Повідомлення в номер / Ювілейна весна Тетяни Матяшук

У кожної  людини життя складається по-різному, як по-різному вибудовується її трудова біографія. Один  з дитинства завдяки батькам усвідомлює  нехитре правило: тільки праця приведе до успіху. Другий сподівається на підтримку впливових покровителів, вміння домовлятися з потрібними людьми. Третій взагалі покладається на долю,  і «пливе» життям, як вода у річці.

Тетяна Матяшук (в дівоцтві Лисюк) належить до категорії перших, тобто тих, хто утверджує свій авторитет працею. Так її навчили батьки – прості, порядні  і чесні люди. Тато Іван Антонович  сумлінно трудився столярем на деревообробному  комбінаті  (був колись такий  у  Ковелі), мама Ганна Пилипівна була швачкою у фірмі «Силует». Вони вважали, що найголовніше –  бути чесним перед Богом і людьми, відповідально ставитися до роботи, а честь і слава тебе знайдуть. Ці ж свої переконання прищеплювали  з малих років донькам – Тетяні і старшій Світлані.

Менша Тетяна народилася 12 травня, у час, коли весна  повноправно владарює на землі, наповнює  повітря пахощами квітів і зелені, владно кличе у поле  чи на город. Можливо, саме тому у дівчинки із самого дитинства така палка любов до мальовничої української природи, бажання творити добро, тішити оточуючих ласкою і теплом, яке є тільки у травневого Сонечка.

Навчалася у престижній середній школі №3 імені Лесі Українки, сумлінно оволодівала знаннями, адже пам’ятала настанову мами: «Щоб чогось у житті досягти, потрібно багато знати і вміти». Але, окрім здобуття освіти за шкільною партою,  Тетяна оволодівала мистецтвом гри на старовинному українському музичному інструменті – бандурі. Саме тоді почався її шлях, образно кажучи, в культуру, яким незмінно і впевнено крокує до цих пір.

Після восьми класів, порадившись з батьками, вступила до Луцького музичного училища. І тут проявила себе як одна з кращих учениць. Після закінчення училища відчула: потрібно йти далі. Але реалії життя змушували думати  й про хліб насущний. Тому, почавши  заочно навчатися в Рівненському інституті культури, працювала викладачем  по класу бандури в музичних школах Уховецька, Поворська, Маневич, Люблинця. Тішилася успіхами своїх вихованців, чимало з яких нині працюють викладачами музики у школах, здобули  не одну блискучу перемогу в творчих конкурсах.

Згодом в житті Тетяни Іванівни (тепер уже Матяшук, бо вийшла заміж) настали зміни: її запросили працювати у районний відділ культури, який згодом очолила. І тут працювала з максимальною віддачею сил, енергії, знань. Хоч бувало  і нелегко, і непросто, а іноді – просто до краю важко, мужньо переборювала труднощі, долала негаразди, бо знала: тільки вона – господар своєї долі і тільки від неї та допомоги Бога залежить майбутнє – своє, сім’ї, колег по роботі.

І знову таки, її надійною помічницею й порадницею була  мама Ганна Пилипівна. Залишившись без чоловіка, який пішов у Вічність,  ненька все тепло душі і серця віддавала донькам, а коли одружився онук Павло, оточила турботою і його молоду сім’ю, і правнуків, які невдовзі народилися. Щоправда, нині вже  матусі немає – декілька років тому Господь забрав її до себе. Рідні впевнені: мамина душа знайшла прихисток у Царстві Небеснім, бо того заслужила  за все своє многотрудне і красиве життя.

l

Працюючи на відповідальних посадах, Тетяна Іванівна не втратила людяності, чуйності, шанобливого ставлення до людей, як іноді буває з представниками влади.  Вона залишається такою ж простою, комунікабельною, як і раніше. Вміє вислухати, порадити, пожартувати. Вражає своєю ерудицією, вболіванням за справи району, який після  реорганізації значно розширив свої межі. Бідкається, що не  завжди є змога вирішити всі проблеми, бо і коштів у бюджеті малувато, й інші питання потребують неослабної  уваги.

Тетяна Матяшук – людина творча, неспокійна, ініціативна. Неодноразово доводилося її бачити в роботі. Завжди дивувався і дивуюся її молодечому завзяттю, невтомній енергії, відповідальному ставленню до справи. За роки праці довкола неї сформувався своєрідний гурт однодумців. 

В першу чергу, це колишній «шеф»,  а нині очільник міського  управління культури, молоді, спорту та туризму Андрій Мигуля, перший заступник голови Ковельської районної військової адміністрації Галина Коляда. 

Велика дружба єднала жінку з Галиною  Михайлівною Божик, яку передчасно забрала підступна і невблаганна смерть.  На багатьох світлинах, які вміщені у не так давно виданій книзі «Галина Божик: талант любити людей, професію, Україну», поруч з пані Галиною бачимо пані Тетяну. Вони, як ті два «сонечка», випромінюють світло, тепло, любов. Ось як згадує Тетяна Іванівна свою подругу у книзі:

«Галина Михайлівна Божик, її незабутній образ – у вдячній пам’яті,  у серці, у роздумах про те, що нас надихало і єднало. З нею пов’язано надто багато. Вона була для мене,  як сестра – ми відчували кожну нотку настрою одна одної, знали, кому з нас добре чи погано…  Завдяки її щирій підтримці і тому, що Галочка вірила в мене, я збулась як жінка, як мама, як керівник».

Гарно сказано. І мудро. У цих словах – сутність Тетяни Іванівни, яка розуміє людей, а люди розуміють її. Про це свідчить співпраця ще з одним другом і вчителем Андрієм  Дмитровичем Мигулею, у якого вона певний час працювала заступницею.

— Андрій Мигуля був призначений на посаду очільника відділу дуже молодим – у віці 25 років, — пригадує пані Тетяна. – Завдяки ентузіазму, справді молодечому запалу зумів зробити багато доброго для людей Ковельщини. Він згуртував і об’єднав багаточисельний колектив культпрацівників у єдину «сім’ю», зумів для багатьох із них підвищити  заробітну платню, відкрити у селах установи, які тимчасово не працювали.

— Що саме вдалося зробити? – цікавимося.

— У Голобському кінотеатрі  після капітального ремонту відкрили районний  будинок культури, капітально відремонтували приміщення центральної бібліотеки, що дало можливість у подальшому реалізувати проєкт «Бібліоміст» та відкрити інтернет-центри у районній дитячій бібліотеці, в Голобах, Поворську та Любитові. Безперечно, в цьому була велика заслуга і голови районної державної адміністрації Віталія Володимировича Карпюка, теж відносно молодого за віком.

Мені особисто доводилося співпрацювати з людьми, про яких згадує Тетяна Матяшук, писати про них. Пригадую, як тоді активно стали проводити цікаві масові заходи, відроджувати українські національні традиції. Культурно-мистецьке життя буквально «кипіло». 

Традиційними стали фестивалі гуртів колядників та щедрувальників  «З Різдвом Христовим!», обласні конкурси «Мій любий краю» в Колодяжному, обласний поетичний фестиваль «Лісова пісня» в Нечимному, започаткований видатним волинським поетом Василем Геєм і успішно продовжений нашою славною землячкою Ніною Горик. Тріумфальними були виступи самодіяльних творчих колективів на   заходах в Луцьку і Києві. 

Хвилюючі згадки у мене залишилися про районні свята на честь працівників  сільського господарства, які, на жаль, безповоротно відійшли у минуле. Жодне  з них не  обходилося без участі «культармійців», як їх колись називали, особисто Андрія Мигулі, Тетяни Матяшук, Галини Божик та їх  «команд». Важливим у цих заходах було не стільки відзначення передовиків виробництва, хоч і це мало значення, скільки гарні пісні на честь хліборобів, їх душевне спілкування, добре слово про трудівників полів і ферм, очільників району – вже згадуваного Віталія Карпюка, Вадима Грищука, Сергія Матяшука, Івана Смітюха та інших.

Була добра нагода поспілкуватися під час зустрічей   між собою керівникам сільгосппідприємств, фермерам, одноосібникам – покійній  Поліні Климчук, директорам товариств Тетяні Зінчук, Валерії Яромчук, Володимиру Потапчуку, Сергію Герезу, їх соратникам. Шкода, що гарна традиція нині не в пошані, хоча  на це є  поважна причина – жорстока кровопролитна війна з путінськими загарбниками. 

l

Перед початком роботи над цими нотатками я поспілкувався з рідною сестрою пані Тетяни – Світланою Іванівною, попросив сказати кілька слів про ювілярку.

— Я щиро шаную Тетяну, за велике щире серце, мудрі поради, завдяки яким мені легше було долати  труднощі  й негаразди, які  траплялися на життєвому шляху, — із хвилюванням у голосі мовила пані Світлана. – Дякую своїм батькам, які подарували мені таку чудову сестру – порадницю, подругу, помічницю.

— Чого їй  бажаєте?

— Звичайно, найперше зичу здоров’я, благополуччя, рясних Божих благословінь на многії літа. Нехай зозуля накує Тетяні ще багато років  життя під мирним небом України!

Не міг я втриматися, щоб не залучити до розмови давнього друга Тетяни Матяшук, з якою його єднають роки тісної співпраці, що особливо було відчутно  під час підготовки до видання фундаментальної праці «Ковельщина: історія, слава і   доля» – поета-пісняра, краєзнавця, Почесного громадянина міста Ковеля Анатолія Володимировича Семенюка. Почувши про ювілей, він розцвів усмішкою і сказав: «У мене для неї є особливий подарунок».

— Який, коли не секрет?

— «Професійний» – вірш. Його пропоную читачам газети. Називається він «Серед цвіту садів…».

Що ж, друкуємо вірш, присвячений  пані Тетяні,  і зичимо, щоб   про цю славну жінку була складена ще й пісня. Ну, а заспівати її міг би «срібний» тенор Ковельщини Андрій Мигуля (за згоди і бажання, звичайно).

Микола ВЕЛЬМА.

Серед цвіту садів…

Плинуть  хвилі по синьому

  морю

І зникають, мов птахи, в

  тумані.

Грає вітер на скрипці у

  горах

І гуляє в лугах та лиманах.

Серед шуму святої

  природи

Чутно, як віддаляються

  кроки…

То не грім, не веснянії

             води –

То у далеч йдуть прОжиті

   роки.

Йдуть невпинно – назад не

  вертають.

— Вітре милий, а де їхня

  хата?

— У природи років не

  питають,

Бо душа молода і крилата.

Знов приходить весна –

         сяє світло,

ВеликОдні свята серце

  гріють.

Серед цвіту садів –

  мальва-квітка 

Розквітає: поглянеш –

  зімлієш.

   Вона добра, розумна,

  привітна.

Заворожить словами й усмішкою.

Тож хай доля

  змагається з

 піснею.

І сіється щастя

 зимою, весною і влітку!

Анатолій  СЕМЕНЮК. 

У кожної  людини життя складається по-різному, як по-різному вибудовується її трудова біографія. Один  з дитинства завдяки батькам усвідомлює  нехитре правило: тільки праця приведе до успіху. Другий сподівається на підтримку впливових покровителів, вміння домовлятися з потрібними людьми. Третій взагалі покладається на долю,  і «пливе» життям, як вода у річці.

Тетяна Матяшук (в дівоцтві Лисюк) належить до категорії перших, тобто тих, хто утверджує свій авторитет працею. Так її навчили батьки – прості, порядні  і чесні люди. Тато Іван Антонович  сумлінно трудився столярем на деревообробному  комбінаті  (був колись такий  у  Ковелі), мама Ганна Пилипівна була швачкою у фірмі «Силует». Вони вважали, що найголовніше –  бути чесним перед Богом і людьми, відповідально ставитися до роботи, а честь і слава тебе знайдуть. Ці ж свої переконання прищеплювали  з малих років донькам – Тетяні і старшій Світлані.

Менша Тетяна народилася 12 травня, у час, коли весна  повноправно владарює на землі, наповнює  повітря пахощами квітів і зелені, владно кличе у поле  чи на город. Можливо, саме тому у дівчинки із самого дитинства така палка любов до мальовничої української природи, бажання творити добро, тішити оточуючих ласкою і теплом, яке є тільки у травневого Сонечка.

Навчалася у престижній середній школі №3 імені Лесі Українки, сумлінно оволодівала знаннями, адже пам’ятала настанову мами: «Щоб чогось у житті досягти, потрібно багато знати і вміти». Але, окрім здобуття освіти за шкільною партою,  Тетяна оволодівала мистецтвом гри на старовинному українському музичному інструменті – бандурі. Саме тоді почався її шлях, образно кажучи, в культуру, яким незмінно і впевнено крокує до цих пір.

Після восьми класів, порадившись з батьками, вступила до Луцького музичного училища. І тут проявила себе як одна з кращих учениць. Після закінчення училища відчула: потрібно йти далі. Але реалії життя змушували думати  й про хліб насущний. Тому, почавши  заочно навчатися в Рівненському інституті культури, працювала викладачем  по класу бандури в музичних школах Уховецька, Поворська, Маневич, Люблинця. Тішилася успіхами своїх вихованців, чимало з яких нині працюють викладачами музики у школах, здобули  не одну блискучу перемогу в творчих конкурсах.

Згодом в житті Тетяни Іванівни (тепер уже Матяшук, бо вийшла заміж) настали зміни: її запросили працювати у районний відділ культури, який згодом очолила. І тут працювала з максимальною віддачею сил, енергії, знань. Хоч бувало  і нелегко, і непросто, а іноді – просто до краю важко, мужньо переборювала труднощі, долала негаразди, бо знала: тільки вона – господар своєї долі і тільки від неї та допомоги Бога залежить майбутнє – своє, сім’ї, колег по роботі.

І знову таки, її надійною помічницею й порадницею була  мама Ганна Пилипівна. Залишившись без чоловіка, який пішов у Вічність,  ненька все тепло душі і серця віддавала донькам, а коли одружився онук Павло, оточила турботою і його молоду сім’ю, і правнуків, які невдовзі народилися. Щоправда, нині вже  матусі немає – декілька років тому Господь забрав її до себе. Рідні впевнені: мамина душа знайшла прихисток у Царстві Небеснім, бо того заслужила  за все своє многотрудне і красиве життя.

ххх

Працюючи на відповідальних посадах, Тетяна Іванівна не втратила людяності, чуйності, шанобливого ставлення до людей, як іноді буває з представниками влади.  Вона залишається такою ж простою, комунікабельною, як і раніше. Вміє вислухати, порадити, пожартувати. Вражає своєю ерудицією, вболіванням за справи району, який після  реорганізації значно розширив свої межі. Бідкається, що не  завжди є змога вирішити всі проблеми, бо і коштів у бюджеті малувато, й інші питання потребують неослабної  уваги.

Тетяна Матяшук – людина творча, неспокійна, ініціативна. Неодноразово доводилося її бачити в роботі. Завжди дивувався і дивуюся її молодечому завзяттю, невтомній енергії, відповідальному ставленню до справи. За роки праці довкола неї сформувався своєрідний гурт однодумців. 

В першу чергу, це колишній «шеф»,  а нині очільник міського  управління культури, молоді, спорту та туризму Андрій Мигуля, перший заступник голови Ковельської районної військової адміністрації Галина Коляда. 

Велика дружба єднала жінку з Галиною  Михайлівною Божик, яку передчасно забрала підступна і невблаганна смерть.  На багатьох світлинах, які вміщені у не так давно виданій книзі «Галина Божик: талант любити людей, професію, Україну», поруч з пані Галиною бачимо пані Тетяну. Вони, як ті два «сонечка», випромінюють світло, тепло, любов. Ось як згадує Тетяна Іванівна свою подругу у книзі:

«Галина Михайлівна Божик, її незабутній образ – у вдячній пам’яті,  у серці, у роздумах про те, що нас надихало і єднало. З нею пов’язано надто багато. Вона була для мене,  як сестра – ми відчували кожну нотку настрою одна одної, знали, кому з нас добре чи погано…  Завдяки її щирій підтримці і тому, що Галочка вірила в мене, я збулась як жінка, як мама, як керівник».

Гарно сказано. І мудро. У цих словах – сутність Тетяни Іванівни, яка розуміє людей, а люди розуміють її. Про це свідчить співпраця ще з одним другом і вчителем Андрієм  Дмитровичем Мигулею, у якого вона певний час працювала заступницею.

— Андрій Мигуля був призначений на посаду очільника відділу дуже молодим – у віці 25 років, — пригадує пані Тетяна. – Завдяки ентузіазму, справді молодечому запалу зумів зробити багато доброго для людей Ковельщини. Він згуртував і об’єднав багаточисельний колектив культпрацівників у єдину «сім’ю», зумів для багатьох із них підвищити  заробітну платню, відкрити у селах установи, які тимчасово не працювали.

— Що саме вдалося зробити? – цікавимося.

— У Голобському кінотеатрі  після капітального ремонту відкрили районний  будинок культури, капітально відремонтували приміщення центральної бібліотеки, що дало можливість у подальшому реалізувати проєкт «Бібліоміст» та відкрити інтернет-центри у районній дитячій бібліотеці, в Голобах, Поворську та Любитові. Безперечно, в цьому була велика заслуга і голови районної державної адміністрації Віталія Володимировича Карпюка, теж відносно молодого за віком.

Мені особисто доводилося співпрацювати з людьми, про яких згадує Тетяна Матяшук, писати про них. Пригадую, як тоді активно стали проводити цікаві масові заходи, відроджувати українські національні традиції. Культурно-мистецьке життя буквально «кипіло». 

Традиційними стали фестивалі гуртів колядників та щедрувальників  «З Різдвом Христовим!», обласні конкурси «Мій любий краю» в Колодяжному, обласний поетичний фестиваль «Лісова пісня» в Нечимному, започаткований видатним волинським поетом Василем Геєм і успішно продовжений нашою славною землячкою Ніною Горик. Тріумфальними були виступи самодіяльних творчих колективів на   заходах в Луцьку і Києві. 

Хвилюючі згадки у мене залишилися про районні свята на честь працівників  сільського господарства, які, на жаль, безповоротно відійшли у минуле. Жодне  з них не  обходилося без участі «культармійців», як їх колись називали, особисто Андрія Мигулі, Тетяни Матяшук, Галини Божик та їх  «команд». Важливим у цих заходах було не стільки відзначення передовиків виробництва, хоч і це мало значення, скільки гарні пісні на честь хліборобів, їх душевне спілкування, добре слово про трудівників полів і ферм, очільників району – вже згадуваного Віталія Карпюка, Вадима Грищука, Сергія Матяшука, Івана Смітюха та інших.

Була добра нагода поспілкуватися під час зустрічей   між собою керівникам сільгосппідприємств, фермерам, одноосібникам – покійній  Поліні Климчук, директорам товариств Тетяні Зінчук, Валерії Яромчук, Володимиру Потапчуку, Сергію Герезу, їх соратникам. Шкода, що гарна традиція нині не в пошані, хоча  на це є  поважна причина – жорстока кровопролитна війна з путінськими загарбниками. 

ххх

Перед початком роботи над цими нотатками я поспілкувався з рідною сестрою пані Тетяни – Світланою Іванівною, попросив сказати кілька слів про ювілярку.

— Я щиро шаную Тетяну, за велике щире серце, мудрі поради, завдяки яким мені легше було долати  труднощі  й негаразди, які  траплялися на життєвому шляху, — із хвилюванням у голосі мовила пані Світлана. – Дякую своїм батькам, які подарували мені таку чудову сестру – порадницю, подругу, помічницю.

— Чого їй  бажаєте?

— Звичайно, найперше зичу здоров’я, благополуччя, рясних Божих благословінь на многії літа. Нехай зозуля накує Тетяні ще багато років  життя під мирним небом України!

Не міг я втриматися, щоб не залучити до розмови давнього друга Тетяни Матяшук, з якою його єднають роки тісної співпраці, що особливо було відчутно  під час підготовки до видання фундаментальної праці «Ковельщина: історія, слава і   доля» – поета-пісняра, краєзнавця, Почесного громадянина міста Ковеля Анатолія Володимировича Семенюка. Почувши про ювілей, він розцвів усмішкою і сказав: «У мене для неї є особливий подарунок».

— Який, коли не секрет?

— «Професійний» – вірш. Його пропоную читачам газети. Називається він «Серед цвіту садів…».

Що ж, друкуємо вірш, присвячений  пані Тетяні,  і зичимо, щоб   про цю славну жінку була складена ще й пісня. Ну, а заспівати її міг би «срібний» тенор Ковельщини Андрій Мигуля (за згоди і бажання, звичайно).