Родинне гніздечко для кожної людини є найсвятішим. І рідна хата, і село, і стежина у велике життя – усе таке незабутнє, дороге. Але завжди, де б не були, хочеться глибше заглянути в історію своєї малої батьківщини, дізнатися, що там за сивим туманом давнини? Щось збагнути, щось відродити, щось залишити своїм нащадкам.
«Історія нашого народу така сама свята і праведна, як Святе Писання, — наголошував академік Богдан Сушинський. – Вона зіткана з трагедій і мужності багатьох поколінь, вона не підлягає ні сумнівам, ні оскарженню. Її можна осягнути тільки вірою і сприймати тільки з поклонінням».
Мабуть, сама доля змусила нагадати, віднайти сліди волинського козацтва, корені яких має чи не кожна українська родина. Це – наша історія, в якій немеркнучими зорями сяють імена козацьких гетьманів, безстрашних лицарів України.
У свій час до цієї теми звертались багато істориків: і М. Костомаров, і М. Грушевський, і Д. Яворницький, і О. Цинкаловський та інші. Саме з цих джерел ми дізнаємось про славну родину князів Ружинських. Шкода, що вітри віків не все донесли до наших днів. Зрештою, історія волинського козацтва довго замовчувалась. Проте професор О. Цинкаловський твердить, що родове село князів Ружинських відіграло помітну роль у становленні українського козацтва та в діяльності православних братств.
Отож, давайте заглянемо в с. Ружин, де вдалося нещодавно побувати. «Вітчизна вільного козацтва. Коріння нашого козацького родоводу», — сказав батько української історії М. Грушевський. Адже родина Ружинських, спадкоємниця Великого литовського князя Гедиміна, дала нам п’ятьох козацьких гетьманів, які проживали і творили в легендарному с. Ружині (нашому) і Ружині, що на Житомирщині. Саме колеги-житомирчани «підштовхнули» нас відкрити історію козацької слави нашого Ружина. Можливо, цьому посприяло те, що в Ковелі відкрили спортивне ядро Центру діалогу культур імені гетьманів Ружинських (стадіон «Локомотив»). Мабуть, не всі знають, хто такі Ружинські і чому саме вони удостоєні такої великої честі.
l
Дійсно, хто ж такі гетьмани Ружинські?
Брати Михайло та Остафій були гетьманами (1579-1586 р.р.). Їхні сини: Микола, Кирик, Богдан — також носили гетьманські булави.
Гетьман-реформатор – це Остафій. Його життя досліджували чимало істориків. Так, М. Грушевський твердить, що Остафій – князь Ружинський гетьманував у козаків після іншого волинянина – Д. Вишневського. В. Замлинський твердить, що Остафій, князь волинський, замолоду побував у Німеччині, Франції та в інших державах, де оволодівав різними науками і особливо ретельно вивчав військову справу. Саме при ньому було поділено Україну на 20 військово-адміністративних округів – постійних полків, проведено ряд реформ. Йому дослідники приписують і те, що він одним із перших організував навчання козаків військовій справі.
Гетьман-флотоводець – Богдан Ружинський. Про нього кобзарі склали не одну пісню-думу, а сучасники та нащадки оповідають дивні бувальщини, легенди про його хоробрість, відвагу, полководський талант.
В 1575 р. на Україну посунула 80-тисячна татарська орда. Не зустрічаючи організованого опору, татари безкарно просувалися українськими землями, спустошили Волинь, Поділля, безжально руйнуючи все на своєму шляху. На день Святої Покрови вони підійшли до Львова. Нападники зарубали Богданову матір, взяли в полон дружину-красуню. Населення України та Польщі охопила паніка, польські воєводи були неспроможними дати відсіч ворогу.
І тоді, як зазначає літопис Грабянки, «козаки воздали їм і за сіє, єгда за Перекоп з вождем своїм Богданком». Богданко, або Богдан Ружинський, добре відомий козакам, «як мужній лев, піднісши праву руку, щоб з поганами вести бесіду криваву». У козаків князь був просто Богданком. Такої честі удостоювався не кожний. Їм вдалося розгромити орду, а згодом очолювані Ружинським козацькі війська форсували Сиваш, захопили Кафу (Феодосію), штурмували турецькі порти Трапезунд та Сіноп і, потопивши багато ворожих кораблів, взяли штурмом їх могутні фортеці. Зухвалим став похід на Стамбул. Повертаючись на рідну Січ, вони розгромили ще й турецьку фортецю Кілію, що на Дунаї. Загинув Богдан при взятті Аслан- город, який вважався міцною фортецею, викликавши «рясні сльози».
l
Із глибини віків постають перед нами образи легендарних волинян.
У складний для Січі час приймав гетьманську булаву Михайло Ружинський. Він теж на чолі козацтва здійснював військові походи проти татар під Перекоп і на річку Кальміус і Берду, які були кордоном козацьких володінь. Успішним був похід до могутньої фортеці татаро-турецької Очаків. Це був один із центрів добре налагодженої турками і татарами работоргівлі. Саме тут весняної пори 1587 р. відбулися великі битви, розгром ворога був цілковитим.
З волинським Ружином пов’язані ще кількох відомих в історії України козацьких ватажків. Один з них – Кирик Остафійович Ружинський. Про те, що це так, свідчать митні документи за 1583 р.: «Князь Кирик Ружинський – ротмістр його королівської милості віз до Гданська через фактора свого шляхетного М. Заєнчковського…».
Звідси, з Ружина, князь Кирик ішов у великий світ військової кар’єри. І слави немалої здобув, командуючи козацькою ротою реєстровиків. За це від короля отримав Котельню, що під Житомиром. Опісля цього нащадки і розбудовують тут новий Ружин.
І на Запорозьку Січ, як твердить академік Б. Сушинський, князь Кирик Ружинський 1585 року прибув разом зі своїм братом Михайлом. Разом з ним Кирик вів козацьке військо до перекопських татарських кочовищ, звідки так часто йшли людолови до України.
З нового покоління Ружинських походить і відомий командувач польсько-українських військ князь Роман – син князя Кирика. Доля його теж звела з козаками, і він завжди демонстрував неабиякий полководський талант.
Як не дивно, але й дружина Романа – княгиня Софія також прилучалась до тогочасних військових подій. Вважаючи, що князі Корецькі поставили свій замок на її родових землях, вона згуртувала до 6000 вояків, одягла військову лицарську форму і повела цю немалу силу на погром твердині того магната. Войовнича «амазонка» набула тоді чималої слави.
Отаманом війська Запорозького був і князь Микола Остафійович Ружинський. Правда, про нього відомостей мало. Він обіймав якийсь час посаду київського войського (урядника). Історія знає і князя Григорія Ружинського, який тривалий час був сотником козацької надвірної корогви князя Романа Сангушка.
Та це вже мова про молодшу гілку князів Ружинських. Ось така козацька слава Ружина.
l
Тодішній турецький історик і літописець Мустафа Наїма про козаків писав (коли закінчився успішний похід Михайла Ружинського до річок Кальміус і Берда. Це сучасний Донецький басейн), що «хоробріших за них вояків на землі не знайти».
Хочеться дещо відійти від теми і провести паралель між століттями. Сьогодні небачену мужність і героїзм демонструють українські воїни, захищаючи, як і колись їх предки, наші землю, мир, Україну саме там, на Сході.
Та повернімося до сьогоднішнього Ружина, яке дало цілій плеяді козацьких січових гетьманів своє зоряне ім’я Ружинських. Як би хотілося, щоб в тихому, багатому історією волинському селі, ожила історія козацької слави. Нині Ружин, як і багато сіл, занепадає.
Дехто стверджує, що воно не є «перспективним». Сліди колишніх маєтків князів Ружинських тут не збереглися. Прикро, що наша земля дала Україні безстрашних лицарів волі, але ми про них мало знаємо. Про гетьманів ходять легенди, про них складали пісні, котрі і нині з хвилюванням виконують, а в Ружині нема хоч би якої згадки (покажчика, пам’ятної дошки тощо).
Тож з ініціативи волинських краєзнавців, ветеранської організації зібрався нещодавно актив в селі, аби обговорити питання створення музею князів Ружинських, погортати давні, героїчні сторінки ратної козацької слави нашої Ковельщини. Пишаймося нею, пам’ятаймо, чийого ми роду. Бо козацька слава живе в нашому житті.
…Коли вітаємо хлопчиків з тією чи іншою датою, кажемо: «рости справжнім козаком», а дівчинку: «рости красунею-козачкою». Символічно, що зібрання відбулося в приміщенні школи, де були присутні завтрашні безстрашні козаки і красуні- козачки.
Своїми думками щодо музею козацької слави поділились голова Волинської обласної ветеранської організації України Геннадій Гулько, начальник управління культури, молоді, спорту та туризму Ковельської громади Андрій Мигуля. Перед присутніми виступили голова районної ради В’ячеслав Шворак, його заступник Андрій Броїло, заступник голови Ковельської РВА Галина Коляда, начальник управління освіти міськвиконкому, депутат районної ради Віктор Бичковський.
Г. Гулько привіз перші експонати для музею, а саме – портрет Богдана Ружинського та зразки зброї й побутових предметів часів козаків.
Нині шанувальники козацької слави, краєзнавці Волині включились в пошук документів козацької доби на Ковельщині, працюють над створенням карти села Ружина, пошуку історичних місць, які в часи Середньовіччя були на теренах села.
Цей матеріал я адресую всім, хто любить свій край, хто хоче пізнати його історію, хто бажає долучитись до дослідження козацької слави Ковельщини.
Валентина СІЧКАР,
голова Ковельської ветеранської організації.
НА СВІТЛИНІ: під час зустрічі представників влади, громадськості та учнівської молоді в Ружині.
Фото з архіву автора.
Родинне гніздечко для кожної людини є найсвятішим. І рідна хата, і село, і стежина у велике життя – усе таке незабутнє, дороге. Але завжди, де б не були, хочеться глибше заглянути в історію своєї малої батьківщини, дізнатися, що там за сивим туманом давнини? Щось збагнути, щось відродити, щось залишити своїм нащадкам.
«Історія нашого народу така сама свята і праведна, як Святе Писання, — наголошував академік Богдан Сушинський. – Вона зіткана з трагедій і мужності багатьох поколінь, вона не підлягає ні сумнівам, ні оскарженню. Її можна осягнути тільки вірою і сприймати тільки з поклонінням».
Мабуть, сама доля змусила нагадати, віднайти сліди волинського козацтва, корені яких має чи не кожна українська родина. Це – наша історія, в якій немеркнучими зорями сяють імена козацьких гетьманів, безстрашних лицарів України.
У свій час до цієї теми звертались багато істориків: і М. Костомаров, і М. Грушевський, і Д. Яворницький, і О. Цинкаловський та інші. Саме з цих джерел ми дізнаємось про славну родину князів Ружинських. Шкода, що вітри віків не все донесли до наших днів. Зрештою, історія волинського козацтва довго замовчувалась. Проте професор О. Цинкаловський твердить, що родове село князів Ружинських відіграло помітну роль у становленні українського козацтва та в діяльності православних братств.
Отож, давайте заглянемо в с. Ружин, де вдалося нещодавно побувати. «Вітчизна вільного козацтва. Коріння нашого козацького родоводу», — сказав батько української історії М. Грушевський. Адже родина Ружинських, спадкоємниця Великого литовського князя Гедиміна, дала нам п’ятьох козацьких гетьманів, які проживали і творили в легендарному с. Ружині (нашому) і Ружині, що на Житомирщині. Саме колеги-житомирчани «підштовхнули» нас відкрити історію козацької слави нашого Ружина. Можливо, цьому посприяло те, що в Ковелі відкрили спортивне ядро Центру діалогу культур імені гетьманів Ружинських (стадіон «Локомотив»). Мабуть, не всі знають, хто такі Ружинські і чому саме вони удостоєні такої великої честі.
ххх
Дійсно, хто ж такі гетьмани Ружинські?
Брати Михайло та Остафій були гетьманами (1579-1586 р.р.). Їхні сини: Микола, Кирик, Богдан — також носили гетьманські булави.
Гетьман-реформатор – це Остафій. Його життя досліджували чимало істориків. Так, М. Грушевський твердить, що Остафій – князь Ружинський гетьманував у козаків після іншого волинянина – Д. Вишневського. В. Замлинський твердить, що Остафій, князь волинський, замолоду побував у Німеччині, Франції та в інших державах, де оволодівав різними науками і особливо ретельно вивчав військову справу. Саме при ньому було поділено Україну на 20 військово-адміністративних округів – постійних полків, проведено ряд реформ. Йому дослідники приписують і те, що він одним із перших організував навчання козаків військовій справі.
Гетьман-флотоводець – Богдан Ружинський. Про нього кобзарі склали не одну пісню-думу, а сучасники та нащадки оповідають дивні бувальщини, легенди про його хоробрість, відвагу, полководський талант.
В 1575 р. на Україну посунула 80-тисячна татарська орда. Не зустрічаючи організованого опору, татари безкарно просувалися українськими землями, спустошили Волинь, Поділля, безжально руйнуючи все на своєму шляху. На день Святої Покрови вони підійшли до Львова. Нападники зарубали Богданову матір, взяли в полон дружину-красуню. Населення України та Польщі охопила паніка, польські воєводи були неспроможними дати відсіч ворогу.
І тоді, як зазначає літопис Грабянки, «козаки воздали їм і за сіє, єгда за Перекоп з вождем своїм Богданком». Богданко, або Богдан Ружинський, добре відомий козакам, «як мужній лев, піднісши праву руку, щоб з поганами вести бесіду криваву». У козаків князь був просто Богданком. Такої честі удостоювався не кожний. Їм вдалося розгромити орду, а згодом очолювані Ружинським козацькі війська форсували Сиваш, захопили Кафу (Феодосію), штурмували турецькі порти Трапезунд та Сіноп і, потопивши багато ворожих кораблів, взяли штурмом їх могутні фортеці. Зухвалим став похід на Стамбул. Повертаючись на рідну Січ, вони розгромили ще й турецьку фортецю Кілію, що на Дунаї. Загинув Богдан при взятті Аслан- город, який вважався міцною фортецею, викликавши «рясні сльози».
ххх
Із глибини віків постають перед нами образи легендарних волинян.
У складний для Січі час приймав гетьманську булаву Михайло Ружинський. Він теж на чолі козацтва здійснював військові походи проти татар під Перекоп і на річку Кальміус і Берду, які були кордоном козацьких володінь. Успішним був похід до могутньої фортеці татаро-турецької Очаків. Це був один із центрів добре налагодженої турками і татарами работоргівлі. Саме тут весняної пори 1587 р. відбулися великі битви, розгром ворога був цілковитим.
З волинським Ружином пов’язані ще кількох відомих в історії України козацьких ватажків. Один з них – Кирик Остафійович Ружинський. Про те, що це так, свідчать митні документи за 1583 р.: «Князь Кирик Ружинський – ротмістр його королівської милості віз до Гданська через фактора свого шляхетного М. Заєнчковського…».
Звідси, з Ружина, князь Кирик ішов у великий світ військової кар’єри. І слави немалої здобув, командуючи козацькою ротою реєстровиків. За це від короля отримав Котельню, що під Житомиром. Опісля цього нащадки і розбудовують тут новий Ружин.
І на Запорозьку Січ, як твердить академік Б. Сушинський, князь Кирик Ружинський 1585 року прибув разом зі своїм братом Михайлом. Разом з ним Кирик вів козацьке військо до перекопських татарських кочовищ, звідки так часто йшли людолови до України.
З нового покоління Ружинських походить і відомий командувач польсько-українських військ князь Роман – син князя Кирика. Доля його теж звела з козаками, і він завжди демонстрував неабиякий полководський талант.
Як не дивно, але й дружина Романа – княгиня Софія також прилучалась до тогочасних військових подій. Вважаючи, що князі Корецькі поставили свій замок на її родових землях, вона згуртувала до 6000 вояків, одягла військову лицарську форму і повела цю немалу силу на погром твердині того магната. Войовнича «амазонка» набула тоді чималої слави.
Отаманом війська Запорозького був і князь Микола Остафійович Ружинський. Правда, про нього відомостей мало. Він обіймав якийсь час посаду київського войського (урядника). Історія знає і князя Григорія Ружинського, який тривалий час був сотником козацької надвірної корогви князя Романа Сангушка.
Та це вже мова про молодшу гілку князів Ружинських. Ось така козацька слава Ружина.
ххх
Тодішній турецький історик і літописець Мустафа Наїма про козаків писав (коли закінчився успішний похід Михайла Ружинського до річок Кальміус і Берда. Це сучасний Донецький басейн), що «хоробріших за них вояків на землі не знайти».
Хочеться дещо відійти від теми і провести паралель між століттями. Сьогодні небачену мужність і героїзм демонструють українські воїни, захищаючи, як і колись їх предки, наші землю, мир, Україну саме там, на Сході.
Та повернімося до сьогоднішнього Ружина, яке дало цілій плеяді козацьких січових гетьманів своє зоряне ім’я Ружинських. Як би хотілося, щоб в тихому, багатому історією волинському селі, ожила історія козацької слави. Нині Ружин, як і багато сіл, занепадає.
Дехто стверджує, що воно не є «перспективним». Сліди колишніх маєтків князів Ружинських тут не збереглися. Прикро, що наша земля дала Україні безстрашних лицарів волі, але ми про них мало знаємо. Про гетьманів ходять легенди, про них складали пісні, котрі і нині з хвилюванням виконують, а в Ружині нема хоч би якої згадки (покажчика, пам’ятної дошки тощо).
Тож з ініціативи волинських краєзнавців, ветеранської організації зібрався нещодавно актив в селі, аби обговорити питання створення музею князів Ружинських, погортати давні, героїчні сторінки ратної козацької слави нашої Ковельщини. Пишаймося нею, пам’ятаймо, чийого ми роду. Бо козацька слава живе в нашому житті.
…Коли вітаємо хлопчиків з тією чи іншою датою, кажемо: «рости справжнім козаком», а дівчинку: «рости красунею-козачкою». Символічно, що зібрання відбулося в приміщенні школи, де були присутні завтрашні безстрашні козаки і красуні- козачки.
Своїми думками щодо музею козацької слави поділились голова Волинської обласної ветеранської організації України Геннадій Гулько, начальник управління культури, молоді, спорту та туризму Ковельської громади Андрій Мигуля. Перед присутніми виступили голова районної ради В’ячеслав Шворак, його заступник Андрій Броїло, заступник голови Ковельської РВА Галина Коляда, начальник управління освіти міськвиконкому, депутат районної ради Віктор Бичковський.
Г. Гулько привіз перші експонати для музею, а саме – портрет Богдана Ружинського та зразки зброї й побутових предметів часів козаків.
Нині шанувальники козацької слави, краєзнавці Волині включились в пошук документів козацької доби на Ковельщині, працюють над створенням карти села Ружина, пошуку історичних місць, які в часи Середньовіччя були на теренах села.
Цей матеріал я адресую всім, хто любить свій край, хто хоче пізнати його історію, хто бажає долучитись до дослідження козацької слави Ковельщини.
Валентина СІЧКАР, голова Ковельської ветеранської організації.
НА СВІТЛИНІ: під час зустрічі представників влади, громадськості та учнівської молоді в Ружині.
Фото з архіву автора.
Родинне гніздечко для кожної людини є найсвятішим. І рідна хата, і село, і стежина у велике життя – усе таке незабутнє, дороге. Але завжди, де б не були, хочеться глибше заглянути в історію своєї малої батьківщини, дізнатися, що там за сивим туманом давнини? Щось збагнути, щось відродити, щось залишити своїм нащадкам.
Залишити коментар