Кожна людина планує і «будує» своє життя по-своєму. Хтось вбачає мету його у грошах, яких хоче мати все більше і більше. Хтось – у кар’єрі, прагнучи високих посад у Луцьку чи Києві, забуваючи про місце, де його народили батьки, де пройшли дитинство і юність.
Іван Матвійович Потапчук, про якого піде мова нижче, не належить ні до одних, ні до других. Так, він – людина забезпечена, до недавнього часу займав досить престижну посаду на Волині, та й нині живе проблемами ПрАТ «ВОПАС» (Волинського обласного підприємства автобусних станцій), про що теж скажу трохи далі. Але ніколи не вважав особисте збагачення самоціллю, ніколи й ні за яких обставин не цурався рідних, де б вони не жили – у селі чи в місті, не зраджував любові до рідної землі. Вважав і вважає себе ковельчанином, хоч давно вже із сім’єю мешкає у Луцьку.
7 січня пану Івану виповниться 80 років. Дата поважна, хоча, як на теперішні часи, не надто вражаюча. Он в Америці у такому віці люди тільки планують боротися за президентське крісло. Та й наш ювіляр досі зберігає гарну пам’ять, гострий розум, не втрачає бійцівських якостей, які не раз ставали йому в пригоді на життєвому шляху.
Життєпис Івана Потапчука – це історія про людину, яка будувала свою кар’єру абсолютно самостійно, знаючи, чого вона хоче і як цього досягти. Життєпис цей багатий не тільки на успіхи й перемоги, а й на серйозні проблеми й негаразди, які наш земляк, врешті-решт, успішно долав.
l
Ось як він згадував своє далеке і не завжди веселе минуле: у розмові із волинським журналістом Володимиром Приходьком:
– Народився я на хуторі Дубина в багатодітній сім’ї, у якій виростало семеро дітей. З батьком і матір’ю — дев’ятеро душ. За рахунком я був п’ятий. Четверо старших – сестри Ніна, Марія, Антоніна, Надія. Після мене ще народилися два молодші брати Петро й Олександр, які вже, на жаль, покійні.
Хутір належав до села Білина, що в Ковельському районі. З розповідей батьків знаю, що в 1914 році, під час Першої світової війни, жителі Білина були евакуйовані в Тамбовську губернію тодішньої царської росії.
Пропонували їм там лишитися. Але десь в середині двадцятих років сім’я повернулася на Волинь, яка на той час була під панською Польщею. Оселилися в хатині, що була не кращою доброго курника. Але за дванадцять років зуміли побудувати добротну хату.
Спорудили власні оселі й двоє дядьків. У дядька Якова було дві кімнати, велика кухня, сіни і комора. У господарстві утримували майже 40 голів великої рогатої худоби. За якихось десять із зайвим років зуміли розжитися. Працювали, як мовиться, клято.
З хутора доводилося ходити у Білинську школу. Це три кілометри в один бік і стільки ж назад. Там скінчив чотири класи, а далі змусила влада перевезти сім’ю в село. Це було десь на початку п’ятдесятих років.
Через певний час сім’я вступила у колгосп. Як і більшість людей, загнали туди насильницьким методом. Здали і корову, і здорового бугая вагою десь під 10 центнерів, воза, плуга, інший реманент з хутора.
Поселилися у хаті, в якій одна сім’я вже жила. Під одним дахом опинилося 12 осіб. Так і перезимували. Хату перевезли дещо пізніше. Зробили це акуратно, по-господарськи. Коли розбирали, пронумерували всі бруси. А ось худоби не було куди поставити. То доводилося щодня ходити на хутір й годувати та доглядати її. Було надзвичайно важко, оскільки ніхто не звільняв від колгоспної роботи.
Але я б не сказав, що ми дуже бідували. Були сім’ї, які жили набагато гірше. Коли переселилися в Білин, ми з сестрою Надією почали пасти в людей корови за наймом. Пас, доки не закінчив десять класів.
Далі вирішив вступити у фабрично-заводське училище (так тоді називали професійно-технічні навчальні заклади) – хоча батько й заперечував проти моєї затії. Він, як і більшість у той час, хотів, аби сини залишалися з ним і господарювали на землі. Але все-таки я настояв на своєму: поїхав у Луцьк й поступив 1960 року в училище №2. Захотів набути спеціальність столяра. Цей фах був затребуваним не тільки в народному господарстві колишнього союзу, а й серед людей, які споруджували власні будинки. Здати документ допомогла сестра Антоніна, яка на той час навчалася в Рожищенському зооветеринарному технікумі.
Звикати до нового життя, харчування було важко. На одного учня в день виділяли 51 копійку. Прожити на таку мізерію було ой як не просто. Удома батьки тримали кілька свиней, двоє корів. Літом обходилися молочними продуктами, взимку шкварка не переводилася. Згодом стало легше. Почали з хлопцями ходити на заробітки. Розвантажували з лісом вагони.
Детальніше знайомство з майбутньою професією відбулося під час першої практики, яку разом ще з кількома учнями проходив на тарно-бондарному комбінаті в Луцьку. Зустріли добре, призначили посадові оклади. Годували за рахунок училища.
l
Роки навчання минули швидко. Направлення отримав у Ковель. Так волею долі молодий спеціаліст у числі інших потрапив на Ковельський дерев’янообробний комбінат, що спеціалізувався на випуску меблів, які користувалися неабияким попитом. За ними записувалися в чергу.
Після училища мали право на двотижневу відпустку. Зустрів хлопців майстер цеху Петро Григорович Дубік (на жаль, уже покійний). «Хлопці, яка відпустка? Ану, марш у цех!», — сказав, як відрізав. Виявляється, що в цеху «горів» план.
– Ми допомогли підігнати відставання. Лише після цього отримали свої законні відпустки. Повернулися уже на своє підприємство, яке згодом стане близьким, дорогим і рідним. Тут промайнули кращі молоді роки, прийшли визнання та повага колег і друзів, тут здобута шана колективу та керівництва ДОКу. Радували й добрі заробітки – у місяць виходило 150-160 карбованців. На ті часи гроші хороші. Можна було купити костюм та туфлі, – згадує ті роки Іван Потапчук.
l
Швидко спливли десять років, відколи Іван Потапчук влився в колектив ДОКу. Згодом довірили посаду начальника меблевого цеху, в якому трудилося пів тисячі чоловік. Було йому тоді всього 25 років. Новий молодий керівник з головою поринув в роботу. Добре знаючи специфіку виробництва, бездоганно налагодив технологічний процес на кожній ділянці. З місяця в місяць колектив успішно справлявся з доведеними завданнями, якість продукції відповідала усім держстандартам.
Інакше й не могло бути. Ще, коли Потапчуку довірили бригаду, він удостоївся честі бути делегатом XIV з’їзду профспілок колишнього срср, на який з’їхалося 240 представників з усіх республік. Там побачив багатьох знаних людей країни, в тому числі відомого українського співака Дмитра Гнатюка.
Виробничі справи в Івана Потапчука ладилися. Але його принциповість, бажання добиватися правди не всім подобалися. Людина він, як характеризує себе сам, непроста за характером, не терпить брехні та несправедливості, не вміє запобігати перед начальством. Коли впевнений у своїй правоті, доводить її будь-кому.
Саме ця непоступливість, принципова позиція і стали причиною «наїзду» на начальника цеху. Спеціалісти, які перевіряли його діяльність, стиль керівництва, в унісон з директором твердили, що йому треба йти з посади.
Вислухавши аргументи сторін, тодішній начальник об’єднання «Волиньдерев» Михайло Окладний зробив свій висновок: начальника цеху, колектив якого працює ритмічно, щомісячно виконує планові показники, хочуть зробили «цапом-відбувайлом». Йому навішують гріхи інших. Тому Іван Матвійович і далі продовжував носити свій «портфель», хоча на зміну одній опалі через певний проміжок часу прийшла інша.
Та Потапчук продовжував працювати наперекір усім недоброзичливцям. Залишив комбінат з власної ініціативи, ніби передбачаючи, що він без нього довго не проіснує. Так воно згодом і сталося, але це вже, як кажуть, інша історія.
l
Згодом у 1982 році доля його пов’язала з автомобільним транспортом. 20 літ працював начальником Ковельської кущової автостанції, а згодом був обраний головою правління ПрАТ «Волинське обласне підприємство автобусних станцій». З його приходом Товариство ніби набуло другого дихання, запрацювало ритмічніше й ефективніше. Про це свідчить багато фактів. Ось один з них.
За підсумками загальнодержавного комплексного ранжування більш як 300 тисяч юридичних осіб на основі аналізу фінансово-економічних показників Товариство, очолюване Іваном Потапчуком, було номіноване на відзнаку «Лідер-2018». Звання лідера підтвердили Національний сертифікат і медаль «Лідер року -2018». І таких перемог в історії підприємства було чимало.
За час роботи Івана Потапчука на посаді голови правління змінилися на краще умови праці людей, зросла заробітна плата, комфортнішими стали умови перебування пасажирів на автостанціях, в тому числі і в Ковелі. Здійснено величезний обсяг робіт з благоустрою територій, які набули справді європейського вигляду. Значну вагу наш земляк приділяв задоволенню потреб і запитів членів трудового колективу, завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував.
Через деякий час Іван Матвійович залишив крісло очільника ПрАТ «ВОПАС», хоч членом його правління був і надалі. 2023-й рік став, без сумніву, переломним і в біографії Товариства, і самого ювіляра, як, зрештою, і членів його родини. На зборах акціонерів пост голови правління довірили доньці Івана Потапчука Наталії Іванівні Гітун. Це сталося 19 червня ц. р. Її син Володимир, який займається перевезеннями, є головою спостережної ради ПрАТ “ВОПАС”. В управлінні товариства працює і син Івана Матвійовича Володимир. Таким чином, можна сміливо стверджувати, що династія Потапчуків продовжує справу, започатковану главою сім’ї. Будемо сподіватися, що продовження буде успішним, адже вчитися було і є в кого – досвід батька неоціненний.
Треба сказати, своїми виробничими успіхами ювіляр великою мірою завдячує дружині Олександрі Остапівні, з якою не один десяток років ідуть дорогою спільного життя. Вони виховали гарних дітей, про яких ми згадували вище, відповідальними перед людьми і Богом, вмілими організаторами виробництва. В родині зростають четверо онуків — Олександр, Володимир, Іван, Катерина, троє правнуків. Пана Івана шанують ковельчани, серед яких багато колег по спільній роботі на колишньому деревообробному комбінаті і автобусній станції.
l
Можна було б ще багато хороших слів сказати про Івана Матвійовича Потапчука, і всі вони були б правильними. Додам лише декілька штрихів. Мені імпонує, що наш земляк займав і займає чітку проукраїнську позицію. Декілька років тому у розмові із журналістами він якось заявив:
– Україну може згубити потяг деяких чиновників до особистого збагачення. Звичайно, лад слід починати наводити «вгорі». Але й «внизу» проблем вистачає. Волинь – це моя рідна батьківська земля. Але, як не прикро, дехто з наших земляків поглядає на москву. Тільки приховують це дуже старанно. А що нам доброго дала москва? Тільки репресії і знущання. Маємо всі спільно берегти свою державу, об’єднатися навколо єдиної Української православної церкви, протистояти колаборантам і зрадникам.
Зауважу, що ці слова були мовлені ще до початку російської агресії. Іван Потапчук як у воду дивився.
А ще ювіляр – меценат і благодійник. Щоразу з особистої пенсії виділяє гроші на передплату газети «Вісті Ковельщини» тим своїм землякам, які цього потребують. Зробив так і на 2024-й, переказавши 5 тисяч гривень особистих коштів. Допомагає й іншим, хто до нього звертається. Із власного життєвого досвіду знає, як важко буває, коли ти не можеш звести кінці з кінцями, не завжди маєш грошей на хліб чи до хліба.
Тож з нагоди 80-річчя від дня народження за дорученням всіх, хто знає і шанує Івана Матвійовича, читачів газети, колишніх колег по роботі бажаю йому миру й добра, Господнього благословення на прийдешні роки, активного довголіття, сімейного благополуччя.
Ми Вас любимо і шануємо, бо Ви того варті!
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНІ: Іван ПОТАПЧУК.
Фото з архіву редакції.
Кожна людина планує і «будує» своє життя по-своєму. Хтось вбачає мету його у грошах, яких хоче мати все більше і більше. Хтось – у кар’єрі, прагнучи високих посад у Луцьку чи Києві, забуваючи про місце, де його народили батьки, де пройшли дитинство і юність.
Іван Матвійович Потапчук, про якого піде мова нижче, не належить ні до одних, ні до других. Так, він – людина забезпечена, до недавнього часу займав досить престижну посаду на Волині, та й нині живе проблемами ПрАТ «ВОПАС» (Волинського обласного підприємства автобусних станцій), про що теж скажу трохи далі. Але ніколи не вважав особисте збагачення самоціллю, ніколи й ні за яких обставин не цурався рідних, де б вони не жили – у селі чи в місті, не зраджував любові до рідної землі. Вважав і вважає себе ковельчанином, хоч давно вже із сім’єю мешкає у Луцьку.
7 січня пану Івану виповниться 80 років. Дата поважна, хоча, як на теперішні часи, не надто вражаюча. Он в Америці у такому віці люди тільки планують боротися за президентське крісло. Та й наш ювіляр досі зберігає гарну пам’ять, гострий розум, не втрачає бійцівських якостей, які не раз ставали йому в пригоді на життєвому шляху.
Життєпис Івана Потапчука – це історія про людину, яка будувала свою кар’єру абсолютно самостійно, знаючи, чого вона хоче і як цього досягти. Життєпис цей багатий не тільки на успіхи й перемоги, а й на серйозні проблеми й негаразди, які наш земляк, врешті-решт, успішно долав.
Ось як він згадував своє далеке і не завжди веселе минуле: у розмові із волинським журналістом Володимиром Приходьком:
– Народився я на хуторі Дубина в багатодітній сім’ї, у якій виростало семеро дітей. З батьком і матір’ю — дев’ятеро душ. За рахунком я був п’ятий. Четверо старших – сестри Ніна, Марія, Антоніна, Надія. Після мене ще народилися два молодші брати Петро й Олександр, які вже, на жаль, покійні.
Хутір належав до села Білина, що в Ковельському районі. З розповідей батьків знаю, що в 1914 році, під час Першої світової війни, жителі Білина були евакуйовані в Тамбовську губернію тодішньої царської росії.
Пропонували їм там лишитися. Але десь в середині двадцятих років сім’я повернулася на Волинь, яка на той час була під панською Польщею. Оселилися в хатині, що була не кращою доброго курника. Але за дванадцять років зуміли побудувати добротну хату.
Спорудили власні оселі й двоє дядьків. У дядька Якова було дві кімнати, велика кухня, сіни і комора. У господарстві утримували майже 40 голів великої рогатої худоби. За якихось десять із зайвим років зуміли розжитися. Працювали, як мовиться, клято.
З хутора доводилося ходити у Білинську школу. Це три кілометри в один бік і стільки ж назад. Там скінчив чотири класи, а далі змусила влада перевезти сім’ю в село. Це було десь на початку п’ятдесятих років.
Через певний час сім’я вступила у колгосп. Як і більшість людей, загнали туди насильницьким методом. Здали і корову, і здорового бугая вагою десь під 10 центнерів, воза, плуга, інший реманент з хутора.
Поселилися у хаті, в якій одна сім’я вже жила. Під одним дахом опинилося 12 осіб. Так і перезимували. Хату перевезли дещо пізніше. Зробили це акуратно, по-господарськи. Коли розбирали, пронумерували всі бруси. А ось худоби не було куди поставити. То доводилося щодня ходити на хутір й годувати та доглядати її. Було надзвичайно важко, оскільки ніхто не звільняв від колгоспної роботи.
Але я б не сказав, що ми дуже бідували. Були сім’ї, які жили набагато гірше. Коли переселилися в Білин, ми з сестрою Надією почали пасти в людей корови за наймом. Пас, доки не закінчив десять класів.
Далі вирішив вступити у фабрично-заводське училище (так тоді називали професійно-технічні навчальні заклади) – хоча батько й заперечував проти моєї затії. Він, як і більшість у той час, хотів, аби сини залишалися з ним і господарювали на землі. Але все-таки я настояв на своєму: поїхав у Луцьк й поступив 1960 року в училище №2. Захотів набути спеціальність столяра. Цей фах був затребуваним не тільки в народному господарстві колишнього союзу, а й серед людей, які споруджували власні будинки. Здати документ допомогла сестра Антоніна, яка на той час навчалася в Рожищенському зооветеринарному технікумі.
Звикати до нового життя, харчування було важко. На одного учня в день виділяли 51 копійку. Прожити на таку мізерію було ой як не просто. Удома батьки тримали кілька свиней, двоє корів. Літом обходилися молочними продуктами, взимку шкварка не переводилася. Згодом стало легше. Почали з хлопцями ходити на заробітки. Розвантажували з лісом вагони.
Детальніше знайомство з майбутньою професією відбулося під час першої практики, яку разом ще з кількома учнями проходив на тарно-бондарному комбінаті в Луцьку. Зустріли добре, призначили посадові оклади. Годували за рахунок училища.
Роки навчання минули швидко. Направлення отримав у Ковель. Так волею долі молодий спеціаліст у числі інших потрапив на Ковельський дерев’янообробний комбінат, що спеціалізувався на випуску меблів, які користувалися неабияким попитом. За ними записувалися в чергу.
Після училища мали право на двотижневу відпустку. Зустрів хлопців майстер цеху Петро Григорович Дубік (на жаль, уже покійний). «Хлопці, яка відпустка? Ану, марш у цех!», — сказав, як відрізав. Виявляється, що в цеху «горів» план.
– Ми допомогли підігнати відставання. Лише після цього отримали свої законні відпустки. Повернулися уже на своє підприємство, яке згодом стане близьким, дорогим і рідним. Тут промайнули кращі молоді роки, прийшли визнання та повага колег і друзів, тут здобута шана колективу та керівництва ДОКу. Радували й добрі заробітки – у місяць виходило 150-160 карбованців. На ті часи гроші хороші. Можна було купити костюм та туфлі, – згадує ті роки Іван Потапчук.
Швидко спливли десять років, відколи Іван Потапчук влився в колектив ДОКу. Згодом довірили посаду начальника меблевого цеху, в якому трудилося пів тисячі чоловік. Було йому тоді всього 25 років. Новий молодий керівник з головою поринув в роботу. Добре знаючи специфіку виробництва, бездоганно налагодив технологічний процес на кожній ділянці. З місяця в місяць колектив успішно справлявся з доведеними завданнями, якість продукції відповідала усім держстандартам.
Інакше й не могло бути. Ще, коли Потапчуку довірили бригаду, він удостоївся честі бути делегатом XIV з’їзду профспілок колишнього срср, на який з’їхалося 240 представників з усіх республік. Там побачив багатьох знаних людей країни, в тому числі відомого українського співака Дмитра Гнатюка.
Виробничі справи в Івана Потапчука ладилися. Але його принциповість, бажання добиватися правди не всім подобалися. Людина він, як характеризує себе сам, непроста за характером, не терпить брехні та несправедливості, не вміє запобігати перед начальством. Коли впевнений у своїй правоті, доводить її будь-кому.
Саме ця непоступливість, принципова позиція і стали причиною «наїзду» на начальника цеху. Спеціалісти, які перевіряли його діяльність, стиль керівництва, в унісон з директором твердили, що йому треба йти з посади.
Вислухавши аргументи сторін, тодішній начальник об’єднання «Волиньдерев» Михайло Окладний зробив свій висновок: начальника цеху, колектив якого працює ритмічно, щомісячно виконує планові показники, хочуть зробили «цапом-відбувайлом». Йому навішують гріхи інших. Тому Іван Матвійович і далі продовжував носити свій «портфель», хоча на зміну одній опалі через певний проміжок часу прийшла інша.
Та Потапчук продовжував працювати наперекір усім недоброзичливцям. Залишив комбінат з власної ініціативи, ніби передбачаючи, що він без нього довго не проіснує. Так воно згодом і сталося, але це вже, як кажуть, інша історія.
Згодом у 1982 році доля його пов’язала з автомобільним транспортом. 20 літ працював начальником Ковельської кущової автостанції, а згодом був обраний головою правління ПрАТ «Волинське обласне підприємство автобусних станцій». З його приходом Товариство ніби набуло другого дихання, запрацювало ритмічніше й ефективніше. Про це свідчить багато фактів. Ось один з них.
За підсумками загальнодержавного комплексного ранжування більш як 300 тисяч юридичних осіб на основі аналізу фінансово-економічних показників Товариство, очолюване Іваном Потапчуком, було номіноване на відзнаку «Лідер-2018». Звання лідера підтвердили Національний сертифікат і медаль «Лідер року -2018». І таких перемог в історії підприємства було чимало.
За час роботи Івана Потапчука на посаді голови правління змінилися на краще умови праці людей, зросла заробітна плата, комфортнішими стали умови перебування пасажирів на автостанціях, в тому числі і в Ковелі. Здійснено величезний обсяг робіт з благоустрою територій, які набули справді європейського вигляду. Значну вагу наш земляк приділяв задоволенню потреб і запитів членів трудового колективу, завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував.
Через деякий час Іван Матвійович залишив крісло очільника ПрАТ «ВОПАС», хоч членом його правління був і надалі. 2023-й рік став, без сумніву, переломним і в біографії Товариства, і самого ювіляра, як, зрештою, і членів його родини. На зборах акціонерів пост голови правління довірили доньці Івана Потапчука Наталії Іванівні Гітун. Це сталося 19 червня ц. р. Її син Володимир, який займається перевезеннями, є головою спостережної ради ПрАТ “ВОПАС”. В управлінні товариства працює і син Івана Матвійовича Володимир. Таким чином, можна сміливо стверджувати, що династія Потапчуків продовжує справу, започатковану главою сім’ї. Будемо сподіватися, що продовження буде успішним, адже вчитися було і є в кого – досвід батька неоціненний.
Треба сказати, своїми виробничими успіхами ювіляр великою мірою завдячує дружині Олександрі Остапівні, з якою не один десяток років ідуть дорогою спільного життя. Вони виховали гарних дітей, про яких ми згадували вище, відповідальними перед людьми і Богом, вмілими організаторами виробництва. В родині зростають четверо онуків — Олександр, Володимир, Іван, Катерина, троє правнуків. Пана Івана шанують ковельчани, серед яких багато колег по спільній роботі на колишньому деревообробному комбінаті і автобусній станції.
Можна було б ще багато хороших слів сказати про Івана Матвійовича Потапчука, і всі вони були б правильними. Додам лише декілька штрихів. Мені імпонує, що наш земляк займав і займає чітку проукраїнську позицію. Декілька років тому у розмові із журналістами він якось заявив:
– Україну може згубити потяг деяких чиновників до особистого збагачення. Звичайно, лад слід починати наводити «вгорі». Але й «внизу» проблем вистачає. Волинь – це моя рідна батьківська земля. Але, як не прикро, дехто з наших земляків поглядає на москву. Тільки приховують це дуже старанно. А що нам доброго дала москва? Тільки репресії і знущання. Маємо всі спільно берегти свою державу, об’єднатися навколо єдиної Української православної церкви, протистояти колаборантам і зрадникам.
Зауважу, що ці слова були мовлені ще до початку російської агресії. Іван Потапчук як у воду дивився.
А ще ювіляр – меценат і благодійник. Щоразу з особистої пенсії виділяє гроші на передплату газети «Вісті Ковельщини» тим своїм землякам, які цього потребують. Зробив так і на 2024-й, переказавши 5 тисяч гривень особистих коштів. Допомагає й іншим, хто до нього звертається. Із власного життєвого досвіду знає, як важко буває, коли ти не можеш звести кінці з кінцями, не завжди маєш грошей на хліб чи до хліба.
Тож з нагоди 80-річчя від дня народження за дорученням всіх, хто знає і шанує Івана Матвійовича, читачів газети, колишніх колег по роботі бажаю йому миру й добра, Господнього благословення на прийдешні роки, активного довголіття, сімейного благополуччя.
Ми Вас любимо і шануємо, бо Ви того варті!
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНІ: Іван ПОТАПЧУК.
Фото з архіву редакції.
Залишити коментар