Перша поїздка. До сестри
То був 1990 рік. Поїхав тоді мій батько в місто Павлодар, що у Казахстані. Там самотою жила його сестра Марія. Хотів на старість її забрати із чужини на Батьківщину (про Марію можна прочитати у книзі “На берегах Вижівки” (2008 р.).
Жила вона колись у місті Павлодарі по вул. Свердлова, 146, кв. 30. Але коли потрапила у психіатричну лікарню (десь в кінці 80-их років), квартиру забрали. І батько знайшов сестру в цій лікарні.
Зустрілися. Худа. Сива. Біла, як молоко. Кинулася до батька. Обнялися — не відірвати.
— Поїдеш додому в Україну?
– Поїду, — вона гірко плакала, мабуть, вже і не думала, що зустрінуться.
Оформили потрібні документи. Віддали батькові її паспорт.
Кирило дав розписку. Пішли з нею шукати одяг. Бо піжама лікарняна. А плаття нема.
– Піду до подруги. Попрошу.
Подруга була нижчого росту, тому і плаття було на Марію коротким. Але ж немає більш ніякого. Одягнула (було літо). Батько глянув. Не зумів стримати серця: соромно так їхати. Але що поробиш? Ще й кептарик якийсь на голову начепила. Якось оволодів собою. Подумав: «Як є, так є. Де подінешся?»
Машина з лікарні (дав із супроводом головний лікар) завезла Марію з Кирилом на вокзал.
Батько купив два квитки додому. Машина поїхала. А брат із сестрою стали чекати на пероні поїзда.
Марія зразу ж, як тільки супроводжуючі поїхали, сказала:
– Віддай мені документи. Я нікуди не поїду.
– Ти казала, що поїдеш. Я ж тебе забрав. Я поручився.
– Ні, не поїду.
– А де ж ти будеш жити?
– Проживу...
Підходив поїзд. Кирило заметався, заметушився. До міліціонера:
– Допоможіть мені. Не хоче їхати. Швидше. З психлікарні везу.
– А довга дорога?
— 5 діб.
— Ні, дядьку, не беріть, як не хоче, бо вийде з поїзда за 5 суток невідомо де, то не знатимете, де й шукати. А так хоч знаєте, у якому місті.
Кирило віддав поспіхом Марії паспорт (поїзд не чекатиме).
І дав гроші. Тремтячими руками вона порахувала:
– Багато не візьму.
Взяла тільки 80 карбованців. Решту повернула.
– Прощай.
Кирило сів у поїзд... Сам....
То був 1990 рік. Поїхав тоді мій батько в місто Павлодар, що у Казахстані. Там самотою жила його сестра Марія. Хотів на старість її забрати із чужини на Батьківщину (про Марію можна прочитати у книзі “На берегах Вижівки” (2008 р.).
Жила вона колись у місті Павлодарі по вул. Свердлова, 146, кв. 30. Але коли потрапила у психіатричну лікарню (десь в кінці 80-их років), квартиру забрали. І батько знайшов сестру в цій лікарні.
Зустрілися. Худа. Сива. Біла, як молоко. Кинулася до батька. Обнялися — не відірвати.
— Поїдеш додому в Україну?
– Поїду, — вона гірко плакала, мабуть, вже і не думала, що зустрінуться.
Оформили потрібні документи. Віддали батькові її паспорт.
Кирило дав розписку. Пішли з нею шукати одяг. Бо піжама лікарняна. А плаття нема.
– Піду до подруги. Попрошу.
Подруга була нижчого росту, тому і плаття було на Марію коротким. Але ж немає більш ніякого. Одягнула (було літо). Батько глянув. Не зумів стримати серця: соромно так їхати. Але що поробиш? Ще й кептарик якийсь на голову начепила. Якось оволодів собою. Подумав: «Як є, так є. Де подінешся?»
Машина з лікарні (дав із супроводом головний лікар) завезла Марію з Кирилом на вокзал.
Батько купив два квитки додому. Машина поїхала. А брат із сестрою стали чекати на пероні поїзда.
Марія зразу ж, як тільки супроводжуючі поїхали, сказала:
– Віддай мені документи. Я нікуди не поїду.
– Ти казала, що поїдеш. Я ж тебе забрав. Я поручився.
– Ні, не поїду.
– А де ж ти будеш жити?
– Проживу...
Підходив поїзд. Кирило заметався, заметушився. До міліціонера:
– Допоможіть мені. Не хоче їхати. Швидше. З психлікарні везу.
– А довга дорога?
— 5 діб.
— Ні, дядьку, не беріть, як не хоче, бо вийде з поїзда за 5 суток невідомо де, то не знатимете, де й шукати. А так хоч знаєте, у якому місті.
Кирило віддав поспіхом Марії паспорт (поїзд не чекатиме).
І дав гроші. Тремтячими руками вона порахувала:
– Багато не візьму.
Взяла тільки 80 карбованців. Решту повернула.
– Прощай.
Кирило сів у поїзд... Сам....
Друга поїздка. За сестрою
Дорога летіла у світи. А у вагоні в куточку, зігнувшись від тяжкої душевної втоми, сидів старий, зморений літами чоловік.
Чорні зазкорузлі кінчики пальців, шорсткі, як щітка, долоні промовисто свідчили про його долю. Дивився кудись вдалину крізь вікно вагона. Тільки дивним був той погляд, бо очі не милувались красою краєвиду – вони дивились в нікуди, в себе самого.
Пооране глибокими зморшками чоло, сумна задума в чорних очах, високий лоб, що завершувався залисинами, обрамленими густим сивим пухом старечого волосся, — все це тільки зовнішні штрихи його внутрішньої муки. Чоловік плакав.
Спочатку мені здалося, що від старості сльозяться очі, як це буває майже з кожним у вітряну погоду. Але то були тяжкі чоловічі сльози справжнього болю.
«Не страшно, що проходять роки, страшно, що вони летять»... От уже і восьмий десяток розміняв. А, здається, що все життя пролетіло за якісь 20 - 30 літ.
Один, як палець. Вже нікого з родини немає. І чим далі, тим частіше проводжу на кладовище близьких.
Багато дітей було у моєї матері. Хворіли часто і мерли, як мухи. А згодом померла і мати (див. нарис «Агафія»). Померла молодою. А діти – сироти, один одного менші. Найменшій було тільки 10 місяців. Та і я не знав і не відав найкращої і найріднішої у світі людини. Тільки у щасливих снах часом марилася ніжна материна рука, що легенько гладила мене по голівці. Обличчя не бачив. Але від того щасливо-щемливого дотику я радісно всміхався, а потім, прокинувшись, довго плакав, усвідомлюючи сувору реальність.
Як у Шевченка: «А ми розлізлися межи людьми, мов мишенята...».
Так сталося із моїми сестрами та братами. У кожного своя доля... Але яка там доля? Кажуть в народі: «Як не було змалку, то не буде й до останку». Так і в нас.
Довго розказувати. Та й навіщо? От живу сам, як отой осиротілий зимовий листок на дубі. Живу, не вмираю. Здається, пора б і честь знати. Але Бог не питає. Живи!
Куди їду? Додому. З далекої довгої дороги. Думав, що сестра ще жива, котра колись давно завербувалася у світи. П’ять діб у дорозі. Он віз їй дещо. Та нікому давати. Нема. Померла. Нема вже нікого: ні матері, ні батька, ні братів, ні сестер...
Кому я потрібний? Нікому. Навіть тут. Хіба я не бачу? Сідав у поїзд. Важкий клунок. Ніяк не подужаю двинути. А ззаду ще й кричать: Сидів би, старий, вдома, а то вже й сам на ладан дише, а ще кудись іде!»
Хіба всім розкажеш? Чого їду? Куди їду? Де згубив свою силу? Молоді літа де покинув? Тільки робив, як віл. А як стисне у грудях і дихати стане важко, добре, думаю, серце, може, вмру”.
Боляче вдарили оті чисті слова нещасної людини. Воістину, «і стотисячний хор возвеличить твій труд, та ніхто не подасть тобі торби на плечі».
Мовчанка. Мабуть, вона в такі хвилини скаже найбільше.
Про що говорити? Все сказано... А дорога летіла у світи...
Любов ЄВТУШИК.
НА СВІТЛИНІ: 1949 рік. Кирило із сестрами. Марія – праворуч.
Перша поїздка. До сестри
Залишити коментар