Шановні друзі, колеги, читачі! Цими віршами я закінчую свою творчість. Дякую за дружбу, за увагу, за добре ставлення, терпимість і розуміння. Зичу всім Божого благословення!
Жде покаяння наш Отець
Смиренно молимось у храмі,
Та ллється кров, душа болить.
І світ наповнений сльозами,
І стогоном набат звучить.
Хіба простить нам Всемогутній
За справи пакосних людей,
За всі гріхи, за всю розпутність,
За мертвих крихіток-дітей?
За всю пролиту кров невинних,
За душі спалені в огні,
За безневинно “убієнних”
У цій загарбницькій війні.
За шахти спалені, заводи,
Де уцілів один зі ста,
За всі жахіття для народу,
Розбиті села і міста.
За жадібність, за ґвалтування
І за грабунок трударів,
За всіх простих людей страждання
Від тих сидячих «нагорі».
Він милосердний, Він чекає...
Жде покаяння наш Отець.
А прийде час, Він покарає,
І буде всім гріхам кінець.
Всьому свій час
Всьому свій час – родитись і вмирати,
Для праці і спочинку є свій час,
В свій час просити, вчасно віддавати,
І Господу молитись повсякчас.
Всьому свій час — і радості, й печалі,
І для плачу, і співу є свій час.
Хоч на обличчі носимо вуалі –
Господь постійно дивиться на нас.
Всьому свій час — і шепоту, і крику,
І для смирення в гордія свій час.
Хоч маємо особу невелику –
Господь постійно знає все про нас.
Всьому свій час - і сіяти, й збирати,
І для кохання в кожного свій час.
В свій час Господь прийде, щоб нас карати,
Та жде Христос покаяння від нас.
Свій час - для дня і є свій час для ночі,
Для розпачі і спокою - свій час,
І для зітхання й радостей дівочих...
Отець завжди піклується про нас.
Всьому свій час. Подумати про вічне,
Подумати про будні наших днів
І про життя майбутнє, потойбічне.
Відчути Божу ласку, а не гнів.
Всьому свій час — і вчитись, і навчати,
В свій час іти дитині в перший клас.
В свій час хорошу справу розпочати –
Всевишньому молитись повсякчас.
Роздуми про вічне
І знов зима, і знову сніг,
А я, смиренник, вірш пишу.
Любов і вірність я зберіг
І в серці повсякчас ношу.
Летять роки – мої літа.
Вже час доходить до вінця.
А перед Нею – суєта,
Аж від початку й до кінця.
Ніщо не спинить часу плин:
Ні хутро, ані нагота.
А нанівець зійдеться клин –
Усе поглине темнота.
І заблаженствує душа:
Не буде болю, суєти,
Не буде жодного вірша:
Я буду спокій берегти.
Як час летить
Як час летить, немов в аероплані,
Мов перепел летить у сіножать.
Ще тілько-но освідчився в коханні,
А вже роки до старості біжать.
Дитинство, як лелека, пролетіло
Понад лугами, квітами увись.
Відтоді помужніло наше тіло –
Лишився спомин, як було колись.
Літав колись в уяві, наче птаха,
Чимдуж скакав із ”шаблею” в руці,
“Рубав” лозу, й сміялися з невдахи,
Тікаючи від мене горобці.
А в юності, на бурних водах річки
Кипів, гримів, стогнав волюнтаризм,
Бо за три роки в плані п’ятирічки
Хотіли збудувати комунізм.
Вони ці спогади багато ширші,
Ніж в цьому вірші міг сказати я,
Про тих усіх, що від мене не гірших,
Тих сотень, тисячей таких, як я.
Ах, молодість, бурхливо-чудернацька!
Так швидко йде від нас у сиву даль.
І старість: зморшки, стогін і зненацька
Вже смертний сон накриє, як вуаль.
Як час біжить, скоріше річки плине,
Ніби комета в небі пролетить.
То ж дякуймо за кожную хвилину
Ми Господу за цю життєву мить!
Я прийду
Я кохатиму тебе завжди
І прилину до тебе я – жди.
На небесних шляхах,
Як до вирію птах,
Віднайду по зірках я сліди.
В Шлях Чумацький я ще не спішу,
Про життя я у віршах пишу,
Щоб на нашій Землі І дорослі, й малі
Знали гавань своєї душі.
Я проплив по життю безліч миль.
І штормило, і бриз був, і – штиль.
Щоб від горя й біди
Стерлись прикрі сліди,
Я до вас повернусь в заметіль.
Тут щирим бути не боюся
Бувають ще солодкі мрії,
Зустріну їх і посміхнусь,
Бо мрії є – нема надії.
Та я і мріям поклонюсь.
Я поклонюсь ромашці в полі,
Вона також неговірка,
Вона – сестра моєї долі,
Така ж бо сОлодко-гірка.
І полечу увись поволі,
Де неосяжна висота,
Десь там є край моєї долі,
А, може, чорна пустота.
Тут щирим бути не боюся,
Молюсь, як пращур, небесам.
Там я назавше залишуся
Навіки-вічні сам на сам.
Друзі у моєму житті
Буття, яке ти є прекрасне!
В твоїм розмаї я тебе люблю:
І небо, й зорі, в небі Сонце ясне,
Поля й гаї — усе приголублю!
Краса життя, який дарунок Бога!
Нема ціни, щоб його оцінить!
І в кожного в житті — своя дорога.
То ж слава Господу за цю життєву мить!
Життя, цей світ, оцей дарунок Божий
Один у нас. У кожного своє.
Ніхто прожить за іншого не може
То ж славим Господа, що Він його дає.
Живемо ніби чесно, справедливо,
Здоров’я Бог дає і серце не болить,
Серед людей поводимось правдиво,
Але без друзів важко в світі жить.
О, друзі милі, ви такі чудові –
Я вам сердечно й щиро говорю
У нашій вільній, дружній цій розмові,
Що я люблю вас, вас боготворю!
В мені ви Музу надихнули знову,
Її зігріли ви своїм теплом,
Ви розсікли в душі моїй окови
І відвели від серця бурелом.
Я вдячний вам за ваші всі поради,
За критики загострене слівце.
Я вам завжди безмежно буду радий,
І я вам щиро дякую за це.
Я зичу вам і радості, й любові
І повсякденно в Господа молю,
Щоб ви були щасливі і здорові.
Мої хороші! Як я вас люблю!
Віталій ЛИХОБИЦЬКИЙ.
Залишити коментар