Напередодні Другої світової війни у волинському селі Мизовому, що на Ковельщині, вирувало громадське життя. Люди прагнули кращої долі. Але якщо одні бачили її на схід від Збруча, у радянській Україні, то інші обстоювали утворення самостійної Української держави. Такі протилежні погляди, хоча й не породжували ворожнечі між односельчанами, однак іноді розділяли навіть найрідніших людей. Не стала винятком і багатодітна сім’я Кирила Гречини. Зворушливу історію про те, як доля розкидала членів цієї родини, розповів старовижівський краєзнавець Микола Олександрович Шаясюк.
Брат – з комуністами, коханий –
у повстанцях
Кирило та його дружина Надія змалку привчали своїх доньок Наталку, Параску, Олександру, Ганну, Настю та синів Павла і Михайла до праці. Бо тільки важка повсякденна робота на полі та в домашньому господарстві дозволяла сяк-так стягувати кінці з кінцями.
Павло понад усе мріяв вирватися із безпросвітніх злиднів, і розповіді рідного дядька Андрія Поляка про веселе і щасливе життя у радянській країні падали на благодатний ґрунт юнакової душі. Звісно, той так чинив за завданням комуністів, які й направили його в Мизове для підпільної роботи. Створив у селі комірку (осередок) кпзу, залучив до нього і племінника. Нишпорки польської дефензиви вирахували Павла, і в 1932 році він опинився за ґратами в’язниці.
І батьки, і сестри з братом дуже переживали за нього. Та ще більше вразила їх звістка про те, що, вийшовши з в’язниці, Павло вирішив спробувати щастя у радянському союзі. Але щойно він перетнув кордон, як спецслужби заарештували його як польського шпигуна, і загримів мизівський юнак на десять років в Ухто-Іжемський виправно-трудовий табір.
– По сусідству з Гречинами жила і моя мама, Олександра Терентіївна. В дитинстві вона росла поруч із їхніми доньками. Вони разом пасли худобу, бігали, гралися. Наталка закінчила чотири класи польської школи, любила читати різні книжки, – розповів пан Микола Шаясюк. – На одній вулиці із нею жив хлопець Яким Поляк. Подорослішавши, дівчина стала справжньою красунею. Тоді й спалахнуло кохання у їхніх серцях. Однак весілля справляти не поспішали: Яким очолював у Мизовому осередок українських націоналістів. Коли почалася Друга світова війна, він пішов у поліцію, аби отримати до рук зброю і воювати нею за Українську державу.
Тим часом несватана-невінчана Наталка народила Якимові сина. Але хлопчик невдовзі помер, і це стало справжньою трагедією для молодят.
На чужині мало не вмерла від голоду
Восени 1942-го у родину Гречин прийшла звістка із сільської управи про те, що Наталку направляють на примусові роботи в Німеччину. Це стало ніби громом з ясного неба. Батьки не тямили себе з горя, ніби відчували, що востаннє бачать доньку. Сльози застилали очі дівчині, коли стояла на пероні залізничного вокзалу Ковеля разом із такими ж бранцями, як і вона, хоча через гучномовець окупанти обіцяли їм на чужині заможне і щасливе життя.
Яке воно насправді, відчула відразу, коли всіх невільників, мов худобу, загнали у брудні товарні вагони із заґратованими віконечками. Три доби їхали потягом. Після того, як в одному з німецьких містечок українських бранців обстежила спеціальна комісія, Наталку відправили працювати на фабрику, де виготовляли тару для снарядів і посуд для німецької армії.
Робочий день тут тривав 12 годин – із 8-ї ранку до 8-ї години вечора. Жили в бараках: чоловіки окремо від жінок. Видавали спецодяг і взуття, яке швидко зношувалося, рвалося і перетворювалося на лахміття. Постійно хотілося їсти, адже на день видавали 400 грамів хліба, чай без цукру, а ввечері суп із кислої капусти чи брукви.
Наталка відчувала, що сили швидко залишають її. І хтозна, чи змогла б вижити на тій каторзі, якби не поляк Зиґмунд. Він також працював на цьому підприємстві, у трудомісткому цеху. Хлопцеві вдавалося якимось чином діставати трохи продуктів. Тими харчами він і підтримував дівчину.
Коли ж у квітні 1945-го року американські війська звільнили цю територію від нацистів, Наталка замислилася, чи можна їй повертатися додому, в Україну?
Адже доходили чутки, що багатьох полонених, бранців, які працювали на фашистів, радянська влада відправляє у Сибір. Від нерозважливого кроку застерігав її і Зиґмунд.
– Він нагадав їй про коханого Якима, який був членом ОУН та ще й служив у поліції, – продовжив розповідь Микола Олександрович. – За такі зв’язки дівчину точно не помилують, а надовго запроторять за ґрати.
І мав рацію. Адже Яким Поляк служив комендантом поліції у Мизовому. Отримавши зброю, пішов до повстанців, бо ще з 30-х років очолював осередок ОУН у селі. У 1944-му, після звільнення Старовижівщини від фашистів, був в одній із боївок УПА. Разом із побратимами потрапив у засідку. Про свою причетність до українських патріотів не зізнався. Його мобілізували до радянської армії, але під час проходження армійського вишколу Якима видав чекістам односельчанин, який там же проходив службу, і засудили на 10 років таборів у карагандинських степах.
За словами Миколи Шаясюка, після звільнення Якиму Поляку не дозволили повернутися на Волинь. Лише кілька разів він відвідав свою родину в Мизовому, а все життя прожив на Херсонщині разом із своєю сім’єю.
Гостина під
прицілом кдб
Наталка разом із Зиґмундом почали нове життя у Франції. Хлопець зізнався, що покохав її всім серцем, і запропонував одружитися. Вони повінчалися у місті Севран. А перед тим, як узяти шлюб, дівчина прийняла католицьку віру, взявши нове ім’я. Так Наталка стала мадам Марія Ковальська. Достаток створювали своєю працею: працювали на місцевій фабриці, де виготовляли посуд, у домашньому господарстві розводили птицю та кроликів. Придбали двоповерховий будинок. У подружжя народилося двоє діток.
На перший погляд, усі тривоги і негаразди залишилися позаду. Але туга за Україною, за рідним селом, сім’єю, яку вона залишила у Мизовому, не давала спокою Наталії-Марії.
– Їй так хотілося побачити, як навесні цвітуть вишні у батьківському садку, відчути смак лісових чорниць, спасівських яблук і груш. Багато разів добивалася вона через французьке посольство дозволу, щоб поїхати на Батьківщину, писала рідним листи, які почали доходити до них лише на початку 50-х років, – переповів їхній зміст старовижівський краєзнавець.
І ось лише у липні 1963 року кдб дозволив громадянці Франції Марії Ковальській приїхати в Україну, але тільки на п’ять днів. Більше того, маршрут був суворо регламентований: дві доби у Києві, дві доби на дорогу залізницею через рідне село до Бреста і доба перебування у Бресті. Жодних гостин у Мизовому, де з нетерпінням її чекала близька і далека рідня, ровесники, сусіди, не передбачалося.
У Київ зустріти довгождану гостю поїхали сестри Палажка та Олександра, брат Павло, якого, нарешті, звільнили із виправно-трудового табору. Вони привезли Наталії-Марії гостинці і домашні смаколики, про які вона часто згадувала у своїх листах.
Два дні у столиці промайнули, наче у сні: сестри і брат згадували дитинство, юність, батьківський дім, гуляли вулицями і парками міста. Але де б вони не були, їх скрізь супроводжували спортивної статури молодики, вбрані у цивільний одяг: пильне око радянських спецслужб наглядало за ними скрізь. І навіть у потязі, яким сестри з братом вирушили до Бреста.
Наталії-Марії так хотілося взяти з собою у Францію часточку батьківщини. Отож, у Києві вона попрохала родину, щоб подарували їй на згадку вишиті рушники, сорочки, домоткані рядна і доріжки. А ще їй так кортіло скуштувати чорниць. Павло передав це прохання, зателефонувавши родичам, які жили у Мизовому, Рожищі, Заболотті. Усі вони дружно взялися виконувати просьбу довгожданої гості. Навіть більше: купили платівки із записами українських пісень і радіолу.
Маршрут потяга «Київ – Брест» пролягав через Ковель, Мизове і Заболоття – місця, рідні і дорогі серцю українки Наталії, яка стала француженкою Марією Ковальською. Їй неймовірно хотілося хоча б здалеку, з вікна вагона, побачити батьківську хату. І чоловік її наймолодшої сестри Насті, який працював у Ковелі, наважився на неймовірний на той час крок – домовився з начальством відділу залізниці, що машиніст стишить хід потяга, в якому вона їхала, на ділянці колії вздовж Мизового.
– Як розповідала моя мама, того дня майже все село вийшло до залізниці, щоб бодай на мить поглянути на жінку, яку не бачили двадцять років. Шквал емоцій заполонив і її, коли з тамбура побачила рідну хату, односельчан, які вітали її: «Наташо, ми пам’ятаємо тебе! Ми любимо тебе і чекаємо!», кидали їй букетики скромних польових квітів, – переповів ту незвичайну подію мій співрозмовник.
Наталія-Марія не могла заспокоїтися і стримати сліз, адже щастя зустрічі із батьківською землею було таким коротким, як сон літньої ночі. Вона ніби відчувала, що більше ніколи не побачить ці любі серцю краєвиди, знайомі обличчя, не відчує подиху рідного Полісся, яке марилося їй у благополучній, але такій чужій Франції.
Уже в Бресті брати і сестри, племінники розпрощалися з Наталією-Марією, вручили їй подарунки, серед яких – слоїки зі свіжими чорницями, засипаними цукром.
– Зиґмунд виявився чоловіком суворої вдачі. Саме тому їй більше не вдалося навідати рідне село. Не побували на батьківщині матері і її діти. Це й зрозуміло: радянський союз вступив зі всім світом у період «холодної війни». Сестри і брати Наталі дізнавалися новини з Франції лише з листів, якими вона підтримувала зв’язок із родиною доти, доки тривало її земне життя, – підсумував свою розповідь Микола Шаясюк.
Валентина БЛІНОВА.
НА СВІТЛИНАХ: Марія (крайня праворуч) з сестрами Олександрою та Палажкою і братом Павлом. Київ, 19 липня 1963 р.; Марія Ковальська. Початок 50-х років, м. Севран (Франція).
Фото з сімейного архіву.
Напередодні Другої світової війни у волинському селі Мизовому, що на Ковельщині, вирувало громадське життя. Люди прагнули кращої долі. Але якщо одні бачили її на схід від Збруча, у радянській Україні, то інші обстоювали утворення самостійної Української держави. Такі протилежні погляди, хоча й не породжували ворожнечі між односельчанами, однак іноді розділяли навіть найрідніших людей. Не стала винятком і багатодітна сім’я Кирила Гречини. Зворушливу історію про те, як доля розкидала членів цієї родини, розповів старовижівський краєзнавець Микола Олександрович Шаясюк.
Брат – з комуністами, коханий – у повстанцях
Кирило та його дружина Надія змалку привчали своїх доньок Наталку, Параску, Олександру, Ганну, Настю та синів Павла і Михайла до праці. Бо тільки важка повсякденна робота на полі та в домашньому господарстві дозволяла сяк-так стягувати кінці з кінцями.
Павло понад усе мріяв вирватися із безпросвітніх злиднів, і розповіді рідного дядька Андрія Поляка про веселе і щасливе життя у радянській країні падали на благодатний ґрунт юнакової душі. Звісно, той так чинив за завданням комуністів, які й направили його в Мизове для підпільної роботи. Створив у селі комірку (осередок) кпзу, залучив до нього і племінника. Нишпорки польської дефензиви вирахували Павла, і в 1932 році він опинився за ґратами в’язниці.
І батьки, і сестри з братом дуже переживали за нього. Та ще більше вразила їх звістка про те, що, вийшовши з в’язниці, Павло вирішив спробувати щастя у радянському союзі. Але щойно він перетнув кордон, як спецслужби заарештували його як польського шпигуна, і загримів мизівський юнак на десять років в Ухто-Іжемський виправно-трудовий табір.
– По сусідству з Гречинами жила і моя мама, Олександра Терентіївна. В дитинстві вона росла поруч із їхніми доньками. Вони разом пасли худобу, бігали, гралися. Наталка закінчила чотири класи польської школи, любила читати різні книжки, – розповів пан Микола Шаясюк. – На одній вулиці із нею жив хлопець Яким Поляк. Подорослішавши, дівчина стала справжньою красунею. Тоді й спалахнуло кохання у їхніх серцях. Однак весілля справляти не поспішали: Яким очолював у Мизовому осередок українських націоналістів. Коли почалася Друга світова війна, він пішов у поліцію, аби отримати до рук зброю і воювати нею за Українську державу.
Тим часом несватана-невінчана Наталка народила Якимові сина. Але хлопчик невдовзі помер, і це стало справжньою трагедією для молодят.
На чужині мало не вмерла від голоду
Восени 1942-го у родину Гречин прийшла звістка із сільської управи про те, що Наталку направляють на примусові роботи в Німеччину. Це стало ніби громом з ясного неба. Батьки не тямили себе з горя, ніби відчували, що востаннє бачать доньку. Сльози застилали очі дівчині, коли стояла на пероні залізничного вокзалу Ковеля разом із такими ж бранцями, як і вона, хоча через гучномовець окупанти обіцяли їм на чужині заможне і щасливе життя.
Яке воно насправді, відчула відразу, коли всіх невільників, мов худобу, загнали у брудні товарні вагони із заґратованими віконечками. Три доби їхали потягом. Після того, як в одному з німецьких містечок українських бранців обстежила спеціальна комісія, Наталку відправили працювати на фабрику, де виготовляли тару для снарядів і посуд для німецької армії.
Робочий день тут тривав 12 годин – із 8-ї ранку до 8-ї години вечора. Жили в бараках: чоловіки окремо від жінок. Видавали спецодяг і взуття, яке швидко зношувалося, рвалося і перетворювалося на лахміття. Постійно хотілося їсти, адже на день видавали 400 грамів хліба, чай без цукру, а ввечері суп із кислої капусти чи брукви.
Наталка відчувала, що сили швидко залишають її. І хтозна, чи змогла б вижити на тій каторзі, якби не поляк Зиґмунд. Він також працював на цьому підприємстві, у трудомісткому цеху. Хлопцеві вдавалося якимось чином діставати трохи продуктів. Тими харчами він і підтримував дівчину.
Коли ж у квітні 1945-го року американські війська звільнили цю територію від нацистів, Наталка замислилася, чи можна їй повертатися додому, в Україну?
Адже доходили чутки, що багатьох полонених, бранців, які працювали на фашистів, радянська влада відправляє у Сибір. Від нерозважливого кроку застерігав її і Зиґмунд.
– Він нагадав їй про коханого Якима, який був членом ОУН та ще й служив у поліції, – продовжив розповідь Микола Олександрович. – За такі зв’язки дівчину точно не помилують, а надовго запроторять за ґрати.
І мав рацію. Адже Яким Поляк служив комендантом поліції у Мизовому. Отримавши зброю, пішов до повстанців, бо ще з 30-х років очолював осередок ОУН у селі. У 1944-му, після звільнення Старовижівщини від фашистів, був в одній із боївок УПА. Разом із побратимами потрапив у засідку. Про свою причетність до українських патріотів не зізнався. Його мобілізували до радянської армії, але під час проходження армійського вишколу Якима видав чекістам односельчанин, який там же проходив службу, і засудили на 10 років таборів у карагандинських степах.
За словами Миколи Шаясюка, після звільнення Якиму Поляку не дозволили повернутися на Волинь. Лише кілька разів він відвідав свою родину в Мизовому, а все життя прожив на Херсонщині разом із своєю сім’єю.
Гостина під прицілом кдб
Наталка разом із Зиґмундом почали нове життя у Франції. Хлопець зізнався, що покохав її всім серцем, і запропонував одружитися. Вони повінчалися у місті Севран. А перед тим, як узяти шлюб, дівчина прийняла католицьку віру, взявши нове ім’я. Так Наталка стала мадам Марія Ковальська. Достаток створювали своєю працею: працювали на місцевій фабриці, де виготовляли посуд, у домашньому господарстві розводили птицю та кроликів. Придбали двоповерховий будинок. У подружжя народилося двоє діток.
На перший погляд, усі тривоги і негаразди залишилися позаду. Але туга за Україною, за рідним селом, сім’єю, яку вона залишила у Мизовому, не давала спокою Наталії-Марії.
– Їй так хотілося побачити, як навесні цвітуть вишні у батьківському садку, відчути смак лісових чорниць, спасівських яблук і груш. Багато разів добивалася вона через французьке посольство дозволу, щоб поїхати на Батьківщину, писала рідним листи, які почали доходити до
них лише на початку 50-х років, – переповів їхній зміст старовижівський краєзнавець.
І ось лише у липні 1963 року кдб дозволив громадянці Франції Марії Ковальській приїхати в Україну, але тільки на п’ять днів. Більше того, маршрут був суворо регламентований: дві доби у Києві, дві доби на дорогу залізницею через рідне село до Бреста і доба перебування у Бресті. Жодних гостин у Мизовому, де з нетерпінням її чекала близька і далека рідня, ровесники, сусіди, не передбачалося.
У Київ зустріти довгождану гостю поїхали сестри Палажка та Олександра, брат Павло, якого, нарешті, звільнили із виправно-трудового табору. Вони привезли Наталії-Марії гостинці і домашні смаколики, про які вона часто згадувала у своїх листах.
Два дні у столиці промайнули, наче у сні: сестри і брат згадували дитинство, юність, батьківський дім, гуляли вулицями і парками міста. Але де б вони не були, їх скрізь супроводжували спортивної статури молодики, вбрані у цивільний одяг: пильне око радянських спецслужб наглядало за ними скрізь. І навіть у потязі, яким сестри з братом вирушили до Бреста.
Наталії-Марії так хотілося взяти з собою у Францію часточку батьківщини. Отож, у Києві вона попрохала родину, щоб подарували їй на згадку вишиті рушники, сорочки, домоткані рядна і доріжки. А ще їй так кортіло скуштувати чорниць. Павло передав це прохання, зателефонувавши родичам, які жили у Мизовому, Рожищі, Заболотті. Усі вони дружно взялися виконувати просьбу довгожданої гості. Навіть більше: купили платівки із записами українських пісень і радіолу.
Маршрут потяга «Київ – Брест» пролягав через Ковель, Мизове і Заболоття – місця, рідні і дорогі серцю українки Наталії, яка стала француженкою Марією Ковальською. Їй неймовірно хотілося хоча б здалеку, з вікна вагона, побачити батьківську хату. І чоловік її наймолодшої сестри Насті, який працював у Ковелі, наважився на неймовірний на той час крок – домовився з начальством відділу залізниці, що машиніст стишить хід потяга, в якому вона їхала, на ділянці колії вздовж Мизового.
– Як розповідала моя мама, того дня майже все село вийшло до залізниці, щоб бодай на мить поглянути на жінку, яку не бачили двадцять років. Шквал емоцій заполонив і її, коли з тамбура побачила рідну хату, односельчан, які вітали її: «Наташо, ми пам’ятаємо тебе! Ми любимо тебе і чекаємо!», кидали їй букетики скромних польових квітів, – переповів ту незвичайну подію мій співрозмовник.
Наталія-Марія не могла заспокоїтися і стримати сліз, адже щастя зустрічі із батьківською землею було таким коротким, як сон літньої ночі. Вона ніби відчувала, що більше ніколи не побачить ці любі серцю краєвиди, знайомі обличчя, не відчує подиху рідного Полісся, яке марилося їй у благополучній, але такій чужій Франції.
Уже в Бресті брати і сестри, племінники розпрощалися з Наталією-Марією, вручили їй подарунки, серед яких – слоїки зі свіжими чорницями, засипаними цукром.
– Зиґмунд виявився чоловіком суворої вдачі. Саме тому їй більше не вдалося навідати рідне село. Не побували на батьківщині матері і її діти. Це й зрозуміло: радянський союз вступив зі всім світом у період «холодної війни». Сестри і брати Наталі дізнавалися новини з Франції лише з листів, якими вона підтримувала зв’язок із родиною доти, доки тривало її земне життя, – підсумував свою розповідь Микола Шаясюк.
Валентина БЛІНОВА.
НА СВІТЛИНАХ: Марія (крайня праворуч) з сестрами Олександрою та Палажкою і братом Павлом. Київ, 19 липня 1963 р.; Марія Ковальська. Початок 50-х років, м. Севран (Франція).
Фото з сімейного архіву.
Напередодні Другої світової війни у волинському селі Мизовому, що на Ковельщині, вирувало громадське життя. Люди прагнули кращої долі. Але якщо одні бачили її на схід від Збруча, у радянській Україні, то інші обстоювали утворення самостійної Української держави. Такі протилежні погляди, хоча й не породжували ворожнечі між односельчанами, однак іноді розділяли навіть найрідніших людей. Не стала винятком і багатодітна сім’я Кирила Гречини. Зворушливу історію про те, як доля розкидала членів цієї родини, розповів старовижівський краєзнавець Микола Олександрович Шаясюк.
них лише на початку 50-х років, – переповів їхній зміст старовижівський краєзнавець. 
Залишити коментар