Повідомлення в номер / Пам’ятаємо всіх поіменно

Саме так сталося нещодавно. На пропозицію товариства громадської організації “Союз “Чорнобиль України” я зустрівся з її активним членом Василем Бороною. Мета – взяти інтерв’ю в цієї людини з нагоди Дня вшанування ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції. 

Зателефонувавши до пана Василя напередодні і домовившись про зустріч, я попросив взяти із собою декілька архівних фотосвітлин. Він не заперечував і сказав, що у нього дещо є. На другий день приїхавши до редакції рівно на дев’яту, як і домовлялись, Василь Володимирович привіз не просто декілька світлин, а справжній фотоархів – акуратно оформлений альбом. І хоч знімки головним чином – про службу армії і перебування в зоні ЧАЕС, були там й інші цікаві матеріали, про які – трохи нижче.

Розговорилися. Виявилося, що Василь Борона, знаходячись на службі у внутрішніх військах колишнього радянського союзу, був відкомандирований у Чорнобильську зону практично одразу після вибуху на атомній станції. Далеко їхати не довелося, адже у 1986 році служив у  Мінську. Йому належало  забезпечувати надійним зв’язком з москвою командування військових частин, які були залучені до ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи.

– В той час я виконував обов’язки старшого радіотелеграфіста на станції, що базувалася на спецавтомобілі  «Урал-130», – згадує пан Василь. – Разом із бойовими побратимами налагоджували проводовий і радіотелеграфний зв’язок, займалися встановленням огородження зараженої території, її дезактивацією. Були там два місяці, потім недовго відпочивали і знову – в «бій» на два місяці.

– Ми були молоді, фізично сильні, то працювали з повною віддачею сил та енергії. Про руйнівний вплив радіації нам особливо не розповідали, тому не завжди дотримувалися правил безпеки.

– Так. Чоловік сім, а всього з Волині в числі ліквідаторів на той час перебувало до 30 людей. Виконували різні завдання командування.З них уже декілька  волинських ліквідаторів немає в живих. Ті, що досі в строю, хворі,  дехто інвалід. Наприклад, у мене – друга група інвалідності.

– Повернулися у військову частину, а згодом були звільнені у запас. Я приїхав у рідний Ковель. Багатьом не говорив, де служив. Правда, мама (вже покійна) якось сказала: «Відчуває моє душа, що Вася у Чорнобилі». Адже тоді багато волинян направляли туди.

– Маєте сім’ю?

– Так. Дружина Людмила Федорівна працює в торгівлі. Донька Інна  вже одружена, виховує донечку Вероніку. Живуть окремо, придбали їм квартиру. Син Назар з нами мешкає у двокімнатній квартирі по вулиці Володимирській в Ковелі.

– А як же інакше? Ми ніби одна сім’я, об’єднані в громадську організацію “Союз  “Чорнобиль  України”. З її керівниками Зінаїдою Федорук, Петром Якимчуком та іншими постійно збираємося, радимося, що слід зробити для поліпшення життя «чорнобильців»: якої допомоги просити від міської влади.

– Маємо з дружиною хатину її батьків у селі, трохи там хазяйнуємо. Я дуже люблю землю, але не завжди здоров’я дозволяє на ній поратися. Все-таки Чорнобиль дається взнаки.  Вирощуємо овочі, фрукти.  А своє, звичайно, екологічно чисте, без хімії. Пригадую, як під час армійської служби квартирували в білоруських селах, то дехто рекомендував пити молоко для знезараження організму. Ми тоді не знали, що цього категорично не можна робити – корови ж паслися на траві зі слідами радіації. 

Іншого разу в око впали великі соковиті яблука в саду. Почали з хлопцями їх з апетитом їсти. А один мудрий чоловік каже: «Ви краще маленькі яблучка їжте з дичок, вони не заражені».  Але хто тоді знав такі «секрети»? Нам казали, що все нормально…

– Так. Це Ігор Алексійчук, медик, нині працює в пологовому будинку. Я його шаную за щирість, товариськість. Час від часу зустрічаємось. Користуючись нагодою, передаю йому привіт і найкращі побажання зі шпальт «Вістей Ковельщини»!

ххх

Прощаючись, Василь Борона залишив мені для перегляду  фотоальбом. Гортаючи акуратно оформлені сторінки, я ніби перенісся у його армійську юність. Одну світлину із зони ЧАЕС пропоную до ознайомлення читачам газети. 

А ще натрапив на грамоти і дипломи, якими нагороджували Василя Володимировича у шкільні роки. За що? За успіхи у різних спортивних змаганнях: кульовій стрільбі, багатоборстві ГПО («Готовий до праці й оборони»), початковій військовій підготовці і навіть у розбиранні й складанні автомата із заплющеними очима. Очевидно, вже тоді у пана Василя зароджувалася повага до армійської служби, почуття відповідальності й обов’язку перед суспільством. 

Саме ті риси, які дозволили йому з честю пройти пізніше разом із ровесниками «хрещення» вогнем Чорнобиля. Тож мужності й стійкості Вам, шановні ліквідатори! Ви, ризикуючи життям і здоров’ям, врятували у 1986 році світ від техногенної катастрофи. Низький уклін Вам за героїзм!

На світлинах: мить “чорнобильського”  життя Василя Борони (внизу);  під час перебування в редакції;  разом з другом Ігорем Алексійчуком біля пам’ятника  учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у Ковелі.