Ще при посадці в літак я звернула увагу на солідне подружжя (під 50). По-перше, красиві обоє, по-друге, дуже вже чоловік опікав дружину. У всьому їй допомагав, ставав у пригоді на кожному кроці. «Оберігає її, як кришталеву вазу», — сказала моя сусідка, бо теж задивлялась на цю пару.
Виявилось вже згодом, що нам разом на ту саму туристичну базу в Грузії. Кінець жовтня, прихопив мороз, я вже на зиму вдома викопала жоржини, троянди тирсою прикрила біля кореня. А там жоржини цвіли, троянди – на піку краси, мандарини достигають, плюсова до 20 градусів температура. Два тижні жили, як у казці.
Все хотілось побачити, скрізь сфотографувались на пам’ять. А увечері, знеможені від втоми, відпочивали, аби набратись сили на наступний день для екскурсії по містах Грузії. Майже не спілкувались одне з одним, лише гіда слухали. Бачила те подружжя щодня і згадувала слова сусідки в літаку: «Оберігає, як кришталеву вазу». Бо скрізь трималися за руки, а коли треба було перейти потічок, ми всі перестрибнули, а він її взяв на руки, і переніс.
Казкова подорож закінчилась. Назад їхали вже поїздом. Щоб вгамувати враження, тепер могли собі дозволити погомоніти. Якраз попали в одне купе. Із сусіднього покликали Іллю за напарника в карти пограти. Він подивився на Марійку, вона кивнула: мовляв, іди. Четвертий пасажир уже заліз на верхню полицю і задрімав. Тож ми розговорились.
— Не знаю, як це Ілля вас покинув, ви ж з ним — не розлий вода, ніби молодята і у вас медовий місяць, — викликала на відвертість.
— Ми вже 30 літ разом, двох дорослих дітей маємо, а почуття не розгубили. А почалося з того…
І я почула отаку історію.
…Лариса на свій день народження запросила всю групу. Поки стіл накривали, грала музика, всі танцювали. Ілля припізнився, але ще на порозі квартири помітив сумну дівчину, яка сиділа одиноко. Якось по енерції вручив квіти їй, хоч були призначені іменинниці, глянув у її голубі очі і… втопився в них. Зразу сів коло неї, і потекла якась, на диво, приємна бесіда. Вона й повідала, чого сидить в інвалідному візку. Коли запросили до столу, Ілля, не довго думаючи, підхопив дівчину на руки і поніс до гурту.
З нього потім кепкували хлопці, що «приклеївся» до каліки. Братом милосердя назвали. Лариса зразу попередила, що Марійка — її сестра і образити не дозволить, щоб відчепився від неї, аби та згодом не страждала. Але Ілля був якийсь одержимий, бо відразу взявся допомагати дівчині стати на ноги після аварії.
Виявилось, що батьки доньки винайняли квартиру на першому поверсі, біля лікарні, щоб Марійка мала можливість і на вулицю вибратись, і на операції, які були попереду. Ілля щодня навідувався до неї попри заборону Лариси. Носив книги, які їй треба було опанувати, бо ж вчилася заочно, і супроводжував на заліки, екзамени. Під час операції підтримував морально, приносив квіти, подовгу сидів коло неї.
Коли батьки довідались про все, накинулись на нього і пообіцяли, що він не отримає від них ніякої допомоги, бо сподівалися не такої невістки.
— Мамо, тату, уявіть собі, що прийшлося одному з вас постраждати і опинитися в інвалідному візку. Ви б покинули одне одного?
— Це зовсім інше. Ми прожили 35 літ і клялись в горі та в радості завжди бути разом до кінця.
— Я теж хочу в горі і в радості підтримувати кохану дівчину.
— Весілля не будемо тобі робити.
— А в нас весілля попереду, коли Марійка стане на ноги. Ми будемо боротись, моя любов їй допоможе, адже у неї не вроджене калітство, а тимчасове через аварію.
— Дай, Боже, сину.
Марійчині батьки жили в селі, працювали у колгоспі, харчами допомагали, бо ж тримали господарство, а грошей на ліки треба багато, а ще ж і за квартиру платити.
Ілля вирішив перейти на заочне навчання, і влаштувався згодом на роботу.
Тепер він не мав права жити в гуртожитку, і запропонував Марійці одружитись. Це рішення було не спонтанне, а давно назріле і виважене. Разом їм буде легше боротись з недугою і вчитися. Ілля став давно для Марійки надійним захисником і підтримкою. Лариса і заздрила сестрі, що навіть в такому стані її покохали, і раділа, бо тепер клопіт за неї перейняв на себе Ілля. Вона з розумінням поставилася до цієї події і перейшла жити в гуртожиток, а Ілля – до Марійки.
До ЗАГСу кохану вніс на руках, чим розчулив до сліз працівників закладу. І зажили молодята, хоч і тяжко було обом, дружно подолали всі труднощі. Чотири операції дали результат, і справи пішли на поправку. Спочатку на милиці стала Марійка, потім з паличкою помаленьку ходила.
І яка це була радість та перемога, коли повністю дівчина одужала!
Весілля влаштували, коли закінчили навчання і почали працювати за фахом. Одержали квартиру (тоді це можливо було) як молоді спеціалісти.
— Наше кохання — як свято, що ніколи не закінчується. Він моя половинка, а я його...
…От якби всі половинки так знаходили одне одного, то не було б ні розлучень, ні зрад, — зробила я висновок.
Валентина ОСТАПЧУК.
Ще при посадці в літак я звернула увагу на солідне подружжя (під 50). По-перше, красиві обоє, по-друге, дуже вже чоловік опікав дружину. У всьому їй допомагав, ставав у пригоді на кожному кроці. «Оберігає її, як кришталеву вазу», — сказала моя сусідка, бо теж задивлялась на цю пару.
Виявилось вже згодом, що нам разом на ту саму туристичну базу в Грузії. Кінець жовтня, прихопив мороз, я вже на зиму вдома викопала жоржини, троянди тирсою прикрила біля кореня. А там жоржини цвіли, троянди – на піку краси, мандарини достигають, плюсова до 20 градусів температура. Два тижні жили, як у казці.
Все хотілось побачити, скрізь сфотографувались на пам’ять. А увечері, знеможені від втоми, відпочивали, аби набратись сили на наступний день для екскурсії по містах Грузії. Майже не спілкувались одне з одним, лише гіда слухали. Бачила те подружжя щодня і згадувала слова сусідки в літаку: «Оберігає, як кришталеву вазу». Бо скрізь трималися за руки, а коли треба було перейти потічок, ми всі перестрибнули, а він її взяв на руки, і переніс.
Казкова подорож закінчилась. Назад їхали вже поїздом. Щоб вгамувати враження, тепер могли собі дозволити погомоніти. Якраз попали в одне купе. Із сусіднього покликали Іллю за напарника в карти пограти. Він подивився на Марійку, вона кивнула: мовляв, іди. Четвертий пасажир уже заліз на верхню полицю і задрімав. Тож ми розговорились.
— Не знаю, як це Ілля вас покинув, ви ж з ним — не розлий вода, ніби молодята і у вас медовий місяць, — викликала на відвертість.
— Ми вже 30 літ разом, двох дорослих дітей маємо, а почуття не розгубили. А почалося з того…
І я почула отаку історію.
…Лариса на свій день народження запросила всю групу. Поки стіл накривали, грала музика, всі танцювали. Ілля припізнився, але ще на порозі квартири помітив сумну дівчину, яка сиділа одиноко. Якось по енерції вручив квіти їй, хоч були призначені іменинниці, глянув у її голубі очі і… втопився в них. Зразу сів коло неї, і потекла якась, на диво, приємна бесіда. Вона й повідала, чого сидить в інвалідному візку. Коли запросили до столу, Ілля, не довго думаючи, підхопив дівчину на руки і поніс до гурту.
З нього потім кепкували хлопці, що «приклеївся» до каліки. Братом милосердя назвали. Лариса зразу попередила, що Марійка — її сестра і образити не дозволить, щоб відчепився від неї, аби та згодом не страждала. Але Ілля був якийсь одержимий, бо відразу взявся допомагати дівчині стати на ноги після аварії.
Виявилось, що батьки доньки винайняли квартиру на першому поверсі, біля лікарні, щоб Марійка мала можливість і на вулицю вибратись, і на операції, які були попереду. Ілля щодня навідувався до неї попри заборону Лариси. Носив книги, які їй треба було опанувати, бо ж вчилася заочно, і супроводжував на заліки, екзамени. Під час операції підтримував морально, приносив квіти, подовгу сидів коло неї.
Коли батьки довідались про все, накинулись на нього і пообіцяли, що він не отримає від них ніякої допомоги, бо сподівалися не такої невістки.
— Мамо, тату, уявіть собі, що прийшлося одному з вас постраждати і опинитися в інвалідному візку. Ви б покинули одне одного?
— Це зовсім інше. Ми прожили 35 літ і клялись в горі та в радості завжди бути разом до кінця.
— Я теж хочу в горі і в радості підтримувати кохану дівчину.
— Весілля не будемо тобі робити.
— А в нас весілля попереду, коли Марійка стане на ноги. Ми будемо боротись, моя любов їй допоможе, адже у неї не вроджене калітство, а тимчасове через аварію.
— Дай, Боже, сину.
Марійчині батьки жили в селі, працювали у колгоспі, харчами допомагали, бо ж тримали господарство, а грошей на ліки треба багато, а ще ж і за квартиру платити.
Ілля вирішив перейти на заочне навчання, і влаштувався згодом на роботу.
Тепер він не мав права жити в гуртожитку, і запропонував Марійці одружитись. Це рішення було не спонтанне, а давно назріле і виважене. Разом їм буде легше боротись з недугою і вчитися. Ілля став давно для Марійки надійним захисником і підтримкою. Лариса і заздрила сестрі, що навіть в такому стані її покохали, і раділа, бо тепер клопіт за неї перейняв на себе Ілля. Вона з розумінням поставилася до цієї події і перейшла жити в гуртожиток, а Ілля – до Марійки.
До ЗАГСу кохану вніс на руках, чим розчулив до сліз працівників закладу. І зажили молодята, хоч і тяжко було обом, дружно подолали всі труднощі. Чотири операції дали результат, і справи пішли на поправку. Спочатку на милиці стала Марійка, потім з паличкою помаленьку ходила.
І яка це була радість та перемога, коли повністю дівчина одужала!
Весілля влаштували, коли закінчили навчання і почали працювати за фахом. Одержали квартиру (тоді це можливо було) як молоді спеціалісти.
— Наше кохання — як свято, що ніколи не закінчується. Він моя половинка, а я його...
…От якби всі половинки так знаходили одне одного, то не було б ні розлучень, ні зрад, — зробила я висновок.
Валентина ОСТАПЧУК.
Ще при посадці в літак я звернула увагу на солідне подружжя (під 50). По-перше, красиві обоє, по-друге, дуже вже чоловік опікав дружину. У всьому їй допомагав, ставав у пригоді на кожному кроці. «Оберігає її, як кришталеву вазу», — сказала моя сусідка, бо теж задивлялась на цю пару.
Залишити коментар