Вже давно визрівала думка написати в газеті про Анатолія Мироновича Понікарчука. Все якось не вистачало часу. Аж тут трапилася нагода – 10 квітня йому виповнилось «ювілейних» 65 років. Як стриматися, коли рука сама тягнеться до пера?
Знаємося давно. І не тільки як люди, обтяжені відповідальними службовими обов’язками, а й як земляки-волиняни, котрим дорогий рідний край, його люди, де пройшли наші дитинство, юність, а тепер минає зрілість. Минає швидко, майже блискавично, але тут уже нічого не вдієш: життя, як не крути, – це мить.
Зустрічаємося не так часто, як хотілося б, але завжди перебуваємо «на зв’язку» один з одним. Пан Анатолій шанує нашу газету, моїх колег-журналістів, я ціную його працю, високі організаторські здібності, вміння тримати «удари» і не коритися долі. Іноді дискутуємо, сперечаємося, але я завжди прислухаюся до його мудрих думок та цікавих ідей.
У книзі «Ковельщини славні імена» відомий волинський краєзнавець-історик Дмитро Корнелюк (на жаль, покійний) так мальовничо описує дитинство Анатолія Понікарчука: «Народився серед гарної волинської природи поліської «глибинки» в селі Щедрогір Ратнівського району 10 квітня 1959 року. Дитинство і юність минули в краї зелених дібров, синьооких озер, які чарували дитячу душу, будили невгасну любов до землі, багатих душею людей».
Вчився в рідному селі, там і закінчив школу. Як і в кожного, згодом постало питання: що далі? Оскільки мав особливий нахил до математики і фізики, то вирішив вступати до Львівської політехніки. Екзамени склав успішно, а відтак невдовзі став студентом. До навчання ставився серйозно й відповідально, тож незабаром почав отримувати підвищену стипендію. Не був байдужим до громадської роботи, спорту, але головним вважав оволодіння знаннями. Брав участь у студентських наукових гуртках, чотири роки працював лаборантом на кафедрі зварювання. Заодно поглиблено вивчав німецьку мову.
1981 року на «відмінно» захистив дипломну роботу і отримав кваліфікацію інженера-технолога зварювального виробництва. Далі його життєва стежка знову повернула на рідну Волинь. Як добре підготовлений фахівець, розпочав свою трудову «кар’єру» на Ковельському заводі сільськогосподарських машин. Спочатку – інженером-технологом, начальником лабораторії у відділі головного зварника, головним зварювальником, начальником технічного управління, технічним директором ВАТ «Ковельсільмаш».
Навіть з переліку посад видно, що Анатолій Миронович постійно знаходився, образно кажучи, на передових позиціях виробничого процесу, був там, де і непросто, і нелегко. Знання плюс набутий досвід дали належний результат: його цінували, з ним рахувалися, йому довіряли. Як результат, у червні 1997 року кандидатуру Анатолія Понікарчука підтримали учасники загальних зборів акціонерів Товариства й обрали Генеральним директором на альтернативній основі. Розпочався новий життєвий етап в біографії нашого земляка.
l
Але бути очільником такого складного господарського комплексу, як «Ковельсільмаш» було не тільки почесно, але й відповідально. До того ж, надзвичайно важко. В складних фінансових й економічних умовах, у яких у ті часи перебував флагман сільськогосподарського машинобудування Волині, потрібні були постійні пошук, ініціатива і навіть ризик. Генеральному вдалось сформувати команду однодумців, які працювали енергійно, завзято, бо розуміли: манни небесної в умовах ринку, часто стихійного, чекати марно. Треба діяти, боротися за місце під Сонцем.
І вони діяли. Ось як про той період пише вже згадуваний вище Дмитро Корнелюк: «Підприємство постійно нарощує обсяги виробництва і реалізації продукції, що позитивно впливає на кінцевий фінансовий результат: значно підвищилась рентабельність виробництва, зросла заробітна платня працівників». В цьому, безперечно, головна заслуга була Анатолія Понікарчука, його команди. Генеральний директор був тим «двигуном», який рухав уперед багатотисячний «корабель» машинобудівників.
На жаль, руйнівні процеси, які набрали особливого прискорення в Україні тих часів, не оминули й «Ковельсільмаш». Про ситуацію, яка там склалася, «Вісті Ковельщини» писали неодноразово, тому повторюватися не буду.
Скажу лишень, що в силу обставин, які склалися, Анатолій Миронович полишив «Ковельсільмаш», вирішивши на свій страх і ризик розпочати власний бізнес. Але не за принципом «купи-продай», а на засадах використання передового європейського досвіду у галузі близького йому машинобудування, без якого не уявляв свого подальшого життя.
Допоміг словом і ділом пану Анатолію теж наш земляк. Ось як про це написала журналістка «Волинської газети» Оксана Бубенщикова: «Вперше побачивши твердопаливні котли в країнах Балтії, тодішній посол України в Литві Борис Клімчук не міг не привести на Волинь передовий європейський досвід. Саме він, між іншим, виступив перед литовцями гарантом того, що інвестувати гроші у Волинь, – це вигідно. І не помилився».
Так, не помилився, бо взявся за перспективну справу кваліфікований, досвідчений, ініціативний фахівець Анатолій Миронович Понікарчук. Це був 2006 рік.
l
Я і мої колеги не раз бували на «Волинь-Кальвісі». Брали участь у різноманітних заходах, зборах, днях депутата, готували статті й інтерв’ю, і завжди Анатолій Миронович привітно зустрічав журналістів, охоче ділився з ними своїми думками, планами, проєктами. Як правило, ці задуми згодом обов’язково втілював в життя. Бо єдність слова і діла – одна з визначальних рис характеру цієї цілеспрямованої у досягненні поставленої мети людини.
У жовтні 2020 року інтернет-видання «Ковельpost» написало: «З 2008 року Анатолій Понікарчук – директор і співвласник підприємства європейського типу ТОВ «Волинь-Кальвіс», яке спеціалізується на випуску високоякісних енергоефективних побутових та промислових твердопаливних котлів.
На підприємстві створено проєктну та монтажно-налагоджувальну групи із встановлення таких котлів. ТОВ активно співпрацює з науковими організаціями України, а його очільник неодноразово ставав переможцем в конкурсі «Людина року Волинського краю» в номінації «Кращий товаровиробник року промислового комплексу».
Анатолій Понікарчук – автор семи винаходів. Він є співзасновником благодійного фонду «Волинь-2014», головою роботодавців підприємств машинобудівної та металургійної промисловості Волинської області, головою роботодавців міста Ковеля, нагороджений орденом Федерації роботодавців України».
Пам’ятною подією в житті Анатолія Мироновича, всього колективу «Волинь-Кальвіса» стало присудження йому звання лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки за 2020 рік. Я поцікавився, за що ж конкретно удостоївся такої честі наш земляк?
Виявилося, що він – в числі поважних авторів важливої і актуальної на часі роботи «Технологія та обладнання для виробництва і споживання альтернативних видів палива». Як бачимо, багатий виробничий досвід плюс досконале знання теорії дали відмінний результат.
Мене також зацікавило, автором яких винаходів був пан Анатолій. В «Базі патентів України» віднайшов декілька їх назв: «Пристрій для термообробки круглокільцевих ланцюгів» (2012 р.), «Спосіб та пристрій для термообробки круглокільцевих ланцюгів» (2013 р.) та ін. Наведені назви свідчать про постійний науково-технічний пошук автора, його нестримне бажання постійно йти вперед, добиватися більшого. Таким Анатолій Понікарчук був раніше, таким залишається й нині.
В одній з останніх публікацій в газеті «Вісті Ковельщини», присвяченій минулорічному Дню машинобудівника, Анатолій Понікарчук зазначив: «Свій значущий внесок у спільну справу завзято робить сьогодні високоактивний колектив підприємства «Волинь-Кальвіс» («кальвіс» – це литовською «коваль»). Ми не втомлюємося працювати на благо нашого споживача, на енергетичну незалежність нашої держави, на потреби наших героїчних захисників-воїнів ЗСУ, та на нашу омріяну і таку бажану Перемогу».
Важко щось додати до цих мудрих і проникливих слів. Хіба одне: так сказати може лише людина, яка все своє життя присвятила сумлінній праці на благо суспільства, рідної України, її славних людей. Сьогодні, в час війни, це особливо потрібно.
l
Про життя і трудову діяльність Анатолія Мироновича можна писати багато – така це справді феноменальна людина, фанатик професії в кращому розумінні цього слова. Але моя розповідь була б далеко не повною, коли б я не згадав про сім’ю ювіляра. Це – справжній «тил» для нього, допомога у нелегких трудових буднях, підтримка у скрутних ситуаціях, в яких опинявся в силу різних причин пан Анатолій.
Так от, спільно з дружиною Марією Василівною, яка працює економістом у «Волинь-Кальвісі», вони виховали двох гарних дітей – сина Ігоря і доньку Ірину. Обоє одружені, а, отже, старші Понікарчуки – щасливі дідусь і бабуся, мають вже четверо онуків.
Із 2020 року Анатолій Миронович передав директорську «естафету» сину Ігорю. Сам обійняв посаду голови наглядової ради. Рішення закономірне: молодь має прийти на зміну старшому поколінню. Дай, Боже, щоб батьківські традиції пошуку, ентузіазму, любові до людей, патріотизму Ігор Анатолійович продовжив гідно.
На завершення своїх нотаток хочу від себе особисто, всього трудового колективу редакції газети «Вісті Ковельщини», її читачів привітати Анатолія Понікарчука з ювілейним днем народження, побажати активного довголіття, Господнього благословення на кожен прийдешній день, родинного благополуччя, здійснення всіх планів і задумів! А найголовніше – омріяної Перемоги над ворогом, у наближенні якої є вагома частка праці героя нашої розповіді, всього славного колективу «Волинь-Кальвісу».
Як писала наша землячка, відома волинська поетеса Олена Чабан:
Від Бога Вам – міцне
здоров’я,
Повагу й шану – від
людей.
Наснаги, щастя Вам,
дерзання,
Незгасних мрій, палких
ідей!
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: Анатолій Понікарчук; в колі найрідніших і найближчих людей; робочі будні “Волинь-Кальвісу”.
Фото із сімейного архіву та Олега Слюсаря.
Вже давно визрівала думка написати в газеті про Анатолія Мироновича Понікарчука. Все якось не вистачало часу. Аж тут трапилася нагода – 10 квітня йому виповнилось «ювілейних» 65 років. Як стриматися, коли рука сама тягнеться до пера?
Знаємося давно. І не тільки як люди, обтяжені відповідальними службовими обов’язками, а й як земляки-волиняни, котрим дорогий рідний край, його люди, де пройшли наші дитинство, юність, а тепер минає зрілість. Минає швидко, майже блискавично, але тут уже нічого не вдієш: життя, як не крути, – це мить.
Зустрічаємося не так часто, як хотілося б, але завжди перебуваємо «на зв’язку» один з одним. Пан Анатолій шанує нашу газету, моїх колег-журналістів, я ціную його працю, високі організаторські здібності, вміння тримати «удари» і не коритися долі. Іноді дискутуємо, сперечаємося, але я завжди прислухаюся до його мудрих думок та цікавих ідей.
У книзі «Ковельщини славні імена» відомий волинський краєзнавець-історик Дмитро Корнелюк (на жаль, покійний) так мальовничо описує дитинство Анатолія Понікарчука: «Народився серед гарної волинської природи поліської «глибинки» в селі Щедрогір Ратнівського району 10 квітня 1959 року. Дитинство і юність минули в краї зелених дібров, синьооких озер, які чарували дитячу душу, будили невгасну любов до землі, багатих душею людей».
Вчився в рідному селі, там і закінчив школу. Як і в кожного, згодом постало питання: що далі? Оскільки мав особливий нахил до математики і фізики, то вирішив вступати до Львівської політехніки. Екзамени склав успішно, а відтак невдовзі став студентом. До навчання ставився серйозно й відповідально, тож незабаром почав отримувати підвищену стипендію. Не був байдужим до громадської роботи, спорту, але
головним вважав оволодіння знаннями. Брав участь у студентських наукових гуртках, чотири роки працював лаборантом на кафедрі зварювання. Заодно поглиблено вивчав німецьку мову.
1981 року на «відмінно» захистив дипломну роботу і отримав кваліфікацію інженера-технолога зварювального виробництва. Далі його життєва стежка знову повернула на рідну Волинь. Як добре підготовлений фахівець, розпочав свою трудову «кар’єру» на Ковельському заводі сільськогосподарських машин. Спочатку – інженером-технологом, начальником лабораторії у відділі головного зварника, головним зварювальником, начальником технічного управління, технічним директором ВАТ «Ковельсільмаш».
Навіть з переліку посад видно, що Анатолій Миронович постійно знаходився, образно кажучи, на передових позиціях виробничого процесу, був там, де і непросто, і нелегко. Знання плюс набутий досвід дали належний результат: його цінували, з ним рахувалися, йому довіряли. Як результат, у червні 1997 року кандидатуру Анатолія Понікарчука підтримали учасники загальних зборів акціонерів Товариства й обрали Генеральним директором на альтернативній основі. Розпочався новий життєвий етап в біографії нашого земляка.
ххх
Але бути очільником такого складного господарського комплексу, як «Ковельсільмаш» було не тільки почесно, але й відповідально. До того ж, надзвичайно важко. В складних фінансових й економічних умовах, у яких у ті часи перебував флагман сільськогосподарського машинобудування Волині, потрібні були постійні пошук, ініціатива і навіть ризик. Генеральному вдалось сформувати команду однодумців,
які працювали енергійно, завзято, бо розуміли: манни небесної в умовах ринку, часто стихійного, чекати марно. Треба діяти, боротися за місце під Сонцем.
І вони діяли. Ось як про той період пише вже згадуваний вище Дмитро Корнелюк: «Підприємство постійно нарощує обсяги виробництва і реалізації продукції, що позитивно впливає на кінцевий фінансовий результат: значно підвищилась рентабельність виробництва, зросла заробітна платня працівників». В цьому, безперечно, головна заслуга була Анатолія Понікарчука, його команди. Генеральний директор був тим «двигуном», який рухав уперед багатотисячний «корабель» машинобудівників.
На жаль, руйнівні процеси, які набрали особливого прискорення в Україні тих часів, не оминули й «Ковельсільмаш». Про ситуацію, яка там склалася, «Вісті Ковельщини» писали неодноразово, тому повторюватися не буду.
Скажу лишень, що в силу обставин, які склалися, Анатолій Миронович полишив «Ковельсільмаш», вирішивши на свій страх і ризик розпочати власний бізнес. Але не за принципом «купи-продай», а на засадах використання передового європейського досвіду у галузі близького йому машинобудування, без якого не уявляв свого подальшого життя.
Допоміг словом і ділом пану Анатолію теж наш земляк. Ось як про це написала журналістка «Волинської газети» Оксана Бубенщикова: «Вперше побачивши твердопаливні котли в країнах Балтії, тодішній посол України в Литві Борис Клімчук не міг не привести на Волинь передовий європейський досвід. Саме він, між іншим, виступив перед литовцями гарантом того, що інвестувати гроші у Волинь, – це вигідно. І не помилився».
Так, не помилився, бо взявся за перспективну справу кваліфікований, досвідчений, ініціативний фахівець Анатолій Миронович Понікарчук. Це був 2006 рік.
ххх
Я і мої колеги не раз бували на «Волинь-Кальвісі». Брали участь у різноманітних заходах, зборах, днях депутата, готували статті й інтерв’ю, і завжди Анатолій Миронович привітно зустрічав журналістів, охоче ділився з ними своїми думками, планами, проєктами. Як правило, ці задуми згодом обов’язково втілював в життя. Бо єдність слова і діла – одна з визначальних рис характеру цієї цілеспрямованої у досягненні поставленої мети людини.
У жовтні 2020 року інтернет-видання «Ковельpost» написало: «З 2008 року Анатолій Понікарчук – директор і співвласник підприємства європейського типу ТОВ «Волинь-Кальвіс», яке спеціалізується на випуску високоякісних енергоефективних побутових та промислових твердопаливних котлів.
На підприємстві створено проєктну та монтажно-налагоджувальну групи із встановлення таких котлів. ТОВ активно співпрацює з науковими організаціями України, а його очільник неодноразово ставав переможцем в конкурсі «Людина року Волинського краю» в номінації «Кращий товаровиробник року промислового комплексу».
Анатолій Понікарчук – автор семи винаходів. Він є співзасновником благодійного фонду «Волинь-2014», головою роботодавців підприємств машинобудівної та металургійної промисловості Волинської області, головою роботодавців міста Ковеля, нагороджений орденом Федерації роботодавців України».
Пам’ятною подією в житті Анатолія Мироновича, всього колективу «Волинь-Кальвіса» стало присудження йому звання лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки за 2020 рік. Я поцікавився, за що ж конкретно удостоївся такої честі наш земляк?
Виявилося, що він – в числі поважних авторів важливої і актуальної на часі роботи «Технологія та обладнання для виробництва і споживання альтернативних видів палива». Як бачимо, багатий виробничий досвід плюс досконале знання теорії дали відмінний результат.
Мене також зацікавило, автором яких винаходів був пан Анатолій. В «Базі патентів України» віднайшов декілька їх назв: «Пристрій для термообробки круглокільцевих ланцюгів» (2012 р.), «Спосіб та пристрій для термообробки круглокільцевих ланцюгів» (2013 р.) та ін. Наведені назви свідчать про постійний науково-технічний пошук автора, його нестримне бажання постійно йти вперед, добиватися більшого. Таким Анатолій Понікарчук був раніше, таким залишається й нині.
В одній з останніх публікацій в газеті «Вісті Ковельщини», присвяченій минулорічному Дню машинобудівника, Анатолій Понікарчук зазначив: «Свій значущий внесок у спільну справу завзято робить сьогодні високоактивний колектив підприємства «Волинь-Кальвіс» («кальвіс» – це литовською «коваль»). Ми не втомлюємося працювати на благо нашого споживача, на енергетичну незалежність нашої держави, на потреби наших героїчних захисників-воїнів ЗСУ, та на нашу омріяну і таку бажану Перемогу».
Важко щось додати до цих мудрих і проникливих слів. Хіба одне: так сказати може лише людина, яка все своє життя присвятила сумлінній праці на благо суспільства, рідної України, її славних людей. Сьогодні, в час війни, це особливо потрібно.
ххх
Про життя і трудову діяльність Анатолія Мироновича можна писати багато – така це справді феноменальна людина, фанатик професії в кращому розумінні цього слова. Але моя розповідь була б далеко не повною, коли б я не згадав про сім’ю ювіляра. Це – справжній «тил» для нього, допомога у нелегких трудових буднях, підтримка у скрутних ситуаціях, в яких опинявся в силу різних причин пан Анатолій.
Так от, спільно з дружиною Марією Василівною, яка працює економістом у «Волинь-Кальвісі», вони виховали двох гарних дітей – сина Ігоря і доньку Ірину. Обоє одружені, а, отже, старші Понікарчуки – щасливі дідусь і бабуся, мають вже четверо онуків.
Із 2020 року Анатолій Миронович передав директорську «естафету» сину Ігорю. Сам обійняв посаду голови наглядової ради. Рішення закономірне: молодь має прийти на зміну старшому поколінню. Дай, Боже, щоб батьківські традиції пошуку, ентузіазму, любові до людей, патріотизму Ігор Анатолійович продовжив гідно.
На завершення своїх нотаток хочу від себе особисто, всього трудового колективу редакції газети «Вісті Ковельщини», її читачів привітати Анатолія Понікарчука з ювілейним днем народження, побажати активного довголіття, Господнього благословення на кожен прийдешній день, родинного благополуччя, здійснення всіх планів і задумів! А найголовніше – омріяної Перемоги над ворогом, у наближенні якої є вагома частка праці героя нашої розповіді, всього славного колективу «Волинь-Кальвісу».
Як писала наша землячка, відома волинська поетеса Олена Чабан:
Від Бога Вам – міцне здоров’я,
Повагу й шану – від людей.
Наснаги, щастя Вам, дерзання,
Незгасних мрій, палких ідей!
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: Анатолій Понікарчук; в колі найрідніших і найближчих людей; робочі будні “Волинь-Кальвісу”.
Фото із сімейного архіву та Олега Слюсаря.
Вже давно визрівала думка написати в газеті про Анатолія Мироновича Понікарчука. Все якось не вистачало часу. Аж тут трапилася нагода – 10 квітня йому виповнилось «ювілейних» 65 років. Як стриматися, коли рука сама тягнеться до пера?
головним вважав оволодіння знаннями. Брав участь у студентських наукових гуртках, чотири роки працював лаборантом на кафедрі зварювання. Заодно поглиблено вивчав німецьку мову.
які працювали енергійно, завзято, бо розуміли: манни небесної в умовах ринку, часто стихійного, чекати марно. Треба діяти, боротися за місце під Сонцем.
Я і мої колеги не раз бували на «Волинь-Кальвісі». Брали участь у різноманітних заходах, зборах, днях депутата, готували статті й інтерв’ю, і завжди Анатолій Миронович привітно зустрічав журналістів, охоче ділився з ними своїми думками, планами, проєктами. Як правило, ці задуми згодом обов’язково втілював в життя. Бо єдність слова і діла – одна з визначальних рис характеру цієї цілеспрямованої у досягненні поставленої мети людини.
Мене також зацікавило, автором яких винаходів був пан Анатолій. В «Базі патентів України» віднайшов декілька їх назв: «Пристрій для термообробки круглокільцевих ланцюгів» (2012 р.), «Спосіб та пристрій для термообробки круглокільцевих ланцюгів» (2013 р.) та ін. Наведені назви свідчать про постійний науково-технічний пошук автора, його нестримне бажання постійно йти вперед, добиватися більшого. Таким Анатолій Понікарчук був раніше, таким залишається й нині.
Залишити коментар