Повідомлення в номер / «Лютий рік незламності» Валентини Розуменко

Ця книга – спогади очевидців, свідків про воєнні злочини росії проти України, про геноцид українського народу. І хочеться вірити в те, що пекло, яке пережили люди окупованих територій, закінчиться рано чи пізно на всій українській землі, просякнутій болем та втратами, і життя відродиться. Про це свідчить перше враження від книги, бо на фоні зруйнованих будинків у гнізді поселилась сім’я лелек. Навіть  птахи  вірять у перемогу добра над злом. 

Згадує Наталя Дєдова із Маріуполя. “Це місто –фортпост, який не давав змоги організувати сухопутний коридор від окупованих територій Донецької та Луганської областей до Криму. Стріляли зусібіч із землі, повітря та з моря. У будинках пропало опалення, світло, газ. За вікном – мінусова температура. Нікого з міста рашисти не випускали і не впускали. Їжу доводилось готувати у дворах на вогнищі. Жили в підвалах. Воду дощову збирали, сніг топили, щоб чаю зігріти. 

У наш будинок влучив снаряд. Від нього загинув мій чоловік, зруйнована повністю квартира. Здається, що в мене майбутнього нема. Я була шокована. Місто стало пеклом і могилою для тих, що опинялись під завалами.  А скільки лежало цивільних мертвих по вулицях, бо вороги за розвагу просто розстрілювали… 

Боляче пригадувати, але світ має знати, що у перші тижні війни у місті ще й відбувалися самогубства. Чимало людей літнього віку викидалися з вікон. Це ті, які були хворими, залежні від ліків, і ті, в яких не було запасів їжі. У місті не працювали аптеки і магазини. Це біль, глибока і болюча рана. Мені ніби серце вирвали, а назад не поставили. Загинуло щонайменше 22 тисячі людей цивільних. Врятував виїзд”. 

l

Херсонщина. Згадує Світлана Ігнатюк, бабуся 4 онучат. Іванкові 7 рочків, а він по-дорослому згадує тремтячим голосом: «Я подивився у вікно, як нас зупинили орки на посту (блокпості), а там величезне дуло танка наведено прямо на мене». Очки залилися сльозами,  і він прошепотів: « Так страшно…».  Бабуся Світлана, плачучи, доповнила: «Сиджу поруч і відчуваю, як його почало трясти. Я злякалась за дитину…». А 5-річний Платончик про перебування в підвалі розказував, як там було голодно і холодно: «Я там дуже хотів їсти». Майже 2 місяці бабуся у нервовому виснаженні за онуків. Десятирічній Варварі і 14-річній Даніелі довелося відрізати волосся й носити  шапки, щоб орки не зрозуміли, що то дівчатка, бо таких, як вони, в сусідніх селах ґвалтували. Діти були настільки перелякані, що Даніела на тиждень замкнулася й не розмовляла. Варвара почала  заїкатися.

l

Миколаївщина. Згадує Людмила Гавучак. “Кожне село в Україні  — то велика родина, де кожен вболіває за всіх і всі за долю одного. Наше село Мирне знаходиться за 30 км від Миколаєва, де розташований недалеко аеродром  «Авіабаза Кульбакине».  Можете собі уявити, що відбувалося в нашому селі 24 лютого ранком, коли на всі ці важливі інфраструктури посипали авіаударами путінські загарбники. Здавалось, що земля здригалась та йшла з-під ніг від усіх потужних вибухів,  а навколишній світ летить у прірву. 

Загинув молодий хлопчина. Все село вийшло на похорон і підтримати матір. До самого кладовища обстрілювали скупчення людей. Загинула жінка. Чоловік поховав біля хати, бо кладовище від нього було далеко. За селом укріпились хоробрі хлопці ЗСУ.  А біля опівночі вони відкрили вогонь по ворогах. На них пустили авіабомбу. Пролунали 2 потужні вибухи.  Хлопці замовкли. Це важко,  коли тебе роздирає біль душі зсередини, коли хочеться волати, впасти і ридати на колінах… 

Вони захищали свою землю, а їх по-звірячому вбила орда авіабомбами. «Боляче – сказало серце, забудеш —   заспокоїв час, але я буду постійно повертатися – прошепотіла пам’ять». Болем та втратами просякнута земля.

Односельці змушені були тікати із свого села, окупованого ворогами.  Залишали все добро, нажите роками, брали лише документи і дещо необхідне.  Корови, свині, собаки, коти, кури, гуси, качки випускали, щоб бігали, шукали собі їсти. А сам втікаєш від свого господарства. Коли вибралися, підійшли до тих виродків і питають: «Для чого нищите село, там уже нікого  немає й навіть ЗСУ». Відповідь шокує: «Нам дан пріказ унічтожать всьо, штоб нічто не осталось…».

l

Село Халимонове Бахмуцького району. Заїхало 120 танків. Мешканці села уже прощалися з життям, з родичами, друзями, бо дула танків розвернули на житлові будинки. На повний зріст боялися люди ходити в хатах, тому повзали по підлозі. 

Виявилось, що орки заблудили, а коли зрозуміли, помчали на Київ. А в селі В’язове окупанти знищили величезний зерновий елеватор.  Поламали там всі двигуни і потрощили обладнання. Дещо забрали з собою. Збитки на 1,5 млн. гривень. 

У селі  на Сумщині створили штаб. Нахабно грабували селян. Забирали харчі. В погребах розстрілювали консервацію. Забирали крупи, висипали на землю і топтали ногами. Так штучно створювали голод. Корів та свиней витягали з хлівів та різали на шашлики. «Як дикі варвари, — згадує Валентина Шевко, — розстрілювали будинки з гранатометів, танків, кулеметів, іншої зброї. У Тростянці спалили 5-поверховий будинок, зруйнувавши лікарню».

Харківщина. Згадує Наталка Шевченко. “Не було ніяких нормальних умов для життя. Голод, холод, але найгірше, що не було з білим світом зв’язку. А ворожа інформація була брехлива. Залякували людей, що вже всі міста їхні. В Ізюмі помирали не тільки від ворожих куль та вибухів багатотонних бомб, а й від холоду і голоду самотні, старі, хворі без ліків. А ховали їх прямо у дворі, в садку, в парку… Прикро, що як тільки вороги зайшли в місто, мали на руках списки атовців та поліції. Хтось злив, звичайно. Бо й такі були. Чоловіків забирали з собою і кудись вивозили. Місто знищили на 80 відсотків. Тіла вбитих лежали на вулицях. Згодом їх закопували в загальні захоронення”.

l

Рубіжне. Згадує керівник Луганської ОВА. У липні вороги влаштували пекло. Цілу ніч обстріли не стихали. Палали 27 будинків. Містянам не дають безпечно виїхати. Хто встиг виїхати, їх квартири мародерили, вибиваючи двері, забираючи все, що хотіли. «Промислове місто Рубіжне зруйноване вщент, вцілілих будівель немає. У дворах кладовища», — згадує Сергій Гайдай. Дехто таки вирвався на підконтрольну Україну аж через країни Балтії.

Черкащина. Згадує Михайло Підопригора. “Всі спроби країни-агресора поставити Україну на коліна є марними. Це щоденно підтверджують відважні захисники ЗСУ з незламною силою духу і цивільне населення, яке паралельно відкрило другий — всеукраїнський волонтерський фронт, що з початку війни надавав армії безмежну допомогу”. 

Черкаську землю називають нащадком і хранителем духовної спадщини Тараса Шевченка. Це  земля славетних козаків, і серед них – мешканці села Княжа Криниця. Це село сміливо можна помножити на тисячі українських сіл, які в тилу допомагають, роблячи свій безцінний вклад до наближення перемоги. 

Староста села — наймолодший серед всіх, в 21 рік йому громада довірила керівництво,  і не програла, бо допомагає не тільки з своїми людьми ЗСУ, а й навколишніми селами Уманівщини, налагоджує зв’язки із друзями-поляками, аби в перспективі створити для мешканців нові робочі місця. 4 роки він був на заробітках в Чехії. Бачив порядки та благоустрій за кордоном. Тож хоче, щоб не гірше було і в нас, маючи такі багаті землі і гарну природу. Волонтери доказали, що разом —  велика сила. 

Із початку війни для ЗСУ односельчани заготовили багато продукції:  пекли, варили, тушкували. 19 кабанчиків закололи, використали 22 мішки борошна, 1,4 тонни риби, 8 мішків цукру, 145 л олії… 

Такий гастрономічний «батальйон»  із 40 осіб щодня трудився для Перемоги. А вдома в’язали шкарпетки з любов’ю та молитвою, по-материнськи піклуючись про своїх захисників. А поляки, мало того, що приймали і обігрівали своєю турботою українців, вони привозили гуманітарку, їхня допомога безцінна. Польща чудово розуміє, що Україна не має права на програш, бо наступною буде вона.

l

Згадує Софія Розуменко:

“Залізничний вокзал у Києві. Тут і вдень,  і вночі не зупинявся потік біженців. За 15 днів війни Укрзалізниця евакуювала понад 2 млн. осіб. З них 226 тис. — за кордон. Найбільше з Києва та Харкова. Щодня з вокзалу виїжджали 80-90 тисяч біженців. Вокзал був переповнений. Волонтери цілодобово чергували і намагались допомагати. Всі налякані війною. Треба було всіх напоїти чаєм, кавою, нагодувати і психологічно підтримати. А ще ж посадити в потяги, в яких не було де стояти, навіть в тамбурах їхали. Туди – переповнені людьми, а назад гуманітаркою. 

Найбільше запам’яталися вареники із міста Луцька, упаковані у відерцях. Ними були забиті декілька купе. Більше 100 відерець. І це щоденно передавали. Ось які згуртовані та працьовиті в нас люди і милосердні, відгукуються на біду. Тут люди знаходили спокій і затишок, а також безпеку. Чим могли, допомагали. Дехто навіть напівроздягнутий був. І всіх треба було обігріти, нагодувати, одягнути. 

У наших складах було всього. Запам’ятався один тато з двомісячною дитинкою. Їхню маму вбили, а він не знав, що з немовлям робити. Дитя плаче, а він, розчавлений втратою дружини, не міг взяти себе в руки. Волонтери вчили, як міняти памперси, годувати сумішами і перемотувати немовля.

Нервові стреси доводили підлітків до такого стану, що на них нападав енурез,  мами просили і для них памперси. А якась бабуся тиждень не їла, її треба було обережно нагодувати, щоб не нашкодити. Все треба було врахувати, а волонтери розуміли, що це  — на їх плечах, і ніхто не буде отримувати за це зарплати. Все  робиться для допомоги людям, постраждалим в окупації. І волонтери вислуховували різні історії, а найбільша їм нагорода за це  — іскорки вдячності в очах людей. Оці взаємна любов і повага розтоплює серця, втілює віру і надію. А мертвому зізнання в любові вже не потрібні.

 Їздили волонтери і зараз їздять і на передову, ризикуючи життям, коли в роті пересихає, долоні мокрі, руки й коліна дрижать. Але зустріч з воїнами завжди — вершина задоволення при виконанні своєї місії. Один з героїв книги сказав: «Якщо ви робите щось прекрасне і велике, а цього ніхто не помічає,  – не турбуйтеся,  і Схід сонця – це взагалі найпрекрасніше видовище на світі, але більшість людей у цей час ще спить».

Валентина ОСТАПЧУК.

Ця книга – спогади очевидців, свідків про воєнні злочини росії проти України, про геноцид українського народу. І хочеться вірити в те, що пекло, яке пережили люди окупованих територій, закінчиться рано чи пізно на всій українській землі, просякнутій болем та втратами, і життя відродиться. Про це свідчить перше враження від книги, бо на фоні зруйнованих будинків у гнізді поселилась сім’я лелек. Навіть  птахи  вірять у перемогу добра над злом. 

Згадує Наталя Дєдова із Маріуполя. “Це місто –фортпост, який не давав змоги організувати сухопутний коридор від окупованих територій Донецької та Луганської областей до Криму. Стріляли зусібіч із землі, повітря та з моря. У будинках пропало опалення, світло, газ. За вікном – мінусова температура. Нікого з міста рашисти не випускали і не впускали. Їжу доводилось готувати у дворах на вогнищі. Жили в підвалах. Воду дощову збирали, сніг топили, щоб чаю зігріти. 

У наш будинок влучив снаряд. Від нього загинув мій чоловік, зруйнована повністю квартира. Здається, що в мене майбутнього нема. Я була шокована. Місто стало пеклом і могилою для тих, що опинялись під завалами.  А скільки лежало цивільних мертвих по вулицях, бо вороги за розвагу просто розстрілювали… 

Боляче пригадувати, але світ має знати, що у перші тижні війни у місті ще й відбувалися самогубства. Чимало людей літнього віку викидалися з вікон. Це ті, які були хворими, залежні від ліків, і ті, в яких не було запасів їжі. У місті не працювали аптеки і магазини. Це біль, глибока і болюча рана. Мені ніби серце вирвали, а назад не поставили. Загинуло щонайменше 22 тисячі людей цивільних. Врятував виїзд”. 

ххх

Херсонщина. Згадує Світлана Ігнатюк, бабуся 4 онучат. Іванкові 7 рочків, а він по-дорослому згадує тремтячим голосом: «Я подивився у вікно, як нас зупинили орки на посту (блокпості), а там величезне дуло танка наведено прямо на мене». Очки залилися сльозами,  і він прошепотів: « Так страшно…».  Бабуся Світлана, плачучи, доповнила: «Сиджу поруч і відчуваю, як його почало трясти. Я злякалась за дитину…». А 5-річний Платончик про перебування в підвалі розказував, як там було голодно і холодно: «Я там дуже хотів їсти». Майже 2 місяці бабуся у нервовому виснаженні за онуків. Десятирічній Варварі і 14-річній Даніелі довелося відрізати волосся й носити  шапки, щоб орки не зрозуміли, що то дівчатка, бо таких, як вони, в сусідніх селах ґвалтували. Діти були настільки перелякані, що Даніела на тиждень замкнулася й не розмовляла. Варвара почала  заїкатися.

ххх

Миколаївщина. Згадує Людмила Гавучак. “Кожне село в Україні  — то велика родина, де кожен вболіває за всіх і всі за долю одного. Наше село Мирне знаходиться за 30 км від Миколаєва, де розташований недалеко аеродром  «Авіабаза Кульбакине».  Можете собі уявити, що відбувалося в нашому селі 24 лютого ранком, коли на всі ці важливі інфраструктури посипали авіаударами путінські загарбники. Здавалось, що земля здригалась та йшла з-під ніг від усіх потужних вибухів,  а навколишній світ летить у прірву. 

Загинув молодий хлопчина. Все село вийшло на похорон і підтримати матір. До самого кладовища обстрілювали скупчення людей. Загинула жінка. Чоловік поховав біля хати, бо кладовище від нього було далеко. За селом укріпились хоробрі хлопці ЗСУ.  А біля опівночі вони відкрили вогонь по ворогах. На них пустили авіабомбу. Пролунали 2 потужні вибухи.  Хлопці замовкли. Це важко,  коли тебе роздирає біль душі зсередини, коли хочеться волати, впасти і ридати на колінах… 

Вони захищали свою землю, а їх по-звірячому вбила орда авіабомбами. «Боляче – сказало серце, забудеш —   заспокоїв час, але я буду постійно повертатися – прошепотіла пам’ять». Болем та втратами просякнута земля.

Односельці змушені були тікати із свого села, окупованого ворогами.  Залишали все добро, нажите роками, брали лише документи і дещо необхідне.  Корови, свині, собаки, коти, кури, гуси, качки випускали, щоб бігали, шукали собі їсти. А сам втікаєш від свого господарства. Коли вибралися, підійшли до тих виродків і питають: «Для чого нищите село, там уже нікого  немає й навіть ЗСУ». Відповідь шокує: «Нам дан пріказ унічтожать всьо, штоб нічто не осталось…».

ххх

Село Халимонове Бахмуцького району. Заїхало 120 танків. Мешканці села уже прощалися з життям, з родичами, друзями, бо дула танків розвернули на житлові будинки. На повний зріст боялися люди ходити в хатах, тому повзали по підлозі. 

Виявилось, що орки заблудили, а коли зрозуміли, помчали на Київ. А в селі В’язове окупанти знищили величезний зерновий елеватор.  Поламали там всі двигуни і потрощили обладнання. Дещо забрали з собою. Збитки на 1,5 млн. гривень. 

У селі  на Сумщині створили штаб. Нахабно грабували селян. Забирали харчі. В погребах розстрілювали консервацію. Забирали крупи, висипали на землю і топтали ногами. Так штучно створювали голод. Корів та свиней витягали з хлівів та різали на шашлики. «Як дикі варвари, — згадує Валентина Шевко, — розстрілювали будинки з гранатометів, танків, кулеметів, іншої зброї. У Тростянці спалили 5-поверховий будинок, зруйнувавши лікарню».

Харківщина. Згадує Наталка Шевченко. “Не було ніяких нормальних умов для життя. Голод, холод, але найгірше, що не було з білим світом зв’язку. А ворожа інформація була брехлива. Залякували людей, що вже всі міста їхні. В Ізюмі помирали не тільки від ворожих куль та вибухів багатотонних бомб, а й від холоду і голоду самотні, старі, хворі без ліків. А ховали їх прямо у дворі, в садку, в парку… Прикро, що як тільки вороги зайшли в місто, мали на руках списки атовців та поліції. Хтось злив, звичайно. Бо й такі були. Чоловіків забирали з собою і кудись вивозили. Місто знищили на 80 відсотків. Тіла вбитих лежали на вулицях. Згодом їх закопували в загальні захоронення”.

ххх

Рубіжне. Згадує керівник Луганської ОВА. У липні вороги влаштували пекло. Цілу ніч обстріли не стихали. Палали 27 будинків. Містянам не дають безпечно виїхати. Хто встиг виїхати, їх квартири мародерили, вибиваючи двері, забираючи все, що хотіли. «Промислове місто Рубіжне зруйноване вщент, вцілілих будівель немає. У дворах кладовища», — згадує Сергій Гайдай. Дехто таки вирвався на підконтрольну Україну аж через країни Балтії.

Черкащина. Згадує Михайло Підопригора. “Всі спроби країни-агресора поставити Україну на коліна є марними. Це щоденно підтверджують відважні захисники ЗСУ з незламною силою духу і цивільне населення, яке паралельно відкрило другий — всеукраїнський волонтерський фронт, що з початку війни надавав армії безмежну допомогу”. 

Черкаську землю називають нащадком і хранителем духовної спадщини Тараса Шевченка. Це  земля славетних козаків, і серед них – мешканці села Княжа Криниця. Це село сміливо можна помножити на тисячі українських сіл, які в тилу допомагають, роблячи свій безцінний вклад до наближення перемоги. 

Староста села — наймолодший серед всіх, в 21 рік йому громада довірила керівництво,  і не програла, бо допомагає не тільки з своїми людьми ЗСУ, а й навколишніми селами Уманівщини, налагоджує зв’язки із друзями-поляками, аби в перспективі створити для мешканців нові робочі місця. 4 роки він був на заробітках в Чехії. Бачив порядки та благоустрій за кордоном. Тож хоче, щоб не гірше було і в нас, маючи такі багаті землі і гарну природу. Волонтери доказали, що разом —  велика сила. 

Із початку війни для ЗСУ односельчани заготовили багато продукції:  пекли, варили, тушкували. 19 кабанчиків закололи, використали 22 мішки борошна, 1,4 тонни риби, 8 мішків цукру, 145 л олії… 

Такий гастрономічний «батальйон»  із 40 осіб щодня трудився для Перемоги. А вдома в’язали шкарпетки з любов’ю та молитвою, по-материнськи піклуючись про своїх захисників. А поляки, мало того, що приймали і обігрівали своєю турботою українців, вони привозили гуманітарку, їхня допомога безцінна. Польща чудово розуміє, що Україна не має права на програш, бо наступною буде вона.

ххх

“Залізничний вокзал у Києві. Тут і вдень,  і вночі не зупинявся потік біженців. За 15 днів війни Укрзалізниця евакуювала понад 2 млн. осіб. З них 226 тис. — за кордон. Найбільше з Києва та Харкова. Щодня з вокзалу виїжджали 80-90 тисяч біженців. Вокзал був переповнений. Волонтери цілодобово чергували і намагались допомагати. Всі налякані війною. Треба було всіх напоїти чаєм, кавою, нагодувати і психологічно підтримати. А ще ж посадити в потяги, в яких не було де стояти, навіть в тамбурах їхали. Туди – переповнені людьми, а назад гуманітаркою. 

Найбільше запам’яталися вареники із міста Луцька, упаковані у відерцях. Ними були забиті декілька купе. Більше 100 відерець. І це щоденно передавали. Ось які згуртовані та працьовиті в нас люди і милосердні, відгукуються на біду. Тут люди знаходили спокій і затишок, а також безпеку. Чим могли, допомагали. Дехто навіть напівроздягнутий був. І всіх треба було обігріти, нагодувати, одягнути. 

У наших складах було всього. Запам’ятався один тато з двомісячною дитинкою. Їхню маму вбили, а він не знав, що з немовлям робити. Дитя плаче, а він, розчавлений втратою дружини, не міг взяти себе в руки. Волонтери вчили, як міняти памперси, годувати сумішами і перемотувати немовля.

Нервові стреси доводили підлітків до такого стану, що на них нападав енурез,  мами просили і для них памперси. А якась бабуся тиждень не їла, її треба було обережно нагодувати, щоб не нашкодити. Все треба було врахувати, а волонтери розуміли, що це  — на їх плечах, і ніхто не буде отримувати за це зарплати. Все  робиться для допомоги людям, постраждалим в окупації. І волонтери вислуховували різні історії, а найбільша їм нагорода за це  — іскорки вдячності в очах людей. Оці взаємна любов і повага розтоплює серця, втілює віру і надію. А мертвому зізнання в любові вже не потрібні.

 Їздили волонтери і зараз їздять і на передову, ризикуючи життям, коли в роті пересихає, долоні мокрі, руки й коліна дрижать. Але зустріч з воїнами завжди — вершина задоволення при виконанні своєї місії. Один з героїв книги сказав: «Якщо ви робите щось прекрасне і велике, а цього ніхто не помічає,  – не турбуйтеся,  і Схід сонця – це взагалі найпрекрасніше видовище на світі, але більшість людей у цей час ще спить».