Софія Іванівна і Петро Іванович Сачуки, жителі Старої Вижівки, знають одне одного з дитинства. У шлюбі подружжя вже більше 55 років. І, як зізнаються, ніколи не сварилися. У чому ж секрет їхнього сімейного щастя?
Сиділи за однією партою
Вони обоє із одного села – Нова Руда, що на Маневиччині, однолітки – народилися у 1942-му. Їхні батьки пішли воювати з нацистами. Батько Софії повернувся додому, а Петро залишився сиротою разом із ще двома братами і сестрою.
– Жили дуже бідно, – пригадує Петро Іванович своє дитинство. – Щоб матері, солдатській вдові, було легше прогодувати нас, мене забрав у свою сім’ю дядько. Добре знаю, що таке голод. У 1947-му ми з двоюрідним братом пиляли березові гілки, збирали дрібну тирсу, яку тітка потім підмішувала у тісто. Ось такий був “хліб” із березою. А білу булку я вперше скуштував у 12 років.
З першого класу Софія і Петро навчалися разом: спочатку в школі Нової Руди, потім у Градиську і Троянівці.
– Увесь час сиділи за однією партою, – каже Софія Іванівна. – Але він ніколи не давав мені списувати, весь час закривав зошит рукою.
– І корови разом пасли, і на грудки бігали, – додає чоловік. – Отак і закрутилася наша любов.
Але пройшло ще чимало років, перш ніж вони стали чоловіком і дружиною. Софія Іванівна закінчила Луцьке педагогічне училище, повернулася у рідне село, де була завідувачкою школи, яку потім добудовувала вже як директорка десятирічки.
Петро Іванович спробував вступити до Одеського художнього училища, бо у нього вже тоді проявився хист до малярства, але не вдалося. Рік учителював – викладав малювання, співи, працю, самотужки навчився грати на гармошці, що й підштовхнуло йти навчатися у Луцьке музичне училище. Після першого курсу забрали в армію. Там теж не розлучався з творчістю: мама вислала йому баян, який і скрашував солдатські будні.
На творчість надихнула природа
Увесь час хлопець і дівчина листувалися, а в селі до красуні Софії ніхто не смів підбивати клинці, бо знали, що вона – Петрова. Побралися в 1968 році, коли він повернувся до навчання в музучилищі.
– Софія завжди мене націлювала: «Учись, учись», – ділиться спогадами чоловік. – Підтримала і тоді, коли я вирішив вступати на стаціонарне навчання до Львівського університету на факультет журналістики. У нас уже був син, тож дружині було нелегко вправлятися і з роботою, і вдома.
Журналістська професія привела Петра Сачука на Рівненщину: тут він працював у районній газеті Володимирця, упродовж 25 років пройшов посади від кореспондента до редактора.
На Старовижівщину подружжя перебралося у 1990-му. Тутешня природа, як зізнається мій співрозмовник, якраз і надихнула його на творчість – не тільки художню, а й музично-поетичну.
Особливо плідними стали роки, відколи він вийшов на заслужений відпочинок. За цей час видав п’ять книг, написав понад 50 картин, серед яких найбільше пейзажів, 168 пісень. Особливо популярна пісня про Старовижівщину, що стала своєрідним гімном краю. І це попри те, що пережив важкі періоди, коли здоров’я серйозно підводило.
– Я пережив мікроінфаркт, потім відняло нижні кінцівки, – повертається до тих часів Петро Іванович. – Але став на ноги, почав писати гуморески, пісні, вірші. Найкращий у мене час для творчості – ранок. Можуть довго крутитися думки в голові, а вранці все відразу лягає на папір. Потім тільки дещо відшліфую. Перший мій слухач і перший критик – дружина. Завжди беру до уваги її думку і зауваження.
«Дарую дружині «Пташине молоко»
Його активному творчому довголіттю можна лише по-доброму позаздрити. Петро Сачук провів п’ять творчих вечорів із місцевими поетами, упродовж багатьох років є активним учасником хору «Надвечір’я», для якого пише пісні, двічі ставав лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Українська мова – мова єднання». Понад те, сам склав посібник, як каже «для чайників», як опанувати ноутбук і користуватися інтернетом. Упродовж життя збирав словники – їх має більш як 30. А ще, незважаючи на те, що ходити йому доводиться з ціпочком, заготовляє лікарські трави, з яких потім разом із дружиною готують цілющі чаї.
Подружжя виховало двох синів – Сергія й Олександра, мають двох онуків – Олексія і Мар’яна, правнука Тимофія. Коли запитала, який же секрет їхнього сімейного щастя, вони було одностайним – це любов і повага.
– Буває, жінка випустить кігтики, тоді я свої прибираю. І навпаки, відступає, коли в мене емоції виходять наверх. Так і треба жити. Знаю, що їй смакують цукерки «Пташине молоко», тому й досі дарую їх, – каже Петро Іванович.
– Ми ніколи не сварилися, бо й досі кохаємо одне одного, – додає наостанок Софія Іванівна.
Може, саме тому в творах поета-пісняра досі так багато чистої любові?
Валентина БЛІНОВА.
НА ФОТО: подружжя Сачуків, картина Петра Сачука.
Софія Іванівна і Петро Іванович Сачуки, жителі Старої Вижівки, знають одне одного з дитинства. У шлюбі подружжя вже більше 55 років. І, як зізнаються, ніколи не сварилися. У чому ж секрет їхнього сімейного щастя?
Сиділи за однією партою
Вони обоє із одного села – Нова Руда, що на Маневиччині, однолітки – народилися у 1942-му. Їхні батьки пішли воювати з нацистами. Батько Софії повернувся додому, а Петро залишився сиротою разом із ще двома братами і сестрою.
– Жили дуже бідно, – пригадує Петро Іванович своє дитинство. – Щоб матері, солдатській вдові, було легше прогодувати нас, мене забрав у свою сім’ю дядько. Добре знаю, що таке голод. У 1947-му ми з двоюрідним братом пиляли березові гілки, збирали дрібну тирсу, яку тітка потім підмішувала у тісто. Ось такий був “хліб” із березою. А білу булку я вперше скуштував у 12 років.
З першого класу Софія і Петро навчалися разом: спочатку в школі Нової Руди, потім у Градиську і Троянівці.
– Увесь час сиділи за однією партою, – каже Софія Іванівна. – Але він ніколи не давав мені списувати, весь час закривав зошит рукою.
– І корови разом пасли, і на грудки бігали, – додає чоловік. – Отак і закрутилася наша любов.
Але пройшло ще чимало років, перш ніж вони стали чоловіком і дружиною. Софія Іванівна закінчила Луцьке педагогічне училище, повернулася у рідне село, де була завідувачкою школи, яку потім добудовувала вже як директорка десятирічки.
Петро Іванович спробував вступити до Одеського художнього училища, бо у нього вже тоді проявився хист до малярства, але не вдалося. Рік учителював – викладав малювання, співи, працю, самотужки навчився грати на гармошці, що й підштовхнуло йти навчатися у Луцьке музичне училище. Після першого курсу забрали в армію. Там теж не розлучався з творчістю: мама вислала йому баян, який і скрашував солдатські будні.
На творчість надихнула природа
Увесь час хлопець і дівчина листувалися, а в селі до красуні Софії ніхто не смів підбивати клинці, бо знали, що вона – Петрова. Побралися в 1968 році, коли він повернувся до навчання в музучилищі.
– Софія завжди мене націлювала: «Учись, учись», – ділиться спогадами чоловік. – Підтримала і тоді, коли я вирішив вступати на стаціонарне навчання до Львівського університету на факультет журналістики. У нас уже був син, тож дружині було нелегко вправлятися і з роботою, і вдома.
Журналістська професія привела Петра Сачука на Рівненщину: тут він працював у районній газеті Володимирця, упродовж 25 років пройшов посади від кореспондента до редактора.
На Старовижівщину подружжя перебралося у 1990-му. Тутешня природа, як зізнається мій співрозмовник, якраз і надихнула його на творчість – не тільки художню, а й музично-поетичну.
Особливо плідними стали роки, відколи він вийшов на заслужений відпочинок. За цей час видав п’ять книг, написав понад 50 картин, серед яких найбільше пейзажів, 168 пісень. Особливо популярна пісня про Старовижівщину, що стала своєрідним гімном краю. І це попри те, що пережив важкі періоди, коли здоров’я серйозно підводило.
– Я пережив мікроінфаркт, потім відняло нижні кінцівки, – повертається до тих часів Петро Іванович. – Але став на ноги, почав писати гуморески, пісні, вірші. Найкращий у мене час для творчості – ранок. Можуть довго крутитися думки в голові, а вранці все відразу лягає на папір. Потім тільки дещо відшліфую. Перший мій слухач і перший критик – дружина. Завжди беру до уваги її думку і зауваження.
«Дарую дружині «Пташине молоко»
Його активному творчому довголіттю можна лише по-доброму позаздрити. Петро Сачук провів п’ять творчих вечорів із місцевими поетами, упродовж багатьох років є активним учасником хору «Надвечір’я», для якого пише пісні, двічі ставав лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Українська мова – мова єднання». Понад те, сам склав посібник, як каже «для чайників», як опанувати ноутбук і користуватися інтернетом. Упродовж життя збирав словники – їх має більш як 30. А ще, незважаючи на те, що ходити йому доводиться з ціпочком, заготовляє лікарські трави, з яких потім разом із дружиною готують цілющі чаї.
Подружжя виховало двох синів – Сергія й Олександра, мають двох онуків – Олексія і Мар’яна, правнука Тимофія. Коли запитала, який же секрет їхнього сімейного щастя, вони було одностайним – це любов і повага.
– Буває, жінка випустить кігтики, тоді я свої прибираю. І навпаки, відступає, коли в мене емоції виходять наверх. Так і треба жити. Знаю, що їй смакують цукерки «Пташине молоко», тому й досі дарую їх, – каже Петро Іванович.
– Ми ніколи не сварилися, бо й досі кохаємо одне одного, – додає наостанок Софія Іванівна.
Може, саме тому в творах поета-пісняра досі так багато чистої любові?
Валентина БЛІНОВА.
НА ФОТО: подружжя Сачуків, картина Петра Сачука.
Софія Іванівна і Петро Іванович Сачуки, жителі Старої Вижівки, знають одне одного з дитинства. У шлюбі подружжя вже більше 55 років. І, як зізнаються, ніколи не сварилися. У чому ж секрет їхнього сімейного щастя? 
Увесь час хлопець і дівчина листувалися, а в селі до красуні Софії ніхто не смів підбивати клинці, бо знали, що вона – Петрова. Побралися в 1968 році, коли він повернувся до навчання в музучилищі. 
Залишити коментар