошка. На весільному столі риба, баранина, свинина, мед, пироги з пшоном, бобом, із сиром. Слив’янка, сивуха. І напечений господинею гречаний.
Молода у весільній білій сукні з вельоном, що спадає, поки коси, до пояса. Молодий у новому френчі, штанах ґаліфе і в скрипучих шкіряних чоботях. У Марини теж чобітки. Тільки біленькі. А вельон прикрашений шпараґусовим віночком.
Дівчина змирилася з батьковим велінням. Тато знають, – як краще. Слово батьківське — закон. Так завжди було в старовину. Тому Марина відкидала думки про Лук’яна, бо знала, що тепер вона не його, а Петрова доля.
Пов’язали рушниками вони ту долю. Не розв’яжеш. Повінчалися. Навіки… Так народилася нова сім’я. Добре. Ой, як же добре жити на хуторі! Дихай на повні груди. А щойно скошена соковита трава так солодко пахне, аж памороки забиває. Вдихни... Відчуваєш, як пахне та косовиця, що хочеться припасти до землі і дихати не надихатися цим не повітрям, ні, — озоном. І небо — чисте, світле і глибоке. Ніжне, як перший непорочний поцілунок. Ти забув його, той поцілунок, мій читачу? Звичайно, ні. Всі його пам’ятають, леліють і бережуть у душі, як святиню.
Марина — жінка хоч куди. Заміжжя додало їй ще більшої краси. Висока, рівна, як струна. Постава — незалежна, плечі відведені назад. Груди пишні; під блузою з багатьма ґудзичками вони дихали вільно, як хвилі у морі в тиху погоду. На голові у неї перкальова хустина, але тугі, сплетені разом, дві коси виглядають з-під неї і спадають на шовкове тіло, на плечі. Очі у жінки тернові, погляд глибокий — темніший темної ночі. А усміх — як голос співучого соловейка. Який же Бог щедрий на красу людини! Великі, неосяжні справи твої, Господи!
х х х
Жили молоді, поживали і добра наживали... Ой, скоро та казка мовиться, та не скоро діло робиться...
Переїхали молодята у село із хутора. (Всі тоді переселялися). Поставив Петро добру хату з дубових брусів. Хазяйнують, як можуть. Але вже без розмаху. Село є село. Не таке роздолля, як на хуторі. Старою Вижівкою називають те село, де народили вони на світ двох діток: дочку і сина.
А Лук’ян довго ще шкодував за Мариною. Років із десять ще був сам. Не одружувався. Боліла душа...
Одного разу зустрілися випадково.
Літнім поранком йшла вона вже з поля вузькою стежиною. Ноги її вмивала дрібна цілюща роса. Житні колоски впереміш із квітами блавату голубили босі її ноги. У плетеній кошілці за спиною несла нехитрий свій пожиток. А в руці — хустина.
Раптом — де не візьмись — Лук’ян. Як із-під землі виріс.
Аж стрепенулась:
— Ти?
Мороз миттєво пробіг за спиною.
— Я...
Тихо. І раптом — рвучкий, палкий порив. І обійми.
— Не бійся... Ти живеш у мені. Не можу ні на кого з дівчат і подивитися. Одна-єдина. Люблю, ох, як я тебе люблю...
Обхопив руками гнучкий дівочий стан, гаряче цілував не свою, але шлюбну жінку...
Марина не противилась. Розтанула, як сніг навесні… Оговтались...
Щоки горіли, як жар біля печі. А та трава. Ох! Та пахуча скошена трава... Як тоді із їхньої юності. Але про цю зустріч не знає ніхто. Тільки небо. І Бог. А Бог — це любов. І хоч Марина мала на голові знака влади над нею, знака заміжжя, вона переступила ту межу вірності. “Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається... Усе зносить і вірить... Ніколи любов не перестає”, — вчить Святе Письмо.
Петро дізнався. Чи то вітер доніс із високості про зустріч закоханих? Чи то сонячне проміння не витримало і похвалилося світові про палку любов? Чи то тиха жура заплакала про шлюбну зраду? Не відаю. Знаю лише, що Петро закостенів, а Марина стала для нього ще милішою і жаданішою. Любов і ненависть так міцно між собою сплелися. Не роз’єднати. Найсильніше поєднання у світі: любов і ненависть.
— Марино! А йди-но сюди! Підемо туди, до бойні. Діло є.
— Підемо, — тихо і покірно мовила. А сама подумала: “Яке ж там діло?”
Петро швидким кроком кресав попереду. За ним ледве встигала Марина. Чого йдуть? Куди йдуть? Вже й не думала. Минули крайню тоді від лісу хату Маркуся Кирила. Далі вже хат тоді не було. От і Шмількові ями...
Погляд Марини впав на сокиру, заткнуту за широким поясом Петра. Лезо її блиснуло від сонця, ніби вищірило злі свої зуби. Марина злякалася. Пополотніла. Але йшла далі... Зупинився Петро. Став спускатися у Шмількову яму. Кинув оком на жінку, махнув рукою, мовляв, “за мною”. Голос бо у нього зник. У горлі пересохло. А Марина? Дивно. Страх десь подівся. Як завмерла, роботом спустилася на дно.
— Була з Лук’яном?
Марина оніміла. І як мертва перед ешафотом, опинилася на краю світа: цього і потойбіч.
Петро рвучко шарпонув із-за пояса сокиру:
— Клади голову на колидку.
Марина автоматично опустилася на коліна. І... поклала голову...
Стрепенувся! Сколихнувся світ!
— Господи! Рятуй людську душу! — благало небо.
Петро не зміг опустити сокиру і рубонути голову. Був вражений такою залізною покорою. З ним коїлось щось неймовірне. Він був сам не свій. Якась невидима дика сила кинула його на землю. Шарахнуло блискавкою. І злий, сильний, могучий впав він долі лицем і заричав-заплакав, – як дикий звір. А вона, достойна і сильна, підвелася з колін. О! Вона була непереможна. Під стать йому самому.
...Додому йшли мовчки... А небо плакало зливою, шпарким дощем омивало, освячувало їхні грішні тіла. У Петра і Марини вже не було на виду нічого: то плакав тільки дощ. А вони були не живі і не мертві.
А в душі — як із дзвіниці. Дзвонили на вечірню... Німою була їхня розмова. Здавалося, що вони питали одне в одного:
— І як ми будем, як тепер ми будем?! — Такі вже рідні і такі чужі?..
Любов ЄВТУШИК.
Примітка. Справжні імена свідомо змінено.
Народна мудрість ще з часів драматурга Марка Кропивницького гласить: «Дай серцю волю — заведе в неволю». Людина не повинна давати собі розгнузданої волі, не йти напролом, а включати голову, щоб не наробити непоправних помилок. Щоб не спіткнутися і не впасти. Таке випробування не оминуло і тих людей, про яких я буду писати.
Залишити коментар