Повідомлення в номер / У цьому раї на Землі…

Сонце котилося на захід. Умиротворення і спокій панували навколо. Ось уже вогняне коло втопилося на горизонті і тільки краєм свого сонячного ока споглядає верхівки лісу, кидає прощальне своє проміння на поля, на дорогу. І зникає. Ніби розчинилося у просторі. 

День поволі змінюється вечірніми сутінками, які тихо, ніби з острахом, непомітно переходять у ніч.

Як дивно, як мудро побудовано все у світі! Обходить свої володіння Всесвіт. Майже непомітно обвертається Земля. Злагоджена гармонія панує у Космосі. Там, у високості духу, панує її величність гармонія. А на Землі? Тут? Поміж нами? Метушаться, сваряться люди. Заздрість вбиває  найчистіші поривання. Прагненння до наживи вихолощує душу. Йде безконечна боротьба добра і зла.

Давно у полях не чути пісень. Подивилися на цей хаос деякі  люди та й полетіли на край світу щастя шукати. Багато, ой як багато нашого цвіту по всьому світу. Але ж знаємо з давніх-давен, що там  добре, де нас нема. І все одно шукають раю на Землі. 

Хто від війни втікає, хто статусом біженця у чужих краях гроші заробляє, а після отримання тої грошової допомоги повертається щомісяця додому. Такий собі “заробіток”. Більший, звичайно, ніж наша місячна  заробітна платня. А в декого тут і зовсім немає роботи. А наші люди, намагаються хоч якось прожити. І диво! Все-таки виживають. Не без горя і біди, звичайно. 

Величезні випробування переживає людство у світовій історії. Вчиться жити, бачити, любити, цінувати, будувати хату, бо хоче вірити у щасливе майбутнє. Житття продовжується: біжить, міниться міріадами відтінків і фарб. То плаче, а то вже сміється. І народжуються діти.  «У цьому раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», – писав Т. Шевченко. Хіба що ці діти виростуть і стануть кращі за нас, бо зможуть, нарешті, створити і зіграти оті переможні акорди в нашій українській історії.

Пересіється усе навколо. Земля, дерева, гаї, ліси, рослини, тварини, люди. Пройде величезна трансформація людства. І духовна, і фізична. Зміниться структура й наповнення людського тіла. Бо вода дасть місце ртуті. І епоха металу, змінивши стадію дерева і пластику, пануватиме на Землі. А де ж буде душа людини? Якою вона буде у залізному панцирі тіла-робота? І чи буде взагалі вона? Тут нехай скаже своє слово наука. Бо нічого не стоїть на місці. Все тече у цьому світі, все змінюється. І кінця-краю тому світу немає…

х  х  х

Але давайте подумаємо, проаналізуємо. Коли було легко? Ніколи. Хіба  інколи відносно. А загалом завжди було важко. У тому, мабуть, і полягає екзистенційна проблема сенсу людського існування. Трудність творить людину, вчить виживати, шліфує душу. Згадаймо, як писала Ліна Костенко: «Що доля нелегка, в цім мудрість і своя Є. Блаженний сон душі мистецтву не сприяє». І проростають з тої біди найсильніші пагони. Ті, що не спочивали у блаженному сні (бо ці гинуть), а ті, хто, зціпивши зуби, твердо долав життєві вершини, ішов до своєї мети. І яким же бажаним тоді стає досягнення цього високого Евересту! 

А коли все легко дістається, то не цінується зовсім, топчеться ногами. І лише коли втрачається, то починаєш розуміти високу цінність того, що назавжди втратив. Хочеш повернути? Пізно. Життя переписати наново  неможливо. Воно, як та річка. Вічно жива, але неповторна.

Любов  Євтушик. 

Сонце котилося на захід. Умиротворення і спокій панували навколо. Ось уже вогняне коло втопилося на горизонті і тільки краєм свого сонячного ока споглядає верхівки лісу, кидає прощальне своє проміння на поля, на дорогу. І зникає. Ніби розчинилося у просторі. 

День поволі змінюється вечірніми сутінками, які тихо, ніби з острахом, непомітно переходять у ніч.

Як дивно, як мудро побудовано все у світі! Обходить свої володіння Всесвіт. Майже непомітно обвертається Земля. Злагоджена гармонія панує у Космосі. Там, у високості духу, панує її величність гармонія. А на Землі? Тут? Поміж нами? Метушаться, сваряться люди. Заздрість вбиває  найчистіші поривання. Прагненння до наживи вихолощує душу. Йде безконечна боротьба добра і зла.

Давно у полях не чути пісень. Подивилися на цей хаос деякі  люди та й полетіли на край світу щастя шукати. Багато, ой як багато нашого цвіту по всьому світу. Але ж знаємо з давніх-давен, що там  добре, де нас нема. І все одно шукають раю на Землі. 

Хто від війни втікає, хто статусом біженця у чужих краях гроші заробляє, а після отримання тої грошової допомоги повертається щомісяця додому. Такий собі “заробіток”. Більший, звичайно, ніж наша місячна  заробітна платня. А в декого тут і зовсім немає роботи. А наші люди, намагаються хоч якось прожити. І диво! Все-таки виживають. Не без горя і біди, звичайно. 

Величезні випробування переживає людство у світовій історії. Вчиться жити, бачити, любити, цінувати, будувати хату, бо хоче вірити у щасливе майбутнє. Житття продовжується: біжить, міниться міріадами відтінків і фарб. То плаче, а то вже сміється. І народжуються діти.  «У цьому раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», – писав Т. Шевченко. Хіба що ці діти виростуть і стануть кращі за нас, бо зможуть, нарешті, створити і зіграти оті переможні акорди в нашій українській історії.

Пересіється усе навколо. Земля, дерева, гаї, ліси, рослини, тварини, люди. Пройде величезна трансформація людства. І духовна, і фізична. Зміниться структура й наповнення людського тіла. Бо вода дасть місце ртуті. І епоха металу, змінивши стадію дерева і пластику, пануватиме на Землі. А де ж буде душа людини? Якою вона буде у залізному панцирі тіла-робота? І чи буде взагалі вона? Тут нехай скаже своє слово наука. Бо нічого не стоїть на місці. Все тече у цьому світі, все змінюється. І кінця-краю тому світу немає…

х  х  х

Але давайте подумаємо, проаналізуємо. Коли було легко? Ніколи. Хіба  інколи відносно. А загалом завжди було важко. У тому, мабуть, і полягає екзистенційна проблема сенсу людського існування. Трудність творить людину, вчить виживати, шліфує душу. Згадаймо, як писала Ліна Костенко: «Що доля нелегка, в цім мудрість і своя Є. Блаженний сон душі мистецтву не сприяє». І проростають з тої біди найсильніші пагони. Ті, що не спочивали у блаженному сні (бо ці гинуть), а ті, хто, зціпивши зуби, твердо долав життєві вершини, ішов до своєї мети. І яким же бажаним тоді стає досягнення цього високого Евересту! 

А коли все легко дістається, то не цінується зовсім, топчеться ногами. І лише коли втрачається, то починаєш розуміти високу цінність того, що назавжди втратив. Хочеш повернути? Пізно. Життя переписати наново  неможливо. Воно, як та річка. Вічно жива, але неповторна.