Два роки в Україні триває війна. Ми боремося за свої території за найголовніше, що є в кожного із нас, – незалежність та самобутність. За цей час військові події позначилися і на мові. Завдяки фразі, вимовленій прикордонником на о. Зміїний, міцно ввійшов до лексикону українців його матюк.
Тож згодом вислів “Русский военный корабль…” з’явився не лише на сторінках українців у фейсбуці, а й на поштових марках, білбордах, поліетиленових пакетах, одязі та у спілкуванні — навіть дітей. Знову ж таки, якщо згадати інтерв’ю цього військовика-прикордонника, у якого вирвалося те речення, то він якось сказав, що якби знав, чим це обернеться, то прикусив би собі язика. До речі, ця фраза стала символом першого року війни. І нам не робить честі, коли ми її безглуздо повторюємо.
Мова – головна ознака держави, державності і громадянина. Вона – дзеркало душі. Зараз чуємо, що матірні слова, на жаль, стали для декого нормою спілкування, навіть школярів.
Якось ввечері подзвонив один чоловік і сказав, щоб я вийшов на вулицю і послухав мову дівчат-старшокласниць на автобусній зупинці. І справді, від їхнього спілкування почервонів би одеський портовий вантажник. Тут, що не слово, то матюк. І нецензурною лайкою грішать не в пориві якогось там гніву, а без особливого приводу. Здається, що ці дівчата далекі від української літератури, не обізнані з творами класиків. Своєю поведінкою нагадують орків.
В українській мові ніколи не було матюків, вони прийшли до нас від москалів. Так говорила моя покійна бабуся. Це — ментальність орди. Вона не може говорити літературною мовою. А суцільно мат в Україні укоренився з приходом радянської влади, коли стали молоді хлопці служити в армії, дівчата виїжджати на сезонні роботи в росію. Повертаючись додому, хотіли через матюки показати себе «крутішими».
Скажімо, баба Манька, яка в молодості часто працювала на сезонних роботах у росії, вважає себе «високоосвіченою» людиною. Вона не може висловити жодного речення, в яке не вставить нецензурне слово. А це, звичайно, чують діти. Бо ж так, вважає вона, говорять всі від старого до малого у росії.
А спробуйте пройтися вулицями наших міст і сіл й не набратися «гною», що розносять його довкола себе гучнослівні деякі громадяни. Не соромлячись, компанія друзів в присутності інших розмовляє, вставляючи без особливого приводу в речення вульгарщину.
Або ж візьмімо інший приклад. Молода мама вулицею везе дитя в колясці. Дитина є дитина, і вона почала вередувати. Щоб заспокоїти маля, мама “висипала” десятки добірних матюків.
Чи міг би уявити таке великий український педагог В. О. Сухомлинський, який говорив, що вихованням дитини потрібно займатися від дня народження? Вже з місячного віку дитина реагує на слова рідної мови, які є для неї найдоступнішими. Наука доводить, що слова впливають на людський організм приблизно так само, як магнітне поле на ошурки заліза.
Нині багато молодих людей носять натільний хрестик, який символізує віру в Бога. Але якщо почути мову деяких людей, то можна зробити висновок, що відданість християнській вірі у них відсутня. Вони ганьблять честь Ісуса Христа, а тому церква повинна забороняти таким людям носити натільний хрестик.
Настав час, коли Україна позбувається всього російського. Пора бити на сполох через використання руйнівної російської лайки. Це — робота державних органів не одного дня. Насамперед, повинна бути програма Міністерства освіти. Ввести спеціальний урок у школі, годину в вузі, проводити публічні бесіди, дискусії на радіо й телебаченні. Залучати фахівців з різних галузей знань: генетиків, психологів, філологів, священників, соціологів. Слід добиватися того, щоби застосовувалися покарання, які формально передбачені за лайку Законом.
Багато із нас пам’ятають глибоку думку нашої геніальної поетеси Лесі Українки, яка мала надзвичайно велику віру в силу слова, звертаючись до нього так: «Слово, моя ти єдиная зброє…». На жаль, нам часто здається, що високі вимоги до слова стосуються лише інтелігенції, а звичайним смертним не варто подібним перейматися. А так хочеться, щоб усі дорожили українським словом – були славними патріотами своєї Батьківщини.
Микола Денисюк.
НА СВІТЛИНІ: автор статті в гостях у журналістів “Вістей Ковельщини”.
Два роки в Україні триває війна. Ми боремося за свої території за найголовніше, що є в кожного із нас, – незалежність та самобутність. За цей час військові події позначилися і на мові. Завдяки фразі, вимовленій прикордонником на о. Зміїний, міцно ввійшов до лексикону українців його матюк.
Тож згодом вислів “Русский военный корабль…” з’явився не лише на сторінках українців у фейсбуці, а й на поштових марках, білбордах, поліетиленових пакетах, одязі та у спілкуванні — навіть дітей. Знову ж таки, якщо згадати інтерв’ю цього військовика-прикордонника, у якого вирвалося те речення, то він якось сказав, що якби знав, чим це обернеться, то прикусив би собі язика. До речі, ця фраза стала символом першого року війни. І нам не робить честі, коли ми її безглуздо повторюємо.
Мова – головна ознака держави, державності і громадянина. Вона – дзеркало душі. Зараз чуємо, що матірні слова, на жаль, стали для декого нормою спілкування, навіть школярів.
Якось ввечері подзвонив один чоловік і сказав, щоб я вийшов на вулицю і послухав мову дівчат-старшокласниць на автобусній зупинці. І справді, від їхнього спілкування почервонів би одеський портовий вантажник. Тут, що не слово, то матюк. І нецензурною лайкою грішать не в пориві якогось там гніву, а без особливого приводу. Здається, що ці дівчата далекі від української літератури, не обізнані з творами класиків. Своєю поведінкою нагадують орків.
В українській мові ніколи не було матюків, вони прийшли до нас від москалів. Так говорила моя покійна бабуся. Це — ментальність орди. Вона не може говорити літературною мовою. А суцільно мат в Україні укоренився з приходом радянської влади, коли стали молоді хлопці служити в армії, дівчата виїжджати на сезонні роботи в росію. Повертаючись додому, хотіли через матюки показати себе «крутішими».
Скажімо, баба Манька, яка в молодості часто працювала на сезонних роботах у росії, вважає себе «високоосвіченою» людиною. Вона не може висловити жодного речення, в яке не вставить нецензурне слово. А це, звичайно, чують діти. Бо ж так, вважає вона, говорять всі від старого до малого у росії.
А спробуйте пройтися вулицями наших міст і сіл й не набратися «гною», що розносять його довкола себе гучнослівні деякі громадяни. Не соромлячись, компанія друзів в присутності інших розмовляє, вставляючи без особливого приводу в речення вульгарщину.
Або ж візьмімо інший приклад. Молода мама вулицею везе дитя в колясці. Дитина є дитина, і вона почала вередувати. Щоб заспокоїти маля, мама “висипала” десятки добірних матюків.
Чи міг би уявити таке великий український педагог В. О. Сухомлинський, який говорив, що вихованням дитини потрібно займатися від дня народження? Вже з місячного віку дитина реагує на слова рідної мови, які є для неї найдоступнішими. Наука доводить, що слова впливають на людський організм приблизно так само, як магнітне поле на ошурки заліза.
Нині багато молодих людей носять натільний хрестик, який символізує віру в Бога. Але якщо почути мову деяких людей, то можна зробити висновок, що відданість християнській вірі у них відсутня. Вони ганьблять честь Ісуса Христа, а тому церква повинна забороняти таким людям носити натільний хрестик.
Настав час, коли Україна позбувається всього російського. Пора бити на сполох через використання руйнівної російської лайки. Це — робота державних органів не одного дня. Насамперед, повинна бути програма Міністерства освіти. Ввести спеціальний урок у школі, годину в вузі, проводити публічні бесіди, дискусії на радіо й телебаченні. Залучати фахівців з різних галузей знань: генетиків, психологів, філологів, священників, соціологів. Слід добиватися того, щоби застосовувалися покарання, які формально передбачені за лайку Законом.
Багато із нас пам’ятають глибоку думку нашої геніальної поетеси Лесі Українки, яка мала надзвичайно велику віру в силу слова, звертаючись до нього так: «Слово, моя ти єдиная зброє…». На жаль, нам часто здається, що високі вимоги до слова стосуються лише інтелігенції, а звичайним смертним не варто подібним перейматися. А так хочеться, щоб усі дорожили українським словом – були славними патріотами своєї Батьківщини.
Микола Денисюк.
НА СВІТЛИНІ: автор статті в гостях у журналістів “Вістей Ковельщини”.
Два роки в Україні триває війна. Ми боремося за свої території за найголовніше, що є в кожного із нас, – незалежність та самобутність. За цей час військові події позначилися і на мові. Завдяки фразі, вимовленій прикордонником на о. Зміїний, міцно ввійшов до лексикону українців його матюк. 
Залишити коментар