26 квітня 1986 року. Ранок. Я, молодий, «двомісячний» редактор міськрайонної газети у Ковелі, розпочав робочий день із прийому відвідувачів.
Раптом двері рвучко відчинилися, і до кабінету зайшов завідувач відділу Гнат Ольхович. Привітавшись, стривожено запитав:
– Чули новину?
– Яку саме?
– Вибухнула Чорнобильська атомна. Ситуація дуже небезпечна.
– Щось у новинах по радіо говорили. Але великої загрози ніби немає.
– А хто вам правду скаже? Зателефоную до знайомих у Києві. Можливо, вони щось знають.
Тій розмові я особливого значення не надав. Якраз готували номер газети до першотравневих свят, тож на роздуми й аналітику, як завжди, часу не вистачало.
Між тим, напруга в суспільстві наростала. Доки офіційні особи за посередництвом державних ЗМІ запевняли всіх українців, що ситуація «під контролем» і що влада вживає всіх необхідних заходів для ліквідації наслідків аварії ЧАЕС, між людьми стала поширюватися «неофіційна інформація» не про аварію, а про справжню катастрофу в Чорнобилі.
Оливи у вогонь одного дня увечері додало ковельське місцеве радіо (було тоді таке), яке передало повідомлення штабу цивільної оборони про важливість захисту від радіоактивного зараження, дотримання правил особистої гігієни тощо. В звичайних умовах таке повідомлення сприйняли б без зайвих емоцій, але в даному випадку воно викликало неабиякий ажіотаж. Оскільки гучномовці були практично в кожному домі, то ковельчан інформація стривожила. Вони міркували: «Раз радіо попереджає, значить не все так добре, як нам кажуть».
Новина про «самодіяльність» ковельчан швидко дійшла до обкому партії. Там забили на сполох: «Хто дозволив сіяти паніку?». Почались розбірки. Виявилося, що команду на термінове повідомлення про радіаційну небезпеку з власної ініціативи дав тодішній міський голова, він же начальник цивільної оборони Ковеля Роман Герасимов. Із точки зору моралі, він вчинив абсолютно правильно, закликавши земляків до обережності. Але тоді подібна «ініціатива» була категорично заборонена – інформацію, та й то обмежену, мала право надавати тільки москва, а тут якийсь Ковель вискочив, як Марко з конопель…
Роману Едуардовичу партійні органи дали «прикурити» по повній програмі, але справу назад не повернеш – панічні настрої в місті, як і в країні, наростали. Не могли їх заспокоїти ані брехливі виступи партійно-радянських керівників по радіо й на телебаченні, ані просвітницькі бесіди світил тогочасної медицини. В суспільстві вирували неабиякі пристрасті, з Києва масово почали виїжджати мешканці столиці.
l
Між тим наближалися першотравневі свята. Як зараз пам’ятаю, стояли прохолодні сонячні дні, вітру майже не було. Часом здавалося, що у повітрі витає запах радіації, хоча, звичайно, чути його ніхто не міг. У селах тривали весняно-польові роботи, дачники і городники працювали на земельних наділах. Про небезпеку ніхто й не думав.
Тогочасний перший секретар української компартії, яка була в підпорядкуванні московської кпрс, Володимир Щербицький скомандував 1 травня провести у Києві на Хрещатику так звану «демонстрацію трудящих», за аналогією з якою подібні акції відбулися по всій Україні, в тому числі у Ковелі і Луцьку.
А за кілька кілометрів від столиці отруйним чадом «дихала» Чорнобильська АЕС. І той чад смертельною хмарою накрив Україну, частину країн Європи, в якій, на відміну від срср, усвідомили надзвичайно високий ступінь термоядерної загрози, робили все можливе і неможливе, щоб врятувати населення від згубних наслідків радіоактивного зараження.
Ми, журналісти, як і всі радянські люди, слухали оманливі речі радіо- і телепропагандистів, вірили їх брехливим заявам і запевненням. Інтуїтивно відчували, що правди нам ніхто не скаже. Але що мали вдіяти, коли жорстока цензура діяла за правилом: крок вліво, крок вправо – розстріл на місці?
Як на мене, саме тоді розпочалося руйнування радянської тоталітарної системи, яка замовчувала Чорнобильську катастрофу. Найвідчутніше це далося взнаки у дев’яностих роках минулого століття. 26 квітня 1990 року в Ковелі з ініціативи демократичних сил, зокрема активістки «Зеленого світу», членкині Народного Руху України Марії Хотинської, її однодумців вперше на центральній площі міста відбувся багатолюдний мітинг-реквієм, приурочений до четвертої річниці аварії на Чорнобильській АЕС. Ось як про цю непересічну подію для ковельчан пише пані Марія (на жаль, покійна) у книзі «Минуле стукає у серце»:
«Наближалися четверті роковини від дня Чорнобильської катастрофи. З публікацій у пресі, із газети «Зелений світ» нам все більше розповідали правди про ці трагічні дні, про наслідки радіоактивного випромінювання. Всі тоді буквально хворіли радіофобією. Асоціація «Зелений світ» рекомендувала осередкам на місцях організувати 26 квітня траурні мітинги і панахиди.
Наш осередок «Зеленого світу» 12 квітня 1990 року подав заявку до міської ради з проханням дозволити провести 26 квітня мітинг. Влада не тільки дозволила мітинг, а й взяла на себе частину організаційних питань. В мітингу брали участь депутати міської і обласної рад. Я запросила також наших поетес Ніну Горик і Віру Омелянчук. І саме їх зворушливі слова зачепили серця і створили той непереборний настрій єдності, що виникає у людей в трагічні дні.
Затамувавши подих, слухали ми вірші Віри Омелянчук на чорнобильську тему… Пізніше ці вірші ввійшли до збірки «Чорний лелека». На мітингу виступив з проповіддю благочинний Ковельської округи отець Йосип Жаборецький.
Згодом траурні мітинги та інші заходи 26 квітня стали традицією. Але жоден з них не викликав такого трепетного почуття, як той, перший».
l
Брав участь у тому мітингу і я. Уважно слухав виступаючих, вдумувався у зміст слів, що звучали з імпровізованої трибуни. Інтуїтивно відчував: народ хоче знати правду про катастрофу на Чорнобильській АЕС, її конкретних винуватців. Але правди ніхто говорити не хотів – ані в москві, ані в Києві. Значення трагічної події всіляко применшували, намагалися переконати суспільство, що нічого страшного не трапилося.
Брехня, однак, все більше збурювала громадську думку, викликаючи протестні настрої в суспільстві, опозицію до влади, яка відчувалася навіть у такому популярному тоді гаслі: «КПРС – на Чорнобильську АЕС». З подібним лозунгом, написаним на червоному полотнищі, прийшли на згаданий вище мітинг деякі ковельчани.
Був серед них і Олександр Мєзенцев – активний громадський активіст, соратник відомого у Ковелі працівника «Ковельсільмашу» Володимира Осіюка, на честь якого нещодавно перейменовано вулицю у нашому місті.
Як я дізнався пізніше, обоє були одними з фундаторів у Ковелі філії Української Гельсінкської спілки (УГС), очолюваної відомим опозиціонером і дисидентом Левком Лук’яненком (до речі, у свій час відвідував і наше місто). А Мєзенцева я згадав тому, що під час підготовки матеріалів до 38-ї річниці аварії на ЧАЕС, які побачили світ у «Вістях Ковельщини» 25 квітня ц. р., один з ліквідаторів (Юрій Сомський) серед архівних світлин того часу показав нам фото Олександра з побратимами в зоні відчуження. Цілком очевидно, що саме там наш земляк отримав велику дозу радіації, яка підірвала його здоров’я, а згодом забрала молоде життя.
Повернувшись додому, Олександр Мєзенцев, як я вже писав, займався активною громадською діяльністю, відстоював права «чорнобильців» у нерівній боротьбі з бюрократами-чиновниками, стояв біля витоків національно-демократичного руху в Україні.
l
Все далі у вічність відходять від нас трагічні події Чорнобильської катастрофи. Все менше в живих залишається людей, які вступили у бій з ядерним монстром. Про них нещодавно згадували на мітингу, який 26 квітня ц. р. відбувся у Ковелі біля пам’ятника жертвам аварії на ЧАЕС. У ньому взяли участь ліквідатори, вдови, переселенці із зони відчуження, представники міської влади, громадських організацій, духовенства.
Перед присутніми виступив міський голова Ігор Чайка. Він, зокрема, сказав:
– Глибока вдячність усім, хто тоді врятував світ від катастрофи. Зараз маємо теж подібну ситуацію. Десятки тисяч українців на окупованих територіях змушені покидати обжиті місця, а мужні воїни ЗСУ зі зброєю в руках захищають суверенітет і територіальну цілісність України, знову, як і 38 років тому, рятуючи світ ціною власного життя.
Важко не погодитися із цими словами. Як і з тим незаперечним фактом, що українці, яких не знищив атомний монстр у ХХ столітті, приречені вистояти і перемогти у двобої з рашистським монстром у ХХІ столітті. Іншого просто не дано.
Микола ВЕЛЬМА.
На світлинах: Олександр МЄЗЕНЦЕВ з побратимами-ліквідаторами. Чорнобиль, квітень 1986 року; під час мітингу в Ковелі 26 квітня ц. р.
Фото з архіву Юрія Сомського і міської ради.
26 квітня 1986 року. Ранок. Я, молодий, «двомісячний» редактор міськрайонної газети у Ковелі, розпочав робочий день із прийому відвідувачів.
Раптом двері рвучко відчинилися, і до кабінету зайшов завідувач відділу Гнат Ольхович. Привітавшись, стривожено запитав:
– Чули новину?
– Яку саме?
– Вибухнула Чорнобильська атомна. Ситуація дуже небезпечна.
– Щось у новинах по радіо говорили. Але великої загрози ніби немає.
– А хто вам правду скаже? Зателефоную до знайомих у Києві. Можливо, вони щось знають.
Тій розмові я особливого значення не надав. Якраз готували номер газети до першотравневих свят, тож на роздуми й аналітику, як завжди, часу не вистачало.
Між тим, напруга в суспільстві наростала. Доки офіційні особи за посередництвом державних ЗМІ запевняли всіх українців, що ситуація «під контролем» і що влада вживає всіх необхідних заходів для ліквідації наслідків аварії ЧАЕС, між людьми стала поширюватися «неофіційна інформація» не про аварію, а про справжню катастрофу в Чорнобилі.
Оливи у вогонь одного дня увечері додало ковельське місцеве радіо (було тоді таке), яке передало повідомлення штабу цивільної оборони про важливість захисту від радіоактивного зараження, дотримання правил особистої гігієни тощо. В звичайних умовах таке повідомлення сприйняли б без зайвих емоцій, але в даному випадку воно викликало неабиякий ажіотаж. Оскільки гучномовці були практично в кожному домі, то ковельчан інформація стривожила. Вони міркували: «Раз радіо попереджає, значить не все так добре, як нам кажуть».
Новина про «самодіяльність» ковельчан швидко дійшла до обкому партії. Там забили на сполох: «Хто дозволив сіяти паніку?». Почались розбірки. Виявилося, що команду на термінове повідомлення про радіаційну небезпеку з власної ініціативи дав тодішній міський голова, він же начальник цивільної оборони Ковеля Роман Герасимов. Із точки зору моралі, він вчинив абсолютно правильно, закликавши земляків до обережності. Але тоді подібна «ініціатива» була категорично заборонена – інформацію, та й то обмежену, мала право надавати тільки москва, а тут якийсь Ковель вискочив, як Марко з конопель…
Роману Едуардовичу партійні органи дали «прикурити» по повній програмі, але справу назад не повернеш – панічні настрої в місті, як і в країні, наростали. Не могли їх заспокоїти ані брехливі виступи партійно-радянських керівників по радіо й на телебаченні, ані просвітницькі бесіди світил тогочасної медицини. В суспільстві вирували неабиякі пристрасті, з Києва масово почали виїжджати мешканці столиці.
ххх
Між тим наближалися першотравневі свята. Як зараз пам’ятаю, стояли прохолодні сонячні дні, вітру майже не було. Часом здавалося, що у повітрі витає запах радіації, хоча, звичайно, чути його ніхто не міг. У селах тривали весняно-польові роботи, дачники і городники працювали на земельних наділах. Про небезпеку ніхто й не думав.
Тогочасний перший секретар української компартії, яка була в підпорядкуванні московської кпрс, Володимир Щербицький скомандував 1 травня провести у Києві на Хрещатику так звану «демонстрацію трудящих», за аналогією з якою подібні акції відбулися по всій Україні, в тому числі у Ковелі і Луцьку.
А за кілька кілометрів від столиці отруйним чадом «дихала» Чорнобильська АЕС. І той чад смертельною хмарою накрив Україну, частину країн Європи, в якій, на відміну від срср, усвідомили надзвичайно високий ступінь термоядерної загрози, робили все можливе і неможливе, щоб врятувати населення від згубних наслідків радіоактивного зараження.
Ми, журналісти, як і всі радянські люди, слухали оманливі речі радіо- і телепропагандистів, вірили їх брехливим заявам і запевненням. Інтуїтивно відчували, що правди нам ніхто не скаже. Але що мали вдіяти, коли жорстока цензура діяла за правилом: крок вліво, крок вправо – розстріл на місці?
Як на мене, саме тоді розпочалося руйнування радянської тоталітарної системи, яка замовчувала Чорнобильську катастрофу. Найвідчутніше це далося взнаки у дев’яностих роках минулого століття. 26 квітня 1990 року в Ковелі з ініціативи демократичних сил, зокрема активістки «Зеленого світу», членкині Народного Руху України Марії Хотинської, її однодумців вперше на центральній площі міста відбувся багатолюдний мітинг-реквієм, приурочений до четвертої річниці аварії на Чорнобильській АЕС. Ось як про цю непересічну подію для ковельчан пише пані Марія (на жаль, покійна) у книзі «Минуле стукає у серце»:
«Наближалися четверті роковини від дня Чорнобильської катастрофи. З публікацій у пресі, із газети «Зелений світ» нам все більше розповідали правди про ці трагічні дні, про наслідки радіоактивного випромінювання. Всі тоді буквально хворіли радіофобією. Асоціація «Зелений світ» рекомендувала осередкам на місцях організувати 26 квітня траурні мітинги і панахиди.
Наш осередок «Зеленого світу» 12 квітня 1990 року подав заявку до міської ради з проханням дозволити провести 26 квітня мітинг. Влада не тільки дозволила мітинг, а й взяла на себе частину організаційних питань. В мітингу брали участь депутати міської і обласної рад. Я запросила також наших поетес Ніну Горик і Віру Омелянчук. І саме їх зворушливі слова зачепили серця і створили той непереборний настрій єдності, що виникає у людей в трагічні дні.
Затамувавши подих, слухали ми вірші Віри Омелянчук на чорнобильську тему… Пізніше ці вірші ввійшли до збірки «Чорний лелека». На мітингу виступив з проповіддю благочинний Ковельської округи отець Йосип Жаборецький.
Згодом траурні мітинги та інші заходи 26 квітня стали традицією. Але жоден з них не викликав такого трепетного почуття, як той, перший».
ххх
Брав участь у тому мітингу і я. Уважно слухав виступаючих, вдумувався у зміст слів, що звучали з імпровізованої трибуни. Інтуїтивно відчував: народ хоче знати правду про катастрофу на Чорнобильській АЕС, її конкретних винуватців. Але правди ніхто говорити не хотів – ані в москві, ані в Києві. Значення трагічної події всіляко применшували, намагалися переконати суспільство, що нічого страшного не трапилося.
Брехня, однак, все більше збурювала громадську думку, викликаючи протестні настрої в суспільстві, опозицію до влади, яка відчувалася навіть у такому популярному тоді гаслі: «КПРС – на Чорнобильську АЕС». З подібним лозунгом, написаним на червоному полотнищі, прийшли на згаданий вище мітинг деякі ковельчани.
Був серед них і Олександр Мєзенцев – активний громадський активіст, соратник відомого у Ковелі працівника «Ковельсільмашу» Володимира Осіюка, на честь якого нещодавно перейменовано вулицю у нашому місті.
Як я дізнався пізніше, обоє були одними з фундаторів у Ковелі філії Української Гельсінкської спілки (УГС), очолюваної відомим опозиціонером і дисидентом Левком Лук’яненком (до речі, у свій час відвідував і наше місто). А Мєзенцева я згадав тому, що під час підготовки матеріалів до 38-ї річниці аварії на ЧАЕС, які побачили світ у «Вістях Ковельщини» 25 квітня ц. р., один з ліквідаторів (Юрій Сомський) серед архівних світлин того часу показав нам фото Олександра з побратимами в зоні відчуження. Цілком очевидно, що саме там наш земляк отримав велику дозу радіації, яка підірвала його здоров’я, а згодом забрала молоде життя.
Повернувшись додому, Олександр Мєзенцев, як я вже писав, займався активною громадською діяльністю, відстоював права «чорнобильців» у нерівній боротьбі з бюрократами-чиновниками, стояв біля витоків національно-демократичного руху в Україні.
ххх
Все далі у вічність відходять від нас трагічні події Чорнобильської катастрофи. Все менше в живих залишається людей, які вступили у бій з ядерним монстром. Про них нещодавно згадували на мітингу, який 26 квітня ц. р. відбувся у Ковелі біля пам’ятника жертвам аварії на ЧАЕС. У ньому взяли участь ліквідатори, вдови, переселенці із зони відчуження, представники міської влади, громадських організацій, духовенства.
Перед присутніми виступив міський голова Ігор Чайка. Він, зокрема, сказав:
– Глибока вдячність усім, хто тоді врятував світ від катастрофи. Зараз маємо теж подібну ситуацію. Десятки тисяч українців на окупованих територіях змушені покидати обжиті місця, а мужні воїни ЗСУ зі зброєю в руках захищають суверенітет і територіальну цілісність України, знову, як і 38 років тому, рятуючи світ ціною власного життя.
Важко не погодитися із цими словами. Як і з тим незаперечним фактом, що українці, яких не знищив атомний монстр у ХХ столітті, приречені вистояти і перемогти у двобої з рашистським монстром у ХХІ столітті. Іншого просто не дано.
Микола ВЕЛЬМА.
На світлинах: Олександр МЄЗЕНЦЕВ з побратимами-ліквідаторами. Чорнобиль, квітень 1986 року; під час мітингу в Ковелі 26 квітня ц. р.
Фото з архіву Юрія Сомського і міської ради.
26 квітня 1986 року. Ранок. Я, молодий, «двомісячний» редактор міськрайонної газети у Ковелі, розпочав робочий день із прийому відвідувачів.
Наш осередок «Зеленого світу» 12 квітня 1990 року подав заявку до міської ради з проханням дозволити провести 26 квітня мітинг. Влада не тільки дозволила мітинг, а й взяла на себе частину організаційних питань. В мітингу брали участь депутати міської і обласної рад. Я запросила також наших поетес Ніну Горик і Віру Омелянчук. І саме їх зворушливі слова зачепили серця і створили той непереборний настрій єдності, що виникає у людей в трагічні дні.
Залишити коментар