Діана побачила його серед натовпу на вокзалі. Від несподіванки земля загойдалася під ногами. Ні: скоріше ноги приросли до землі. Люди її штовхали, лаялися, але вона не могла зрушити з місця. Перед нею стояв її Тарас – такий гарний, як і колись: густа шевелюра, щоправда, рясно уже покрита інеєм, очі темні, як вуглинки, хвилювали, притягували…
Вони втратили відлік часу, вже і вокзал спорожнів. А ці двоє літніх людей мовчали – говорили їх очі, бо це мовчання було красномовніше за будь-які слова. Як? Чому? Чому зараз, коли збігло стільки літ? Коли розійшлися їх дороги, чому вона сама боролась за своє місце в житті, а його, такого рідного, не було поряд?
Довго сиділи в привокзальному ресторані. Сльози котились з очей жінки чи то від щастя, чи то від болю. Бо життя могло б скластися по-іншому. В спогадах ожили молоді роки, вірніше Діанин випускний вечір. Якою ж вона була гарною, як світилася щастям! Найкраще плаття, розкішна зачіска, яку зробив в обласному центрі кращий перукар. Звичайно, так і належало, бо ж мама – директор торговельного центру.
Її однокласникам лишилось тільки заздрити. «Золота» медаль дісталась Діані, і всі найкращі вітання – також. А коли зазвучали звуки шкільного вальсу, Діану запросив до танцю він – Тарас. Ні, вони не були знайомі, хлопець 5 років тому закінчив школу, вчився в морехідному училищі, адже плавав на суднах. Приїхав у відпустку, ось і прийшов на випускний «згадати молодість».
Їм заздрили всі, не можна було відвести очей від такої гарної пари, вони ніби були доповненням одне одного. Після першої зустрічі обоє поринули у вир кохання, тому після випускного вечора завжди були разом.
І ось зустрілися на вокзалі. Навперебій то Діана, то Тарас згадували все до дрібниць: їхні зустрічі, побачення. Плакали, сміялися, ніби дорослі діти. Поринули в спогади, туди, де загубилось їх кохання.
х х х
Діана була одиначкою в батьків, котрі займали в селищі керівні посади. Тато і мама в уяві бачили щасливе, заможне життя доньки, звичайно, поряд «принца», багатого, заможного, успішного. Так любила повторювати мати, навчаючи дочку «секретам» заможного життя. А тут – якийсь морячок: батька нема, мати бухгалтер. Не пара Тарас її дочці. Хоч красень на всю округу. Але Діана закохалася в у хлопця.
Закінчилась відпустка – вирушив її коханий у плавання, пообіцявши писати листи. Коли прощались на вокзалі, заплакана дівчина клялась любити і, щоб не сталось, чекати. «Вірю, — відповів хлопець, — бо я втопив тебе в своїй любові». Світ кохання застиг в їх очах. Не знала Діана, що листи до неї надходили кожен день цілий рік, але за певну винагороду листоноша їх відносила матері дівчини, а та мовчала.
х х х
Для Діани почалось самостійне життя, доля плела дівчині свій особливий вінок. Ночами плакала, сумувала, але згодом вступила до інституту. Почалось студентське життя: нові друзі, нові турботи. А тим часом роки ішли. Навіть не йшли, а бігли. Почуття до Тараса притуплювались. Іноді себе заспокоювала – жити треба. Закінчила навчання, робота трапилася хороша, колектив дружний, знаючий. Увага, престиж.
Її захопив вир подій. Поїздки, відрядження, нові зустрічі. А ночами «приходив» Тарас. Така горда, неприступна, ставала беззахисною.
І тут зустрівся їй на шляху Василь. Обіймав добру посаду, перспективний, надійний, та й на вигляд непоганий. Бачила, що жінки задивлялися на нього. В роботі був рішучий, готовий змінити світ.
Спочатку зав’язалися ділові стосунки, а потім не зчулась, як потрапила в «сіті Гіменея»: всі виходять заміж, то й вона вийшла.
«Я хотіла уваги, кохання, турботливого, розуміючого чоловіка, — згадує своє невдале заміжжя Діана. – Але не так сталось, як гадалось. Ніхто не розділяв мої почуття, бажання, мрії. Іноді чоловік не звертав на мене уваги. Я зрозуміла: сімейні стосунки – це не для нього. Головне — суп, диван, телевізор. Щоб якось налагодити своє життя, я з «головою» поринула в роботу. Здавалось, все, більше не можу, але було, як в тому кіно – «подумаю» завтра, а сьогодні є важливіші справи».
Сімейне життя в Тараса теж не склалось, десь були короткі зустрічі, але вони не розтопили його серце. «В кожній дівчині, жінці шукав риси свого далекого кохання, і не знаходив, шкільна закоханість нікуди не поділась, — згадував Тарас.
х х х
Ця зустріч перевернула їх життя – ніби й не було розлуки. Відтоді вони не розлучались. Нове життя, сильні почуття кохання захопило їх обох. Діана стала дружиною Тараса. Відчувала себе щасливою, коханою. Час любові її настав – дочекалась. Горіла, помолодшала, бігла додому, готувала обіди, вечері, забула про різні ресторанні замовлення, світилась щастям. Це був її зоряний час, сповнений жіночого щастя.
Життя закоханих, уже немолодих людей, прийшло в нове русло, заграло новими барвами. А яким уважним, турботливим, люблячим був її Тарас! Пилиночки з неї здував, старався всім допомогти, приділити увагу і просто любити, ніби прагнув надолужити прогаяне.
Чоловік Діани досить спокійно сприйняв розлучення, ніби цього чекав. Вони продовжували дружити, телефонувати один одному, цікавитись, як склалось їх життя. Згодом Василь зійшовся з жіночкою, із якою створили сім’ю, в результаті, кожна родина жила своїм життям.
Мешкали в одному місті, тож іноді перетинались їх шляхи. Дітей не було ні в одній родині, ні в другій.
Якось, гуляючи в парку, Діана зустріла дружину Василя з дитячою коляскою. Жінка похвалилась, що, доки ще є час, вирішили взяти дитя з будинку дитини. Дівчинці півтора року, і назвали її Богданою. А ще через деякий час Діана у теленовинах побачила аварію. На екрані впізнала Василеву машину. Журналістка повідомила, що під час ДТП загинула дружина, чоловік у тяжкому стані в реанімації. Залишилась в машині дитина, але «швидка» забрала її до лікарні. На роздуми не було часу. Через кілька днів маленька Богдана була в родині Діани.
«Ми дуже раді дівчинці, — мовить жінка, — маємо доньку, бо самі не наважились взяти малюка. Весь час у клопотах, а з появою Богдани все відійшло на другий план».
Василь виписався з лікарні, пересувається на інвалідному візку. У всіх домашніх клопотах йому допомагають Діана з Тарасом.
Ось так доля сама розставила фігури на «шаховій дошці» життя двох сімей.
Валентина СІЧКАР.
Діана побачила його серед натовпу на вокзалі. Від несподіванки земля загойдалася під ногами. Ні: скоріше ноги приросли до землі. Люди її штовхали, лаялися, але вона не могла зрушити з місця. Перед нею стояв її Тарас – такий гарний, як і колись: густа шевелюра, щоправда, рясно уже покрита інеєм, очі темні, як вуглинки, хвилювали, притягували…
Вони втратили відлік часу, вже і вокзал спорожнів. А ці двоє літніх людей мовчали – говорили їх очі, бо це мовчання було красномовніше за будь-які слова. Як? Чому? Чому зараз, коли збігло стільки літ? Коли розійшлися їх дороги, чому вона сама боролась за своє місце в житті, а його, такого рідного, не було поряд?
Довго сиділи в привокзальному ресторані. Сльози котились з очей жінки чи то від щастя, чи то від болю. Бо життя могло б скластися по-іншому. В спогадах ожили молоді роки, вірніше Діанин випускний вечір. Якою ж вона була гарною, як світилася щастям! Найкраще плаття, розкішна зачіска, яку зробив в обласному центрі кращий перукар. Звичайно, так і належало, бо ж мама – директор торговельного центру.
Її однокласникам лишилось тільки заздрити. «Золота» медаль дісталась Діані, і всі найкращі вітання – також. А коли зазвучали звуки шкільного вальсу, Діану запросив до танцю він – Тарас. Ні, вони не були знайомі, хлопець 5 років тому закінчив школу, вчився в морехідному училищі, адже плавав на суднах. Приїхав у відпустку, ось і прийшов на випускний «згадати молодість».
Їм заздрили всі, не можна було відвести очей від такої гарної пари, вони ніби були доповненням одне одного. Після першої зустрічі обоє поринули у вир кохання, тому після випускного вечора завжди були разом.
І ось зустрілися на вокзалі. Навперебій то Діана, то Тарас згадували все до дрібниць: їхні зустрічі, побачення. Плакали, сміялися, ніби дорослі діти. Поринули в спогади, туди, де загубилось їх кохання.
х х х
Діана була одиначкою в батьків, котрі займали в селищі керівні посади. Тато і мама в уяві бачили щасливе, заможне життя доньки, звичайно, поряд «принца», багатого, заможного, успішного. Так любила повторювати мати, навчаючи дочку «секретам» заможного життя. А тут – якийсь морячок: батька нема, мати бухгалтер. Не пара Тарас її дочці. Хоч красень на всю округу. Але Діана закохалася в у хлопця.
Закінчилась відпустка – вирушив її коханий у плавання, пообіцявши писати листи. Коли прощались на вокзалі, заплакана дівчина клялась любити і, щоб не сталось, чекати. «Вірю, — відповів хлопець, — бо я втопив тебе в своїй любові». Світ кохання застиг в їх очах. Не знала Діана, що листи до неї надходили кожен день цілий рік, але за певну винагороду листоноша їх відносила матері дівчини, а та мовчала.
х х х
Для Діани почалось самостійне життя, доля плела дівчині свій особливий вінок. Ночами плакала, сумувала, але згодом вступила до інституту. Почалось студентське життя: нові друзі, нові турботи. А тим часом роки ішли. Навіть не йшли, а бігли. Почуття до Тараса притуплювались. Іноді себе заспокоювала – жити треба. Закінчила навчання, робота трапилася хороша, колектив дружний, знаючий. Увага, престиж.
Її захопив вир подій. Поїздки, відрядження, нові зустрічі. А ночами «приходив» Тарас. Така горда, неприступна, ставала беззахисною.
І тут зустрівся їй на шляху Василь. Обіймав добру посаду, перспективний, надійний, та й на вигляд непоганий. Бачила, що жінки задивлялися на нього. В роботі був рішучий, готовий змінити світ.
Спочатку зав’язалися ділові стосунки, а потім не зчулась, як потрапила в «сіті Гіменея»: всі виходять заміж, то й вона вийшла.
«Я хотіла уваги, кохання, турботливого, розуміючого чоловіка, — згадує своє невдале заміжжя Діана. – Але не так сталось, як гадалось. Ніхто не розділяв мої почуття, бажання, мрії. Іноді чоловік не звертав на мене уваги. Я зрозуміла: сімейні стосунки – це не для нього. Головне — суп, диван, телевізор. Щоб якось налагодити своє життя, я з «головою» поринула в роботу. Здавалось, все, більше не можу, але було, як в тому кіно – «подумаю» завтра, а сьогодні є важливіші справи».
Сімейне життя в Тараса теж не склалось, десь були короткі зустрічі, але вони не розтопили його серце. «В кожній дівчині, жінці шукав риси свого далекого кохання, і не знаходив, шкільна закоханість нікуди не поділась, — згадував Тарас.
х х х
Ця зустріч перевернула їх життя – ніби й не було розлуки. Відтоді вони не розлучались. Нове життя, сильні почуття кохання захопило їх обох. Діана стала дружиною Тараса. Відчувала себе щасливою, коханою. Час любові її настав – дочекалась. Горіла, помолодшала, бігла додому, готувала обіди, вечері, забула про різні ресторанні замовлення, світилась щастям. Це був її зоряний час, сповнений жіночого щастя.
Життя закоханих, уже немолодих людей, прийшло в нове русло, заграло новими барвами. А яким уважним, турботливим, люблячим був її Тарас! Пилиночки з неї здував, старався всім допомогти, приділити увагу і просто любити, ніби прагнув надолужити прогаяне.
Чоловік Діани досить спокійно сприйняв розлучення, ніби цього чекав. Вони продовжували дружити, телефонувати один одному, цікавитись, як склалось їх життя. Згодом Василь зійшовся з жіночкою, із якою створили сім’ю, в результаті, кожна родина жила своїм життям.
Мешкали в одному місті, тож іноді перетинались їх шляхи. Дітей не було ні в одній родині, ні в другій.
Якось, гуляючи в парку, Діана зустріла дружину Василя з дитячою коляскою. Жінка похвалилась, що, доки ще є час, вирішили взяти дитя з будинку дитини. Дівчинці півтора року, і назвали її Богданою. А ще через деякий час Діана у теленовинах побачила аварію. На екрані впізнала Василеву машину. Журналістка повідомила, що під час ДТП загинула дружина, чоловік у тяжкому стані в реанімації. Залишилась в машині дитина, але «швидка» забрала її до лікарні. На роздуми не було часу. Через кілька днів маленька Богдана була в родині Діани.
«Ми дуже раді дівчинці, — мовить жінка, — маємо доньку, бо самі не наважились взяти малюка. Весь час у клопотах, а з появою Богдани все відійшло на другий план».
Василь виписався з лікарні, пересувається на інвалідному візку. У всіх домашніх клопотах йому допомагають Діана з Тарасом.
Ось так доля сама розставила фігури на «шаховій дошці» життя двох сімей.
Валентина СІЧКАР.
Діана побачила його серед натовпу на вокзалі. Від несподіванки земля загойдалася під ногами. Ні: скоріше ноги приросли до землі. Люди її штовхали, лаялися, але вона не могла зрушити з місця. Перед нею стояв її Тарас – такий гарний, як і колись: густа шевелюра, щоправда, рясно уже покрита інеєм, очі темні, як вуглинки, хвилювали, притягували…
Залишити коментар