…Весною 1944 року фронт по Прип’яті наближався до Почап, що на Ратнівщині. Фашисти готувались до оборони. У ближніх північних від річки селах розбирали будівлі для укріплення, а жителів, які не встигли заховатись в лісах, вивозили в село Суличево, що за Дніпровсько-Бузьким каналом у Білорусі. Забирали всіх – від старого до малого.
У навколишніх селах залишались лише одні німці. Тут вони самовільно займали хати, робили з них кухні, де варили їжу. М’яса вистачало. Адже люди худобу залишили, і вона бездоглядно тут випасалась. У Суличевому опинилась і сім’я Федора та Василини Головчуків із трьома малолітніми дітьми. Найстарша Таїсія мала сім років, Данилку виповнилося – п’ять, а найменшенькій Ганнусі було всього чотири місяці.
Проживали вони в іншій сім’ї, а повернулись назад за чотири місяці, коли ворог вже покинув Волинь. У Почапах застали обгорілу хату, тож поселились у дядька Адама. У нього було четверо своїх малолітніх дітей, а напередодні померла жінка. Василина стала господинею у хаті, а дітям замінила матір. Повернувшись із Білорусі, їсти не мали нічого. Деякі харчі та зерно доставили їм родичі із Щитиня. Щитинь знаходиться по інший бік Прип’яті. Звідти людей від фронту нікуди не вивозили, тож вони зберегли худобу і господарювали на своїх полях. Війна мало зачепила Почапи. Його жителі вже жили мирним життям. Сім’я Головчуків планувала у дядька перезимувати, а навесні ремонтувати свою хату. Але далі життя склалось зовсім по-іншому.
Коли німці відступили, у селах почала діяти радянська влада, яка вела активну боротьбу з оунівцями. Через погане шляхове сполучення та болотисту місцевість оунівці обрали собі «столицею» Почапи. Після цього у Почапах розпочалась справжня війна. Протистояння тривало між прихильниками радянської влади та оунівцями.
l
…Різдво 7 січня 1945 року для села стало кривавим. Стояла невелика морозна погода. Потрохи трусив сніг. Надворі розвиднялось. В цей час у село увірвалась група енкаведистів з метою захоплення повстанців. Деякі люди, побачивши невідомих озброєних чоловіків, почали втікати. Серед них були два Михайли, Іван та Кіндрат Кацевичі. Енкадевисти їх зразу ж розстріляли, прийнявши за бандерівців.
— Наша хата стояла у центрі села, — розповідає 85-річна Таїсія Філюк (Головчук). — Батько пішов до хліва порати худобу. Але зразу ж повернувся в хату, бо ще було темнувато. Ми, троє дітей, вже прокинулись і сиділи на ліжку. Батько дуже любив нас, тож вирішив погратись з нами, доки розвидниться, присівши на ліжку. Ця гра для нас залишилась останньою.
У вікно заглянув ранок. Батько знову пішов до худоби, в ту ж мить почув якісь постріли. Аж раптом неживого, повністю закривавленого батька, енкаведисти принесли нам додому. Ми всі почали плакати. Мати голосила. А вони, голодні, як собаки, шукали у хаті їжу. Знайшли сметану…
З ними була медичка. Вона стежила за тим, чи, бува, у хаті немає хворого на тиф. Але тифом хворів дядьків хлопчик. Зляканий дядько лежав біля нього, прикинувшись хворим. У нього медичка поміряла пульс і «встановила» тиф. Мати убивць виганяла з хати кочергою. А що їм та кочерга, коли вони озброєні? Очевидно, злякались тифу.
На цьому справи своєї убивці не закінчили. По дорозі побачили ще двох чоловіків – Павла Понікарчука та Павла Кондратюка, обох забрали із собою й невідомо, де поділи. Ось так радянська влада показала себе на перших порах свого існування – сім невинних людей позбавила найдорогоціннішого – життя. Загинули молоді люди, яким ще б жити, будувати державу. Пізніше від боївки «Орлика» в Почапах загинуло ще шестеро людей, але їх імена занесені в «Книгу Пам’яті 1944-1951 роки». А про невинних сімох почапівців згадуємо вперше.
Після війни для боротьби з повстанцями у селах із молодих, дужих хлопців створювались загони так званих «істребків» (по-російськи «истребительный батальон»), які допомагали енкаведистам. Але у них теж не були всі святі. Окремі вимагали у людей сало, ковбасу, горілку. Бували випадки, що й грабували людей. Те покоління добре їх пам’ятало.
…У піст тієї ж зими біда у сім’ю Головчуків прийшла вдруге. Через несправне пічне опалення загорілась дядькова хата. В паніці баба Степанида забрала двох менших дітей і вискочила надвір. А про старшу Таїсію забули з переляку. «Я не розгубилась, – розповідає тепер Таїсія Федорівна. — Вхопила березове поліно, що лежало біля печі, розбила подвійне вікно і через нього вилізла з палаючої хати». Серед зими їм дали прихисток сусіди. Важко було без батька. Весною розібрали свою обгорілу хату і перевезли в інше місце. Зимували вже в своєму будинку. А з чотирнадцяти років Таїсія їздила на сезонні роботи.
l
У 1946 році відбулися вибори до верховної ради срср. Щоб приховати свої злочини перед почапівцями та жителями інших сіл, в Почапи прибув редактор любешівської районної газети (село відносилось до Любешівського району) Іван Дусик. Газета «Радянська Волинь» від 10 лютого 1946 року подала таку його інформацію:
«Сьогодні тут свято. Жителі Залухова обирають самі своїх депутатів у найвищий орган радянської влади. Є в селі найповажніша, літня селянка Степанида Василівна Головчук. 80 років прожила вона на білому світі. І вже, було, рішила з печі не злазити, та – ба, події, переживані селом, її, стару, зацікавили. Пробудилося старече серце Василівни. З полегкістю зітхнула вона, знов на люди показалася. Та неабияк. В передвиборні дні Степанида Василівна стала агітатором, якого все село поважає. Завжди в її хаті людно. Сюди збирається більше молодь. Хата на агітпункт перетворилася: лозунги, плакати, портрети вождів партії та уряду, кандидатів у депутати верховної ради срср Корнійця Л. Р. і Додя Ф. Л. Не читає Василівна газет своїм синам і внукам. Вона простими словами розповідає про тяжке минуле…
Ось тепер тільки щастя усміхнулося нашим селянам. Зовсім інший світ настав. Живу, і злиднів у хаті більше не бачу. Тримайте ж, дітки, це щастя міцно в своїх руках. Голосуйте за наших кандидатів у депутати тт. Корнійця і Додя, бо вони наші люди, з народу, за нас і дбати будуть. Славте батька нашого, спасителя, нашого Сталіна рідного, і як себе, оберігайте від деяких ворогів нашу владу радянську – нашу волю і життя щасливе».
У хаті Головчуків у цей час діяла початкова школа. Баба була неграмотною. Старість примушувала її весь час лежати на печі. Невдовзі вона померла. То ж чи могла людям щось пояснити? А чи могла б вона дякувати Сталіну за вбитого сина? Просто якась нісенітниця.
Почапи – село невелике. Із семи чоловіків, розстріляних у Різдво, вони комусь у селі родичі. Недаремно тут не любили радянську владу до кінця її існування.
… А чи могли подумати, що знову матимемо біду від росії?
Микола Денисюк.
НА ФОТО: Таїсія Федорівна Філюк (Головчук) і досі не може забути криваву розправу з батьком.
Фото з архіву автора.
…Весною 1944 року фронт по Прип’яті наближався до Почап, що на Ратнівщині. Фашисти готувались до оборони. У ближніх північних від річки селах розбирали будівлі для укріплення, а жителів, які не встигли заховатись в лісах, вивозили в село Суличево, що за Дніпровсько-Бузьким каналом у Білорусі. Забирали всіх – від старого до малого.
У навколишніх селах залишались лише одні німці. Тут вони самовільно займали хати, робили з них кухні, де варили їжу. М’яса вистачало. Адже люди худобу залишили, і вона бездоглядно тут випасалась. У Суличевому опинилась і сім’я Федора та Василини Головчуків із трьома малолітніми дітьми. Найстарша Таїсія мала сім років, Данилку виповнилося – п’ять, а найменшенькій Ганнусі було всього чотири місяці.
Проживали вони в іншій сім’ї, а повернулись назад за чотири місяці, коли ворог вже покинув Волинь. У Почапах застали обгорілу хату, тож поселились у дядька Адама. У нього було четверо своїх малолітніх дітей, а напередодні померла жінка. Василина стала господинею у хаті, а дітям замінила матір. Повернувшись із Білорусі, їсти не мали нічого. Деякі харчі та зерно доставили їм родичі із Щитиня. Щитинь знаходиться по інший бік Прип’яті. Звідти людей від фронту нікуди не вивозили, тож вони зберегли худобу і господарювали на своїх полях. Війна мало зачепила Почапи. Його жителі вже жили мирним життям. Сім’я Головчуків планувала у дядька перезимувати, а навесні ремонтувати свою хату. Але далі життя склалось зовсім по-іншому.
Коли німці відступили, у селах почала діяти радянська влада, яка вела активну боротьбу з оунівцями. Через погане шляхове сполучення та болотисту місцевість оунівці обрали собі «столицею» Почапи. Після цього у Почапах розпочалась справжня війна. Протистояння тривало між прихильниками радянської влади та оунівцями.
ххх
…Різдво 7 січня 1945 року для села стало кривавим. Стояла невелика морозна погода. Потрохи трусив сніг. Надворі розвиднялось. В цей час у село увірвалась група енкаведистів з метою захоплення повстанців. Деякі люди, побачивши невідомих озброєних чоловіків, почали втікати. Серед них були два Михайли, Іван та Кіндрат Кацевичі. Енкадевисти їх зразу ж розстріляли, прийнявши за бандерівців.
— Наша хата стояла у центрі села, — розповідає 85-річна Таїсія Філюк (Головчук). — Батько пішов до хліва порати худобу. Але зразу ж повернувся в хату, бо ще було темнувато. Ми, троє дітей, вже прокинулись і сиділи на ліжку. Батько дуже любив нас, тож вирішив погратись з нами, доки розвидниться, присівши на ліжку. Ця гра для нас залишилась останньою.
У вікно заглянув ранок. Батько знову пішов до худоби, в ту ж мить почув якісь постріли. Аж раптом неживого, повністю закривавленого батька, енкаведисти принесли нам додому. Ми всі почали плакати. Мати голосила. А вони, голодні, як собаки, шукали у хаті їжу. Знайшли сметану…
З ними була медичка. Вона стежила за тим, чи, бува, у хаті немає хворого на тиф. Але тифом хворів дядьків хлопчик. Зляканий дядько лежав біля нього, прикинувшись хворим. У нього медичка поміряла пульс і «встановила» тиф. Мати убивць виганяла з хати кочергою. А що їм та кочерга, коли вони озброєні? Очевидно, злякались тифу.
На цьому справи своєї убивці не закінчили. По дорозі побачили ще двох чоловіків – Павла Понікарчука та Павла Кондратюка, обох забрали із собою й невідомо, де поділи. Ось так радянська влада показала себе на перших порах свого існування – сім невинних людей позбавила найдорогоціннішого – життя. Загинули молоді люди, яким ще б жити, будувати державу. Пізніше від боївки «Орлика» в Почапах загинуло ще шестеро людей, але їх імена занесені в «Книгу Пам’яті 1944-1951 роки». А про невинних сімох почапівців згадуємо вперше.
Після війни для боротьби з повстанцями у селах із молодих, дужих хлопців створювались загони так званих «істребків» (по-російськи «истребительный батальон»), які допомагали енкаведистам. Але у них теж не були всі святі. Окремі вимагали у людей сало, ковбасу, горілку. Бували випадки, що й грабували людей. Те покоління добре їх пам’ятало.
…У піст тієї ж зими біда у сім’ю Головчуків прийшла вдруге. Через несправне пічне опалення загорілась дядькова хата. В паніці баба Степанида забрала двох менших дітей і вискочила надвір. А про старшу Таїсію забули з переляку. «Я не розгубилась, – розповідає тепер Таїсія Федорівна. — Вхопила березове поліно, що лежало біля печі, розбила подвійне вікно і через нього вилізла з палаючої хати». Серед зими їм дали прихисток сусіди. Важко було без батька. Весною розібрали свою обгорілу хату і перевезли в інше місце. Зимували вже в своєму будинку. А з чотирнадцяти років Таїсія їздила на сезонні роботи.
ххх
У 1946 році відбулися вибори до верховної ради срср. Щоб приховати свої злочини перед почапівцями та жителями інших сіл, в Почапи прибув редактор любешівської районної газети (село відносилось до Любешівського району) Іван Дусик. Газета «Радянська Волинь» від 10 лютого 1946 року подала таку його інформацію:
«Сьогодні тут свято. Жителі Залухова обирають самі своїх депутатів у найвищий орган радянської влади. Є в селі найповажніша, літня селянка Степанида Василівна Головчук. 80 років прожила вона на білому світі. І вже, було, рішила з печі не злазити, та – ба, події, переживані селом, її, стару, зацікавили. Пробудилося старече серце Василівни. З полегкістю зітхнула вона, знов на люди показалася. Та неабияк. В передвиборні дні Степанида Василівна стала агітатором, якого все село поважає. Завжди в її хаті людно. Сюди збирається більше молодь. Хата на агітпункт перетворилася: лозунги, плакати, портрети вождів партії та уряду, кандидатів у депутати верховної ради срср Корнійця Л. Р. і Додя Ф. Л. Не читає Василівна газет своїм синам і внукам. Вона простими словами розповідає про тяжке минуле…
Ось тепер тільки щастя усміхнулося нашим селянам. Зовсім інший світ настав. Живу, і злиднів у хаті більше не бачу. Тримайте ж, дітки, це щастя міцно в своїх руках. Голосуйте за наших кандидатів у депутати тт. Корнійця і Додя, бо вони наші люди, з народу, за нас і дбати будуть. Славте батька нашого, спасителя, нашого Сталіна рідного, і як себе, оберігайте від деяких ворогів нашу владу радянську – нашу волю і життя щасливе».
У хаті Головчуків у цей час діяла початкова школа. Баба була неграмотною. Старість примушувала її весь час лежати на печі. Невдовзі вона померла. То ж чи могла людям щось пояснити? А чи могла б вона дякувати Сталіну за вбитого сина? Просто якась нісенітниця.
Почапи – село невелике. Із семи чоловіків, розстріляних у Різдво, вони комусь у селі родичі. Недаремно тут не любили радянську владу до кінця її існування.
… А чи могли подумати, що знову матимемо біду від росії?
Микола Денисюк.
НА ФОТО: Таїсія Федорівна Філюк (Головчук) і досі не може забути криваву розправу з батьком.
Фото з архіву автора.
…Весною 1944 року фронт по Прип’яті наближався до Почап, що на Ратнівщині. Фашисти готувались до оборони. У ближніх північних від річки селах розбирали будівлі для укріплення, а жителів, які не встигли заховатись в лісах, вивозили в село Суличево, що за Дніпровсько-Бузьким каналом у Білорусі. Забирали всіх – від старого до малого. 
Залишити коментар