Повідомлення в номер / Блаженна тиша

Тихо, тихо… Лише інколи ледь-ледь шелесне у вітах вітерець.  Пеленою сизою покритий небокрай, принишк у роздумах. 

Теплінь, неначе радість, спадає на красу природи. Сонце заховалось, щоб не збудити спокій. На юначім плечі – голівка милої лежить. Притихла, пригорнулась, мов голубка – не сполохай. Здається, найніжніше слово  у цій тиші буде зайвим.

Пульсує кров, і серце тьохкає солодким співом солов’я: «Тьох-тьох… тах-тах… так-так!», — злітає білим лебедем душа. Крильми чарівними торкає ніжно нас. Цілюща сила струменить, і серце  повнить через край. Невидимий маестро грає лебединий вальс. Блаженна тиша  шепоче:

— Я кохаю тебе!

Сплелися пальці в обійми  міцні. Акорд злітає до небес.

— І я навіки твій! Сьогодні йшов між дерев і милувався золотистим листям осені. Війне вітерець  – і затремтять листочки, злітають із віття, покружляють, покружляють і прилягають на землю, немов би  спочити. Та ні! Не спочити – це природа тче дивний золотистий килим. Можливо, то не листочки, а душі наших героїв-захисників, що поклали голови за рід свій, за землю нашу і за Україну. 

Прилягли наші рідні брати, сестри, щоб перед Вічністю  вигаптувати килим – стежину до вільної Незалежної країни. Нагадати майбутнім, що Свобода і щастя здобуваються у нелегкій борні.

— А ти поет! Чи знаєш, що таке щастя?

— Щастя має багато облич. Сьогодні в анфас і профіль бачиться мені щастя: це бути з тобою, розмовляти, чути твоє серце, пригортати та виціловувати твоє тіло.  А ще щастя – не чути сирен тривог  та вибухів ракет і снарядів. 

— Перемога ціною в тисячі жертв чи є щастям? А мир, який веде до рабства, хіба сумісний із омріяним раєм? То якою  мірою визначити щастя?

— Боротись, вірити й перемагати! 

Слова-провісники віщують буревій. Ріка покаяння несе предковічні води. І не зупинить її ніхто. Блаженна тиша щастям верховодить. Стрепенулась голівка милої, і губи ніби пелюстки троянд,  торкнулись інших вуст, розцвіли, запахли дивним трунком.

У поцілунках світ навколишній  потонув, загубився. Солодкий мед розливався золотистим янтарем. Жадана радість проникла звідусіль. І не було   ні війни, ні громовиць від вибухів ракет. В обіймах зупинився час. І лебедина мелодія кохання блаженну тишу колисала,   несла на крилах до раю і щастям серця наповнювала.

 

Тихо, тихо… Лише інколи ледь-ледь шелесне у вітах вітерець.  Пеленою сизою покритий небокрай, принишк у роздумах. 

Теплінь, неначе радість, спадає на красу природи. Сонце заховалось, щоб не збудити спокій. На юначім плечі – голівка милої лежить. Притихла, пригорнулась, мов голубка – не сполохай. Здається, найніжніше слово  у цій тиші буде зайвим.

Пульсує кров, і серце тьохкає солодким співом солов’я: «Тьох-тьох… тах-тах… так-так!», — злітає білим лебедем душа. Крильми чарівними торкає ніжно нас. Цілюща сила струменить, і серце  повнить через край. Невидимий маестро грає лебединий вальс. Блаженна тиша  шепоче:

— Я кохаю тебе!

Сплелися пальці в обійми  міцні. Акорд злітає до небес.

— І я навіки твій! Сьогодні йшов між дерев і милувався золотистим листям осені. Війне вітерець  – і затремтять листочки, злітають із віття, покружляють, покружляють і прилягають на землю, немов би  спочити. Та ні! Не спочити – це природа тче дивний золотистий килим. Можливо, то не листочки, а душі наших героїв-захисників, що поклали голови за рід свій, за землю нашу і за Україну. 

Прилягли наші рідні брати, сестри, щоб перед Вічністю  вигаптувати килим – стежину до вільної Незалежної країни. Нагадати майбутнім, що Свобода і щастя здобуваються у нелегкій борні.

— А ти поет! Чи знаєш, що таке щастя?

— Щастя має багато облич. Сьогодні в анфас і профіль бачиться мені щастя: це бути з тобою, розмовляти, чути твоє серце, пригортати та виціловувати твоє тіло.  А ще щастя – не чути сирен тривог  та вибухів ракет і снарядів. 

— Перемога ціною в тисячі жертв чи є щастям? А мир, який веде до рабства, хіба сумісний із омріяним раєм? То якою  мірою визначити щастя?

— Боротись, вірити й перемагати! 

Слова-провісники віщують буревій. Ріка покаяння несе предковічні води. І не зупинить її ніхто. Блаженна тиша щастям верховодить. Стрепенулась голівка милої, і губи ніби пелюстки троянд,  торкнулись інших вуст, розцвіли, запахли дивним трунком.

У поцілунках світ навколишній  потонув, загубився. Солодкий мед розливався золотистим янтарем. Жадана радість проникла звідусіль. І не було   ні війни, ні громовиць від вибухів ракет. В обіймах зупинився час. І лебедина мелодія кохання блаженну тишу колисала,   несла на крилах до раю і щастям серця наповнювала.

У бабусі Марії біля дому – розкішний квітник. Навесні він розквітає нарцисами, тюльпанами, влітку – трояндами, півоніями, восени –хризантемами та жоржинами. І ще багато диво-квітів, які радують душу навіть узимку.

— Бабусю, ви вирощуєте квіти, щоб я їх дарував моїй вчительці на свято?  — питає онук.    

— Знаєш, Юрко, квіти безцінний дарунок не тільки для вчительки. Вони радують душу на  день  народження і весілля. Доречні у сумні хвилини проводів людини  у засвіти. Квіти люблять дорослі і малі, жінки й чоловіки.

— Бабусю, хіба не краще дарувати цінні речі? Тоді я мав би багато іграшок і цікавих книг, — не вгаває онук.

—  Ні, хлопчику. Квіти — янголи природи. Вони брати Божих янголів. Квіти навчають любити природу і людей, наближають нас до Бога. А ще це ліки для хорошого настрою.

— А Ісусу Христу дарують квіти?

— Так, щонеділі на Божественну літургію, я приношу до церкви букет найкращих квітів і ставлю їх біля підніжжя Христового розп’яття. Я бачу, як Господь усміхається до мене. Це найрадісніші хвилини у моєму житті...