Привезли у слідчу в’язницю Луцька, що на вулиці Радянській. Машина заїхала всередину, брама зачинилась, і надовго. Нас вивантажили з машини і знову – обличчям до стіни. Поставили на коліна. Я не став. Прийшов чекіст і стукнув мене так, що я знепритомнів.
Коли очухався – вже нікого не було. Повели і мене до камери. Перед камерою примусили роздягнутись наголо. Прийшла жінка-лікар і спитала, чи не хворів сифілісом. Перевірила, написала щось до журналу і пішла. Так голого мене і кинули до буцигарні.
Це вже було пекло. До камери 3 на 4 метри нас напхали 37 чоловік. Зарослі, немиті, худі і голодні, схожі на живих трупів. Дихати нічим, перевертаємося по команді. Біля дверей – “параша” і 37 пар взуття. Вгорі вікно, але воно забите дошками. Світло горить цілодобово. Почергово 2 чоловіки махали над головами ковдрою, щоб хоч трохи зворушити повітря і полегшити страждання. Напівголі люди один від одного захищали своє тіло рушником, щоб не липло і не гнило. До того всього, ще й кип’ятком поїли, і піт тік так, що тіла гноїлись.
Терпіти далі такі муки не було сили, і тому хлопці вирішили організувати втечу. Ті, що не могли чи не хотіли втікати, перейшли до вікна, а хто мав взяти участь у цій акції, навпаки стали до дверей. Один із замовників схопив наглядача, що відчиняв двері, за горло. Біля дверей стояла діжка, в якій мала бути вода, але її там не було. Через це нам дві доби не давали води – лопнув бак. Хлопці кинулись крізь відчинені двері у коридор, а наглядача засунули головою до тої бочки.
Але він заревів, як дикий звір, і порожня посудина спрацювала замість гучномовця. Проте двері камер вже відчинялись, і в’язні вибігали на коридор. Та скрегіт металевої тюремної брами, що швидко зачинялась, і черга по стінах з ручних кулеметів по заґратованих вікнах примусили всіх розійтися по камерах. До ранку було тихо, і нікого не займали.
Зранку з’явився прокурор і вся тюремна свита. Зайшли найперше до нашої камери. Прокурор сказав: “Откуда ви хотели бежать? Из следственной тюрьми? Здесь трое железных дверей і каменная стена 4 метра. На каждом углу пулемет. А человека угробили бы, если в бочке была бы вода». Потім привели в’язня, який взяв всю вину на себе і оголосили вирок: «20 років тюрьми».
Нашу камеру розсадили по боксах. Я потрапив у бокс 0,5 на 1,5 метра, де ні сісти, ні стати у повний зріст, а на підлозі розсипана хлорка і ні однієї щілини.
Скоро почали судити. І судили цілими гуртами. Дали мені «вишку», тобто розстріл, який пізніше замінили на 10 років каторги плюс 5 років «пораженія», і вже після цього завели до загальної камери, де знаходились і дівчата. Години через дві нас погнали через усе місто. Попереду – дівчата, а далі хлопці. На вулиці Радянській заспівали:
В горах грім гуде
Аж луна іде. Гей!
Землю спороли гармати.
Дзвенить земля, дрижать
поля,
Стогнуть вродливі
Карпати.
Хто там іде, уперед веде?
Диво – це наші дівчата.
Личка, як мак, кругом
козак,
Душа стрілецька завзята.
Не цілуйте їх — на війні це
гріх
Краще вберіть їх квітками.
Слава тим дочкам, щирим
козачкам,
Що йдуть в бій з козаками!
Але доспівати не дали, погрожуючи багнетами і цькуючи собаками. А увечері ми були вже у центральній в’язниці. Багато наших попали разом. В камерах – по 150 чоловік. Близько половини – кримінальні злочинці, «блатні»: злодії, бандити, вбивці. Пайка складала 300 г хліба на добу і тюлька. Передачі з дому забирали «блатні», за які ми лише розписувалися.
Разом з нами сидів в’язень, що відбув покарання ще за Польщі з 40-го року. Він і познайомив нас із в’язнями і їх «законами», допоміг організуватись у якусь спілку, щоб постояти за себе у боротьбі з «блатними». Досить скоро ця організованість допомогла нам перемогти у бійці з рецидивістами. Після бійки розформували нашу камеру. І лише Михайло Ксилюк з Горохівщини разом зі мною.
Михайло був арештований не вперше. У сорок першому сидів у Луцькій в’язниці, коли енкаведисти розстріляли тисячі людей їх живих лишилося тільки чотирнадцять. Він сховався в колодязі, і тому вижив.
Людей розділили на дві групи і виводили на подвір’я начебто на прогулянку, а потім під гуркіт тракторів розстрілювали і закидали гранатами. Хто втікав до камери, того розстрілювала з нагана жінка-енкаведистка.
І коли нас почали виводити на прогулянки, Михайло показав у дворі могилку. І хоч розстріл відбувся у 41-му році, але у 47-му могила була ще свіжа і здавалось, що земля на ній ворушиться. Незадовго після цього ми лежали на бетонній підлозі без світла.
Раптом почули страшенний гуркіт, сильно перелякались, бо подумали, що знов розстріли або що почалась війна. А тоді, писали газети, «Черчилль гримає зброєю». Раптом відчиняються двері, заходить з лампою в руках старший наглядач і кричить, щоб всі виходили в коридор, голови не піднімали і в сторони не дивились. В коридорі тиснява – всіх ставлять на коліна одне біля одного. В кінці коридору – стіл, на ньому папери.
Михайло каже мені пошепки: «Почуєш перші постріли – падай і не ворушись. Може, під тілами і залишишся живим».
Але ми помилились. Це була підготовка до етапування. Нас викликали по прізвищах і виганяли на подвір’я. Тут знову перераховували і заштовхували до «воронків». Коли забракло фургонів, почали вантажити на відкриті вантажівки. На кожному – автоконвой. Коли привезли на товарну станцію, вже світало. Почали запихати у вагони (так звані столипінські). Камери там маленькі, а заштовхували по 10 чоловік.
Підвезли жінок з Рівного, яких теж посадили у вагони. Етап направлявся до Львова. Їхали вночі, а вдень відстоювались у закутках товарних станцій. Прибули десь на Підзамче, вивантажились, і пішки нас погнали до пересильного табору.
Так починалися мої «етапи», які закінчилися аж у п’ятдесятих роках, коли настала «хрущовська відлига».
Костянтин ОСІЮК.
Спогади записав син Володимир зі слів матері Марії Ільківни.
НА СВІТЛИНІ: Володимир ОСІЮК (другий справа) з однодумцями. 1990 рік.
Привезли у слідчу в’язницю Луцька, що на вулиці Радянській. Машина заїхала всередину, брама зачинилась, і надовго. Нас вивантажили з машини і знову – обличчям до стіни. Поставили на коліна. Я не став. Прийшов чекіст і стукнув мене так, що я знепритомнів.
Коли очухався – вже нікого не було. Повели і мене до камери. Перед камерою примусили роздягнутись наголо. Прийшла жінка-лікар і спитала, чи не хворів сифілісом. Перевірила, написала щось до журналу і пішла. Так голого мене і кинули до буцигарні.
Це вже було пекло. До камери 3 на 4 метри нас напхали 37 чоловік. Зарослі, немиті, худі і голодні, схожі на живих трупів. Дихати нічим, перевертаємося по команді. Біля дверей – “параша” і 37 пар взуття. Вгорі вікно, але воно забите дошками. Світло горить цілодобово. Почергово 2 чоловіки махали над головами ковдрою, щоб хоч трохи зворушити повітря і полегшити страждання. Напівголі люди один від одного захищали своє тіло рушником, щоб не липло і не гнило. До того всього, ще й кип’ятком поїли, і піт тік так, що тіла гноїлись.
Терпіти далі такі муки не було сили, і тому хлопці вирішили організувати втечу. Ті, що не могли чи не хотіли втікати, перейшли до вікна, а хто мав взяти участь у цій акції, навпаки стали до дверей. Один із замовників схопив наглядача, що відчиняв двері, за горло. Біля дверей стояла діжка, в якій мала бути вода, але її там не було. Через це нам дві доби не давали води – лопнув бак. Хлопці кинулись крізь відчинені двері у коридор, а наглядача засунули головою до тої бочки.
Але він заревів, як дикий звір, і порожня посудина спрацювала замість гучномовця. Проте двері камер вже відчинялись, і в’язні вибігали на коридор. Та скрегіт металевої тюремної брами, що швидко зачинялась, і черга по стінах з ручних кулеметів по заґратованих вікнах примусили всіх розійтися по камерах. До ранку було тихо, і нікого не займали.
Зранку з’явився прокурор і вся тюремна свита. Зайшли найперше до нашої камери. Прокурор сказав: “Откуда ви хотели бежать? Из следственной тюрьми? Здесь трое железных дверей і каменная стена 4 метра. На каждом углу пулемет. А человека угробили бы, если в бочке была бы вода». Потім привели в’язня, який взяв всю вину на себе і оголосили вирок: «20 років тюрьми».
Нашу камеру розсадили по боксах. Я потрапив у бокс 0,5 на 1,5 метра, де ні сісти, ні стати у повний зріст, а на підлозі розсипана хлорка і ні однієї щілини.
Скоро почали судити. І судили цілими гуртами. Дали мені «вишку», тобто розстріл, який пізніше замінили на 10 років каторги плюс 5 років «пораженія», і вже після цього завели до загальної камери, де знаходились і дівчата. Години через дві нас погнали через усе місто. Попереду – дівчата, а далі хлопці. На вулиці Радянській заспівали:
В горах грім гуде
Аж луна іде. Гей!
Землю спороли гармати.
Дзвенить земля, дрижать поля,
Стогнуть вродливі Карпати.
Хто там іде, уперед веде?
Диво – це наші дівчата.
Личка, як мак, кругом козак,
Душа стрілецька завзята.
Не цілуйте їх — на війні це гріх
Краще вберіть їх квітками.
Слава тим дочкам, щирим козачкам,
Що йдуть в бій з козаками!
Але доспівати не дали, погрожуючи багнетами і цькуючи собаками. А увечері ми були вже у центральній в’язниці. Багато наших попали разом. В камерах – по 150 чоловік. Близько половини – кримінальні злочинці, «блатні»: злодії, бандити, вбивці. Пайка складала 300 г хліба на добу і тюлька. Передачі з дому забирали «блатні», за які ми лише розписувалися.
Разом з нами сидів в’язень, що відбув покарання ще за Польщі з 40-го року. Він і познайомив нас із в’язнями і їх «законами», допоміг організуватись у якусь спілку, щоб постояти за себе у боротьбі з «блатними». Досить скоро ця організованість допомогла нам перемогти у бійці з рецидивістами. Після бійки розформували нашу камеру. І лише Михайло Ксилюк з Горохівщини разом зі мною.
Михайло був арештований не вперше. У сорок першому сидів у Луцькій в’язниці, коли енкаведисти розстріляли тисячі людей їх живих лишилося тільки чотирнадцять. Він сховався в колодязі, і тому вижив.
Людей розділили на дві групи і виводили на подвір’я начебто на прогулянку, а потім під гуркіт тракторів розстрілювали і закидали гранатами. Хто втікав до камери, того розстрілювала з нагана жінка-енкаведистка.
І коли нас почали виводити на прогулянки, Михайло показав у дворі могилку. І хоч розстріл відбувся у 41-му році, але у 47-му могила була ще свіжа і здавалось, що земля на ній ворушиться. Незадовго після цього ми лежали на бетонній підлозі без світла.
Раптом почули страшенний гуркіт, сильно перелякались, бо подумали, що знов розстріли або що почалась війна. А тоді, писали газети, «Черчилль гримає зброєю». Раптом відчиняються двері, заходить з лампою в руках старший наглядач і кричить, щоб всі виходили в коридор, голови не піднімали і в сторони не дивились. В коридорі тиснява – всіх ставлять на коліна одне біля одного. В кінці коридору – стіл, на ньому папери.
Михайло каже мені пошепки: «Почуєш перші постріли – падай і не ворушись. Може, під тілами і залишишся живим».
Але ми помилились. Це була підготовка до етапування. Нас викликали по прізвищах і виганяли на подвір’я. Тут знову перераховували і заштовхували до «воронків». Коли забракло фургонів, почали вантажити на відкриті вантажівки. На кожному – автоконвой. Коли привезли на товарну станцію, вже світало. Почали запихати у вагони (так звані столипінські). Камери там маленькі, а заштовхували по 10 чоловік.
Підвезли жінок з Рівного, яких теж посадили у вагони. Етап направлявся до Львова. Їхали вночі, а вдень відстоювались у закутках товарних станцій. Прибули десь на Підзамче, вивантажились, і пішки нас погнали до пересильного табору.
Так починалися мої «етапи», які закінчилися аж у п’ятдесятих роках, коли настала «хрущовська відлига».
Костянтин ОСІЮК.
Спогади записав син Володимир зі слів матері Марії Ільківни.
НА СВІТЛИНІ: Володимир ОСІЮК (другий справа) з однодумцями. 1990 рік.
Привезли у слідчу в’язницю Луцька, що на вулиці Радянській. Машина заїхала всередину, брама зачинилась, і надовго. Нас вивантажили з машини і знову – обличчям до стіни. Поставили на коліна. Я не став. Прийшов чекіст і стукнув мене так, що я знепритомнів. 
Залишити коментар