У всіх щасливих людей у дитинстві неодмінно є бабуся. Але у дуже щасливих у дитинстві є ще й дідусь.
Віта про це знала як ніхто. Її дитинство — суцільне нескінченне літо. З маками, жоржинами, жуками-сонечками, крученими паничами, гарячим піщаним берегом річки і дідусем. Власне, якби не дідусь Толя, хтозна, чи була б і Віта…
Вкотре приїхавши з далеких і важких заробітків, дід Толя (який дідом тоді ще не був) застав свою сім’ю — дружину Ірину Петрівну і доньку Марійку — сумними і розгубленими. Стомлений із дводобової дороги, він не одразу це помітив, і вже коли полягали спати, Ірина Петрівна протяжно схлипнула і видихнула: «Марійка наша... вагітна. Не догледіла, Толю, моя вина...».
Зачастила словами, як дрібним горохом по підлозі, що Вовка женитися не проти і навіть відмовляє доньку від аборту, але куди ж їм?! Молоді, дурні, перший курс тільки, і вже про лікаря домовилася. Найкращий лікар – і все буде гаразд. І це буде вже післязавтра.
Дідусь тоді мовчки слухав дружину. А коли Ірина Петрівна завершила свій монолог, спокійно спитав: «Так, кажеш, Вовка не проти женитися?». «Та яке проти?! Ходить щодня. Соплі розпускає, Марійку збиває з толку. Він такий, хоч тепер розписатися». І тоді дід Толя чи не вперше в житті підвищив голос на Ірину Петрівну: «А чи не вдарилася ти, бува, головою? На який аборт ти її тягнеш? Ми що, онуча не виглядимо?! Не городи дурниць, Іро. Сідай лучче і рахуй, скільки грошей на свайбу треба!».
...Коли народилася Віта і гамірний гурт із кульками й квітами стояв біля пологового, Марійка, бліда і змарніла, саме батькові першому подала у руки мереживний пакунок. Новоспечений дід Толя безпорадно тримав на руках онучку і вглядався у личко. А потім виніс вердикт: «Вікторія. Перемога. Тільки Вікторія. Однозначно!».
Дідусь Толя не застав, як Віта виростала з пелюшок. Коли їй виповнилося три місяці, він знову поїхав на заробітки. Повернувся, коли вона вже сиділа у манежі у барвистих колготочках. Дівчинка глянула абсолютно осмисленим поглядом. Серйозно витягла з рота пустушку і поважно сказала: «Бу». Дід Толя присів біля манежика і… раптом заплакав. З тої миті Віта повністю заволоділа його серцем.
Влітку Ірина Петрівна пропадала на роботі з ранку і до ночі, а коли жнивували — то цілодобово. Марійка і Володя складали сесію і потім працювали, а дідусь влітку був дома, а потім їхав на роботу восени. Тому літо для Віти завжди було поруч із дідусем. Він катав її у візочку, ловив коників і метеликів, читав казки і годував. А ще — безкінечно прав і прасував її одяг. Ще й прикрикував на дочку з жінкою: «Куди ти непрасовану маєчку їй вдягаєш, що за антисанітарія?!».
Коли дідуся вчергове випроводжали на вахту, Віта щоразу безутішно плакала. Кілька днів, лягаючи спати, вкладала собі у ліжечко усіх подарованих ним ляльок.
І саме дід Толя помітив, що Віта любить малювати. Він одразу накупив їй купу олівців, фарб та альбомів, повів до музею в центрі міста, який називається «Галерея». Згодом вони сходять у галерею ще разів сто, і з роками Віта буде вже сама розповідати дідові Толі про художників і скульпторів та намагатиметься малювати так, як вони. А може, й краще. Коли її роботи виставлять у маленькому залі галереї, на першому поверсі, дід знову не стримає сліз…
Віта згадує все це дорогою в лікарню. У діда Толі був інфаркт, і вона у найжахливішому сні не може уявити, що з ним може статися щось зовсім страшне. Бо у неї таємниця. Про неї знають поки що тільки вона і Олег. І поділитися цією таємницею вони могли б тільки з дідом. Могли б. Тільки ж як тепер?
— Хвилюватися дідові не можна, Віто, ви ж недовго, трошки посидите у нього з Олегом, і все, — наказувала бабуся, проводжаючи онуку.
Але дід Толя одразу зрозумів, що у Віти щось сталося. Зрозумів по її очах, які стали маленькими, як у дитинстві, коли онучка хворіла і він носив її по хаті, заколисуючи.
— Олеже, чому у Віти очі маленькі? Гляди мені, Віто, щоби правнучку народила. Єлизаветою назвем. Було багато королев і святих Єлизавет. І не плач ото, нічого зі мною не буде. Умреш тут, як мале на підході, хіба його можна буде кому довірити? Твої бабуся Іра і мама — ето ж сплошна антисанітарія! Уграють дитину!
Коли Віта вийде з палати, він зателефонує Ірині Петрівні: «Тільки не хвилюйся, Іро. Свайба у нас скоро буде. Сідайте з Марійкою, рахуйте, скільки грошей треба...».
Світлана ФІЛЬЧАК.
У всіх щасливих людей у дитинстві неодмінно є бабуся. Але у дуже щасливих у дитинстві є ще й дідусь.
Віта про це знала як ніхто. Її дитинство — суцільне нескінченне літо. З маками, жоржинами, жуками-сонечками, крученими паничами, гарячим піщаним берегом річки і дідусем. Власне, якби не дідусь Толя, хтозна, чи була б і Віта…
Вкотре приїхавши з далеких і важких заробітків, дід Толя (який дідом тоді ще не був) застав свою сім’ю — дружину Ірину Петрівну і доньку Марійку — сумними і розгубленими. Стомлений із дводобової дороги, він не одразу це помітив, і вже коли полягали спати, Ірина Петрівна протяжно схлипнула і видихнула: «Марійка наша... вагітна. Не догледіла, Толю, моя вина...».
Зачастила словами, як дрібним горохом по підлозі, що Вовка женитися не проти і навіть відмовляє доньку від аборту, але куди ж їм?! Молоді, дурні, перший курс тільки, і вже про лікаря домовилася. Найкращий лікар – і все буде гаразд. І це буде вже післязавтра.
Дідусь тоді мовчки слухав дружину. А коли Ірина Петрівна завершила свій монолог, спокійно спитав: «Так, кажеш, Вовка не проти женитися?». «Та яке проти?! Ходить щодня. Соплі розпускає, Марійку збиває з толку. Він такий, хоч тепер розписатися». І тоді дід Толя чи не вперше в житті підвищив голос на Ірину Петрівну: «А чи не вдарилася ти, бува, головою? На який аборт ти її тягнеш? Ми що, онуча не виглядимо?! Не городи дурниць, Іро. Сідай лучче і рахуй, скільки грошей на свайбу треба!».
...Коли народилася Віта і гамірний гурт із кульками й квітами стояв біля пологового, Марійка, бліда і змарніла, саме батькові першому подала у руки мереживний пакунок. Новоспечений дід Толя безпорадно тримав на руках онучку і вглядався у личко. А потім виніс вердикт: «Вікторія. Перемога. Тільки Вікторія. Однозначно!».
Дідусь Толя не застав, як Віта виростала з пелюшок. Коли їй виповнилося три місяці, він знову поїхав на заробітки. Повернувся, коли вона вже сиділа у манежі у барвистих колготочках. Дівчинка глянула абсолютно осмисленим поглядом. Серйозно витягла з рота пустушку і поважно сказала: «Бу». Дід Толя присів біля манежика і… раптом заплакав. З тої миті Віта повністю заволоділа його серцем.
Влітку Ірина Петрівна пропадала на роботі з ранку і до ночі, а коли жнивували — то цілодобово. Марійка і Володя складали сесію і потім працювали, а дідусь влітку був дома, а потім їхав на роботу восени. Тому літо для Віти завжди було поруч із дідусем. Він катав її у візочку, ловив коників і метеликів, читав казки і годував. А ще — безкінечно прав і прасував її одяг. Ще й прикрикував на дочку з жінкою: «Куди ти непрасовану маєчку їй вдягаєш, що за антисанітарія?!».
Коли дідуся вчергове випроводжали на вахту, Віта щоразу безутішно плакала. Кілька днів, лягаючи спати, вкладала собі у ліжечко усіх подарованих ним ляльок.
І саме дід Толя помітив, що Віта любить малювати. Він одразу накупив їй купу олівців, фарб та альбомів, повів до музею в центрі міста, який називається «Галерея». Згодом вони сходять у галерею ще разів сто, і з роками Віта буде вже сама розповідати дідові Толі про художників і скульпторів та намагатиметься малювати так, як вони. А може, й краще. Коли її роботи виставлять у маленькому залі галереї, на першому поверсі, дід знову не стримає сліз…
Віта згадує все це дорогою в лікарню. У діда Толі був інфаркт, і вона у найжахливішому сні не може уявити, що з ним може статися щось зовсім страшне. Бо у неї таємниця. Про неї знають поки що тільки вона і Олег. І поділитися цією таємницею вони могли б тільки з дідом. Могли б. Тільки ж як тепер?
— Хвилюватися дідові не можна, Віто, ви ж недовго, трошки посидите у нього з Олегом, і все, — наказувала бабуся, проводжаючи онуку.
Але дід Толя одразу зрозумів, що у Віти щось сталося. Зрозумів по її очах, які стали маленькими, як у дитинстві, коли онучка хворіла і він носив її по хаті, заколисуючи.
— Олеже, чому у Віти очі маленькі? Гляди мені, Віто, щоби правнучку народила. Єлизаветою назвем. Було багато королев і святих Єлизавет. І не плач ото, нічого зі мною не буде. Умреш тут, як мале на підході, хіба його можна буде кому довірити? Твої бабуся Іра і мама — ето ж сплошна антисанітарія! Уграють дитину!
Коли Віта вийде з палати, він зателефонує Ірині Петрівні: «Тільки не хвилюйся, Іро. Свайба у нас скоро буде. Сідайте з Марійкою, рахуйте, скільки грошей треба...».
Світлана ФІЛЬЧАК.
Залишити коментар