Війна безжальна. Вона руйнує все суще, вбиває живе і пригнічує дух людський.
Микола Ручкін-Онищенко, харків'янин, переїхав із своїх рідних місць на Любомльщину. Але й тут не сів, склавши руки, а взявся за дослідження маловідомої сторінки життя Лесі Українки, а разом із тим за написання і видання книги краєзнавчих нарисів "Слідами Лесі Українки у Бережцях".
Наша розповідь – про автора та його книгу.
х х х
Чим далі у минуле віддаляється від нас та чи інша подія, тим більше намагаємось пізнати її суть. Пізнати, щоб на духовному, культурологічному, ментальному детекторах істини предків знайти маловідомі або й зовсім невідомі штрихи до сюжетних картин історичної правди.
Такі мандрівки в історію нашої культури не є масовими. Ця місія належить обраним долею дослідникам, щоб потому ми могли співставляти сутність нашого сучасного існування. Серед таких обраних значиться непересічна особистість: краєзнавець і дослідник історії, культури та природи харків'янин Микола Володимирович Ручкін-Онищенко. Хто він?
Народився в мальовничому місті Мерефа, що на Харківщині. За освітою – біолог. За фахом – реставратор-таксадерміст. Майже 30 років працював у Харківському музеї Природи. Публікувався в багатьох природничих журналах. З-під його пера вийшло майже 50 наукових праць та краєзнавчих нарисів. Видав 5 книг про історію боротьби з фашистами Чехословацького окремого батальйону ім. Людвіга Свободи. Немало сил і енергії віддав пошукам правди про воєнну трагічну сторінку Харківської битви у лютому-березні 1943 року.
х х х
Російсько-українська війна зруйнувала гармонію мирного буття людських доль. Вона змінила погляди на нашу Незалежність, духовність, патріотизм і національне надбання. Саме в цей час трагічної невизначеності Микола Ручкін-Онищенко опинився в Любомлі і без перерви на реабілітацію взявся за дослідження фактів перебування Лесі Українки в с. Бережцях.
Непросто в умовах війни наважитися на такий крок – навертати селян на дослідницьку працю. Але в дослідника – переконливі аргументи і тому свідки історії ідуть йому назустріч. Звідки така наполегливість? Мало сказати, що він вважає Тараса Шевченка, Лесю Українку світочами українського народу, носіями національної ідеї. М. Ручкіна-Онищенко з дитячих літ залюблений у творчість Лесі. Якось, в юні роки, у книжковому магазині натрапив на книгу "Спогади про Лесю Українку" (видання 1946 р.). Погортавши сторінки, він чомусь не придбав її. Потім повернувся, але книги вже не було. Він пише: "Я завинив перед Лесею, і цей гріх не дає мені спокою. І мій переїзд на Волинь, ближче до місць, пов'язаних із життям і творчістю Лесі Українки, – то промисел Божий, то Божа свята воля". Ця публічна сповідь – не задля пафосу чи слави. В ній – щира українська душа, її сутність. М. Ручкін-Онищенко не просто кається за свої помилки, але й привселюдно обіцяє Лесі виправити їх. І провидіння долі надає йому такий шанс. Поле для діяльності перед тобою – іди і спокутуй свій "гріх"!
Тема непроста для дослідження. Вона базується на окремих писемних спогадах "Хронології життя і творчості Лесі Українки" Ольги Косач-Кривенюк, сестри поетеси. Всього кілька речень, які засвідчують перебування Лесі у 1892 році в Бережцях, що на Любомльщині. Микола Ручкін-Онищенко вдається до безпрограшного методу – йде "в народ". Так колись свою народну філософію ніс у життя Григорій Сковорода. Його філософська думка живе в народі й донині. Дослідник на основі свідчень старожилів розповідає не тільки про Лесю і Косачів, але й висвітлює історію села, церкви, школи. Із тих розповідей, дещо призабутих, постають "живі" образи селян: Клима Самолюка, Марії Тимощук, Ольги Пилипчук, Галини Федонюк, Михайла Куца, Євгенії Гирей та інших.
З цих переказів-спогадів дізнаємось, що люди пам'ятають Лесю. Пам’ятають, як вона ходила на Буг купатися, і як любила кататися на човні й переправлятися на правий (польський) берег річки. Цю місію залюбки виконував Клим Самолюк. Він був народним цілителем і, більш, ніж ймовірно, лікував хвору Лесю. А школа, де проживала Леся, була його оселею. В світлиці могло навчатися не менше 20 сільських дітей. Щодо мети самої поїздки, то можемо переконливо стверджувати, що не задля відпочинку Косачі їхали в Бережці, а саме для зцілення Лесі від хвороби. Такі поїздки відбувалися і раніше. Так, вісімнадцятилітня Леся лікувалася у народної лікарки (знахарки) Параски Богуш, що мешкала на Косівському хуторі Охтирського повіту (тепер Сумщина).
Юна Лариса Косач не марнувала вільного часу, а разом із мамою Ольгою Петрівною збирали пісні, які записували з вуст простолюддя.
Про цю сторінку в житті Лесі автор розповідає в окремому розділі. Це підтверджують відомі на Волині краєзнавці Олександр Остапюк, директор краєзнавчого музею м. Любомля, етнограф Олекса Ошуркевич.
В книзі мають місце творчі відступи від головної теми. Наприклад, роздуми про пам'ятники для поетки, про художнє відтворення образу Лесі на портретах та інше. Це – суб'єктивні думки, які автор подає нам з висоти свого дослідницького п'єдесталу
Микола Ручкин-Онищенко пише, що Марія Тимощук мала належний, істинний талант – "вона любила людей. І це була любов, котра кожного робить сильнішим. Ця жінка творила добро, як дихала – легко, ненав'язливо, не на людях".
Ці слова можна віднести в скарбницю людяності не тільки М. Тимощук, а й самої Лесі, селян із Бережців і, зрештою, автора.
Беззаперечно одне: попри всі "плюси" і "мінуси", книга потрібна і навіть в умовах воєнного стану актуальна.
Це – ще одна творча цеглина у великомасштабну будову Лесезнавства.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА СВІТЛИНІ: Микола Ручкін-Онищенко з Марією Михайлівною Тимощук, яка, на жаль, нещодавно померла.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар