Усі ми добре пам’ятаємо, як почалася війна. І в кожного була своя реакція, свій шок і своє розуміння того, що відбувалося. Але у всіх нас було бажання вберегти своє життя і найдорожчих людей. Усі добре пам’ятаємо, як проводили поглядом у невідомість автобуси з добровольцями, які стали щитом за незалежність рідної землі. Серце у грудях стискається й досі, коли повертаються хлопці додому «на щиті», так і не побачивши омріяної Перемоги.
Так у березні 2022 року проводжала на війну свого єдиного сина Івана зі Щедрогора на Ратнівщині й мати Наталія Маковецька та молода вагітна дружина Інна Маковецька. А вже у травні їх приголомшила звістка про те, що їхній дорогий Іван героїчно загинув.
Проте ніхто не очікував, що історія цієї згорьованої війною родини матиме таке неочікуване продовження: Наталія Маковецька, мати загиблого Героя, нещодавно пішла до лав ЗСУ, щоб «вигризти» Перемогу, про яку так мріяв її син!
Про цю неймовірну жінку ми дізналися від односельчан Наталії Максимівни. З перших днів війни їй була небайдужа доля України і всіх хлопців, котрі стоять на її захисті. На той момент єдиний син Іван з дружиною Інною після закінчення Переяслав-Хмельницького університету і проходження строкової служби жив та працював у столиці. Донька Ольга з сім’єю живе у Щедрогорі. Коли до сина зателефонували з військкомату, він, не роздумуючи, сказав, що мусить їхати.
Дружина Інна пригадує, як йому повідомили, що він може бути вдома, аж доки виповниться рік з моменту його демобілізації зі строкової служби. У рідному селі він записався в терооборону, але коли зі Щедрогора мав від’їжджати автобус з добровольцями, швидко зібрав речі, сказав, що в нього немає часу чекати, що мусить їхати просто зараз, і чи не останнім забіг у автобус, що відправлявся.
Дружина просила дочекатися дзвінка з військкомату, але всі вмовляння були марними. Картини звірств рашистів у Бучі, Бородянці не давали йому спокою. Він постійно повторював, що не хоче, аби ця біда спіткала і його сім’ю.
А далі була щемлива картина прощання, яку пам’ятають усі, хто в той день проводжав своїх рідних на війну. Інна забігла в автобус і вмовляла чоловіка: «Вань, будь ласка, тобі ж подзвонять! Тоді підеш. Не їдь зараз! Ти нам потрібен». А він міцно обійняв дружину і відрізав: «Кохана, я мушу їхати зараз! Я вас люблю! Я повернуся з Перемогою», – поцілував, пригорнув її до грудей, а потім автобус рушив.
l
Іван Маковецький був стрільцем 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Брав участь у боях в Житомирській, Київській, Миколаївській та Запорізькій областях. І весь час був на зв’язку з коханою. Інна пригадує, що дзвонив додому, як тільки з’являлася така нагода. Побратими розповідали, що не раз вилазив то на дах будинку, то на дерево, щоб зателефонувати додому. Він був прикладом того, як треба любити рідних. За тиждень до своєї загибелі сказав дружині, що хоче, аби донечку звали Улянкою. За татовими словами її й назвали, от тільки народилася вона через п’ять місяців після того, як він загинув, – 11 жовтня 2022 року.
– Де б він не був, його скрізь любили, – пригадує з трепетом у душі Інна. – Він заповнював собою, своїми жартами та сміхом весь простір. Ваня був найдобрішою людиною, яку я знала, це підтвердить кожен, хто був із ним знайомий. Завжди з позитивом і піснею. А поки Іван воював «на нулі», у Щедрогорі, як могла, допомагала армії його мама.
Односельчани згуртувалися навколо збору гуманітарної продукції для військових. Наталія Максимівна двічі на тиждень приносила випечений власними руками хліб, і щоразу – по 20-24 буханки.
Вона казала:
– Когось накормлю я, а, може, хтось нагодує мою дитину.
Пекучим болем увірвалася в серце матері звістка про те, що її Іванка вже немає. 18 травня 2022 року стало днем, який змінив усе її життя. Плакала, тужила, мужньо зносила все, що їй приготувала доля. І щодня по кілька разів топтала стежку до могили сина, бо тільки там у щирій молитві відчувала полегшення. Із сил вибилася зовсім. Смерть сина підкосила її здоров’я. Близькі люди пригадують, що вона насилу піднімала відро з водою на другий поверх у школі, щоб помити підлогу (працювала прибиральницею у місцевому ліцеї), але жила. І людям своїх слабких сторін не показувала. Була «залізною», «сталевою», «бетонною» – якою завгодно, тільки не слабкою.
Боліло в грудях, коли стикалася з людською байдужістю, намагалася гнати від себе чутки тих, хто ніколи її не зрозуміє, і нікому не бажала зла. Знала, що відчуває те ж саме тільки той, хто втратив в цій війні свою дитину. І чим більше чула про загиблих на війні земляків, тим більше терзала душу несправедливість: так не має бути! Мирні, ні в чому не винні українці не повинні гинути! Усім серцем прикипіла до внучечки Улянки, бо вона – все, що залишилося в неї від її Іванка. А коли через пів року після смерті сина пішла у засвіти й мама, яку доглянула до смерті, зважилася на важливе рішення – вона піде в армію.
Рідні її порив не сприйняли. У 50 років, переживши таке потрясіння, не маючи будь-якого військового досвіду, – це ризиковано. Невістка Інна розповідає:
– Якщо вже мама щось надумала, то переконувати в протилежному її марно. Вона така, як був Іван. Чи то Іван був такий, як вона. Вже після його смерті я зрозуміла, наскільки він на неї схожий – і зовні, і характером, і навіть у побуті. Вона навесні (2023 р. – авт.) сказала нам, що піде в армію, а восени повідомила, коли її вже мають відправити.
l
Вдалося нам поспілкуватися у короткій телефонній розмові і з самою Наталією. На питання, чому вона так вчинила, жінка коротко і чітко відповіла:
– Я пішла, щоб здійснилася мрія Івана, щоб продовжити справу сина. Він хотів повернутися з Перемогою. Якби могла, пішла би з ним з перших днів, але мусила доглянути маму.
Рішення про участь у війні не прийшло до Наталії Максимівни спонтанно. Перш, ніж стати до лав ЗСУ, мусила підготуватися фізично. Тренувалася вдома, як могла, бо розуміла, що не дорівняється до 20-30-річних чоловіків, – бігала, підтягувалася, робила присідання.
– Уже перед відправкою в навчальний центр Наталія зайшла до мене, – пригадує Щедрогірська староста Раїса Панасюк. – Всі біди і радощі я переживала разом з нею, бо мені небайдуже за долю її родини. Я запитала, чи впевнена вона, що робить правильно? Зараз багато чоловіків уникає служби в армії. А вона відповіла: «Хай уникають, а я піду. Я там потрібна. Може, це й мало, але 120 разів присісти я вже можу. Я тренуюся…», – таких мужніх жінок я у своєму житті не зустрічала.
Наприкінці грудня 2023 року Наталія Маковецька поїхала у місце призначення. У місцевому храмі святої праведної Анни відслужили молебень, священик Сергій Шамайло благословив жінку на успішну службу і благополучне повернення додому. Зараз вона перебуває на навчанні у навчальному центрі, після чого нестиме службу в 100-ій бригаді Сил територіальної оборони. Твердо і впевнено Наталія Максимівна розповідає, що має величезні фізичні навантаження, але це її зовсім не лякає. Каже, що в пригоді стала фізична підготовка вдома.
Зізнається, що бачить гірше, ніж 20-річні товариші по службі, але бігає нарівні з ними. Вона з позитивом дивиться у майбутнє, чітко бачить свою роль у цій війні, знає, що хтось повинен її зупинити. Готова до будь-яких потрясінь, бо гірше, ніж вона вже пережила, – не може бути. А рідні молять Бога, щоб повернув її живою додому з тією Перемогою, якої так і не побачив її Іван.
Тож нехай Бог береже Вас, Наталіє Максимівно, бо на таких мужніх, витривалих, загартованих горем, щирих душею людях і тримається наша Україна.
ДОВІДКА: Солдат Іван Маковецький, позивний «Мак», загинув 18 травня 2022 року у бою з окупантами поблизу села Успенівка Запорізької області. Воїну було 24 роки. Він народився 12 вересня 1997 року в селі Котуш Камінь-Каширського району. Дитинство та шкільні роки провів у Щедрогорі.
Закінчив Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди за спеціальністю «Політологія». Дуже любив футбол. Захоплювався історією. У перервах між навчанням працював за кордоном. Коли був удома, проводив час з друзями та рідними, дуже любив своїх племінників. Після отримання диплому в 2019 році був призваний на строкову службу до лав ЗСУ.
У 2021 році після демобілізації Іван освідчився однокласниці Інні, яка його проводжала і чекала з армії. Восени того ж року одружилися. Мешкали в Києві. На початку березня 2022-го року він став бійцем 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Служив на посаді стрільця. Брав участь у боях в Житомирській, Київській, Миколаївській та Запорізькій областях.
Посмертно солдат Іван Маковецький нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. З 2023 року одна із вулиць Щедрогора перейменована на його честь.
Марія ЛЯХ.
Ратнівщина.
Усі ми добре пам’ятаємо, як почалася війна. І в кожного була своя реакція, свій шок і своє розуміння того, що відбувалося. Але у всіх нас було бажання вберегти своє життя і найдорожчих людей. Усі добре пам’ятаємо, як проводили поглядом у невідомість автобуси з добровольцями, які стали щитом за незалежність рідної землі. Серце у грудях стискається й досі, коли повертаються хлопці додому «на щиті», так і не побачивши омріяної Перемоги.
Так у березні 2022 року проводжала на війну свого єдиного сина Івана зі Щедрогора на Ратнівщині й мати Наталія Маковецька та молода вагітна дружина Інна Маковецька. А вже у травні їх приголомшила звістка про те, що їхній дорогий Іван героїчно загинув.
Проте ніхто не очікував, що історія цієї згорьованої війною родини матиме таке неочікуване продовження: Наталія Маковецька, мати загиблого Героя, нещодавно пішла до лав ЗСУ, щоб «вигризти» Перемогу, про яку так мріяв її син!
Про цю неймовірну жінку ми дізналися від односельчан Наталії Максимівни. З перших днів війни їй була небайдужа доля України і всіх хлопців, котрі стоять на її захисті. На той момент єдиний син Іван з дружиною Інною після закінчення Переяслав-Хмельницького університету і проходження строкової служби жив та працював у столиці. Донька Ольга з сім’єю живе у Щедрогорі. Коли до сина зателефонували з військкомату, він, не роздумуючи, сказав, що мусить їхати.
Дружина Інна пригадує, як йому повідомили, що він може бути вдома, аж доки виповниться рік з моменту його демобілізації зі строкової служби. У рідному селі він записався в терооборону, але коли зі Щедрогора мав від’їжджати автобус з добровольцями, швидко зібрав речі, сказав, що в нього немає часу чекати, що мусить їхати просто зараз, і чи не останнім забіг у автобус, що відправлявся.
Дружина просила дочекатися дзвінка з військкомату, але всі вмовляння були марними. Картини звірств рашистів у Бучі, Бородянці не давали йому спокою. Він постійно повторював, що не хоче, аби ця біда спіткала і його сім’ю.
А далі була щемлива картина прощання, яку пам’ятають усі, хто в той день проводжав своїх рідних на війну. Інна забігла в автобус і вмовляла чоловіка: «Вань, будь ласка, тобі ж подзвонять! Тоді підеш. Не їдь зараз! Ти нам потрібен». А він міцно обійняв дружину і відрізав: «Кохана, я мушу їхати зараз! Я вас люблю! Я повернуся з Перемогою», – поцілував, пригорнув її до грудей, а потім автобус рушив.
ххх
Іван Маковецький був стрільцем 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Брав участь у боях в Житомирській, Київській, Миколаївській та Запорізькій областях. І весь час був на зв’язку з коханою. Інна пригадує, що дзвонив додому, як тільки з’являлася така нагода. Побратими розповідали, що не раз вилазив то на дах будинку, то на дерево, щоб зателефонувати додому. Він був прикладом того, як треба любити рідних. За тиждень до своєї загибелі сказав дружині, що хоче, аби донечку звали Улянкою. За татовими словами її й назвали, от тільки народилася вона через п’ять місяців після того, як він загинув, – 11 жовтня 2022 року.
– Де б він не був, його скрізь любили, – пригадує з трепетом у душі Інна. – Він заповнював собою, своїми жартами та сміхом весь простір. Ваня був найдобрішою людиною, яку я знала, це підтвердить кожен, хто був із ним знайомий. Завжди з позитивом і піснею. А поки Іван воював «на нулі», у Щедрогорі, як могла, допомагала армії його мама.
Односельчани згуртувалися навколо збору гуманітарної продукції для військових. Наталія Максимівна двічі на тиждень приносила випечений власними руками хліб, і щоразу – по 20-24 буханки.
Вона казала:
– Когось накормлю я, а, може, хтось нагодує мою дитину.
Пекучим болем увірвалася в серце матері звістка про те, що її Іванка вже немає. 18 травня 2022 року стало днем, який змінив усе її життя. Плакала, тужила, мужньо зносила все, що їй приготувала доля. І щодня по кілька разів топтала стежку до могили сина, бо тільки там у
щирій молитві відчувала полегшення. Із сил вибилася зовсім. Смерть сина підкосила її здоров’я. Близькі люди пригадують, що вона насилу піднімала відро з водою на другий поверх у школі, щоб помити підлогу (працювала прибиральницею у місцевому ліцеї), але жила. І людям своїх слабких сторін не показувала. Була «залізною», «сталевою», «бетонною» – якою завгодно, тільки не слабкою.
Боліло в грудях, коли стикалася з людською байдужістю, намагалася гнати від себе чутки тих, хто ніколи її не зрозуміє, і нікому не бажала зла. Знала, що відчуває те ж саме тільки той, хто втратив в цій війні свою дитину. І чим більше чула про загиблих на війні земляків, тим більше терзала душу несправедливість: так не має бути! Мирні, ні в чому не винні українці не повинні гинути! Усім серцем прикипіла до внучечки Улянки, бо вона – все, що залишилося в неї від її Іванка. А коли через пів року після смерті сина пішла у засвіти й мама, яку доглянула до смерті, зважилася на важливе рішення – вона піде в армію.
Рідні її порив не сприйняли. У 50 років, переживши таке потрясіння, не маючи будь-якого військового досвіду, – це ризиковано. Невістка Інна розповідає:
– Якщо вже мама щось надумала, то переконувати в протилежному її марно. Вона така, як був Іван. Чи то Іван був такий, як вона. Вже після його смерті я зрозуміла, наскільки він на неї схожий – і зовні, і характером, і навіть у побуті. Вона навесні (2023 р. – авт.) сказала нам, що піде в армію, а восени повідомила, коли її вже мають відправити.
ххх
Вдалося нам поспілкуватися у короткій телефонній розмові і з самою Наталією. На питання, чому вона так вчинила, жінка коротко і чітко відповіла:
– Я пішла, щоб здійснилася мрія Івана, щоб продовжити справу сина. Він хотів повернутися з Перемогою. Якби могла, пішла би з ним з перших днів, але мусила доглянути маму.
Рішення про участь у війні не прийшло до Наталії Максимівни спонтанно. Перш, ніж стати до лав ЗСУ, мусила підготуватися фізично. Тренувалася вдома, як могла, бо розуміла, що не дорівняється до 20-30-річних чоловіків, – бігала, підтягувалася, робила присідання.
– Уже перед відправкою в навчальний центр Наталія зайшла до мене, – пригадує Щедрогірська староста Раїса Панасюк. – Всі біди і радощі я переживала разом з нею, бо мені небайдуже за долю її родини. Я запитала, чи впевнена вона, що робить правильно? Зараз багато чоловіків уникає служби в армії. А вона відповіла: «Хай уникають, а я піду. Я там потрібна. Може, це й мало, але 120 разів присісти я вже можу. Я тренуюся…», – таких мужніх жінок я у своєму житті не зустрічала.
Наприкінці грудня 2023 року Наталія Маковецька поїхала у місце призначення. У місцевому храмі святої праведної Анни відслужили молебень, священик Сергій Шамайло благословив жінку на успішну службу і благополучне повернення додому. Зараз вона перебуває на навчанні у навчальному центрі, після чого нестиме службу в 100-ій бригаді Сил територіальної оборони. Твердо і впевнено Наталія Максимівна розповідає, що має величезні фізичні навантаження, але це її зовсім не лякає. Каже, що в пригоді стала фізична підготовка вдома.
Зізнається, що бачить гірше, ніж 20-річні товариші по службі, але бігає нарівні з ними. Вона з позитивом дивиться у майбутнє, чітко бачить свою роль у цій війні, знає, що хтось повинен її зупинити. Готова до будь-яких потрясінь, бо гірше, ніж вона вже пережила, – не може бути. А рідні молять Бога, щоб повернув її живою додому з тією Перемогою, якої так і не побачив її Іван.
Тож нехай Бог береже Вас, Наталіє Максимівно, бо на таких мужніх, витривалих, загартованих горем, щирих душею людях і тримається наша Україна.
ДОВІДКА: Солдат Іван Маковецький, позивний «Мак», загинув 18 травня 2022 року у бою з окупантами поблизу села Успенівка Запорізької області. Воїну було 24 роки. Він народився 12 вересня 1997 року в селі Котуш Камінь-Каширського району. Дитинство та шкільні роки провів у Щедрогорі.
Закінчив Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди за спеціальністю «Політологія». Дуже любив футбол. Захоплювався історією. У перервах між навчанням працював за кордоном. Коли був удома, проводив час з друзями та рідними, дуже любив своїх племінників. Після отримання диплому в 2019 році був призваний на строкову службу до лав ЗСУ.
У 2021 році після демобілізації Іван освідчився однокласниці Інні, яка його проводжала і чекала з армії. Восени того ж року одружилися. Мешкали в Києві. На початку березня 2022-го року він став бійцем 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Служив на посаді стрільця. Брав участь у боях в Житомирській, Київській, Миколаївській та Запорізькій областях.
Посмертно солдат Іван Маковецький нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. З 2023 року одна із вулиць Щедрогора перейменована на його честь.
Марія ЛЯХ.
Ратнівщина.
Усі ми добре пам’ятаємо, як почалася війна. І в кожного була своя реакція, свій шок і своє розуміння того, що відбувалося. Але у всіх нас було бажання вберегти своє життя і найдорожчих людей. Усі добре пам’ятаємо, як проводили поглядом у невідомість автобуси з добровольцями, які стали щитом за незалежність рідної землі. Серце у грудях стискається й досі, коли повертаються хлопці додому «на щиті», так і не побачивши омріяної Перемоги. 
Дружина просила дочекатися дзвінка з військкомату, але всі вмовляння були марними. Картини звірств рашистів у Бучі, Бородянці не давали йому спокою. Він постійно повторював, що не хоче, аби ця біда спіткала і його сім’ю. 
щирій молитві відчувала полегшення. Із сил вибилася зовсім. Смерть сина підкосила її здоров’я. Близькі люди пригадують, що вона насилу піднімала відро з водою на другий поверх у школі, щоб помити підлогу (працювала прибиральницею у місцевому ліцеї), але жила. І людям своїх слабких сторін не показувала. Була «залізною», «сталевою», «бетонною» – якою завгодно, тільки не слабкою. 
Наприкінці грудня 2023 року Наталія Маковецька поїхала у місце призначення. У місцевому храмі святої праведної Анни відслужили молебень, священик Сергій Шамайло благословив жінку на успішну службу і благополучне повернення додому. Зараз вона перебуває на навчанні у навчальному центрі, після чого нестиме службу в 100-ій бригаді Сил територіальної оборони. Твердо і впевнено Наталія Максимівна розповідає, що має величезні фізичні навантаження, але це її зовсім не лякає. Каже, що в пригоді стала фізична підготовка вдома. 
Залишити коментар