Повідомлення в номер / Син землі

Знаю Володимира Потапчука давно. Майже ровесники, ми пережили немало потрясінь, надуманих і не завжди ефективних реформацій, іноді просто-таки безглуздих експериментів у  галузі економіки, політики, соціальної сфери.

В чомусь ми погоджуємось, в чомусь – ні, але загалом сходимось в одному: якби кожен на своєму робочому місці думав, в першу чергу, про людей, про державу, про майбутнє наших дітей та онуків, працював з повною віддачею сил та енергії, то Україна давно була б в числі найрозвинутіших країн не тільки Європи, а й світу. І ніхто ніколи не посмів би посягнути на її волю, честь та гідність.

Як на мене, то Володимир Юхимович не тільки   розуміє істинність цього твердження, а й багаторічною діяльністю  –  трудовою, громадсько-політичною робить все можливе, щоб було саме так.

Особистість він неординарна, не для всіх зручна, бо звик говорити правду у вічі, не боячись «помсти» за відвертість. Бо що йому втрачати, крім щоденної важкої праці на землі, постійних  клопотів і турбот про прирости живої ваги тварин, підвищення врожайності сільгоспкультур, поновлення машинно-тракторного парку, створення нормальних умов для праці і відпочинку селян?

Якось в колі знайомих розповів таку бувальщину. Запросили його на представницьку нараду з проблем агропромислового розвитку в Києві, запропонували виступити. Володимир Потапчук, як і годиться, виступ підготував, до столиці поїхав. Але те, що він там почув, зачепило «за живе», бо не з усім міг погодитися. Тому заготовлений виступ відклав убік, а, вийшовши на трибуну, із властивою йому відвертістю «проїхався» по тих, хто не дбає про село, конкретні справи підмінюючи гарними словами і солодкими обіцянками.

Зал заворожено слухав, декілька разів перериваючи бурхливими оплесками оратора. Бо говорив він про те, що добре знає  і що йому постійно болить.

l

Не хочеться заглиблюватися в деталі біографії героя нашої розповіді, якому 30 травня виповниться 75. По-перше, тому, що газета про це не раз писала.   По-друге, є ряд книжок і періодичних видань, в яких досить докладно висвітлено найважливіші віхи життя Володимира Юхимовича. Це і газети “Голос України”,  і “Волинь”, і “Вісті Ковельщини”,  і “Волинська газета”, і книга Дмитра Корнелюка «Вогонь дерзання» тощо.

І все-таки на деяких фактах біографії зупинимось. Народився 30 травня 1949 року у селі Велицьку в  хліборобській родині з діда-прадіда. Батьки з малих років залучали хлопця до сільської праці, а найбільше той любив поратися біля худоби. Закінчивши восьмирічку у рідному селі, продовжив навчання у Мельницькій середній школі. По її закінченню вступив до Львівського зооветеринарного інституту. Вчився добре, успішно здобув професію зоотехніка. Деякі викладачі пропонували йому залишитися в інституті, продовжити навчання в аспірантурі. Але рішення було однозначне: повернутися у господарство.

l

Його без вагань призначили головним зоотехніком колгоспу. В роботу занурився, як-то кажуть, з головою. Найбільше захопила селекція тварин, в якій бачив перспективу розвитку тваринництва. Не все легко вдавалося, але молодий фахівець віри в успіх не втрачав, наполегливо йшов до мети – виведення нової м’ясної  породи великої рогатої худоби. І йому з однодумцями  це вдалося – така порода була створена, а назвали її «волинською м’ясною». Щоправда, визнана ця порода на державному рівні  аж у 1994 році.

Пам’ятною сторінкою життя став для Володимира Потапчука 1983 рік – його обрали головою колгоспу. Довір’я земляків зобов’язувало і далі працювати, не покладаючи рук. І він працював, незважаючи на всі труднощі й негаразди 90-их років минулого століття, коли, здавалося, не буде виходу з кризи, а українське село приречене на загибель. Але Володимир Юхимович разом з командою однодумців зуміли зберегти господарство, його головну галузь – тваринництво, хоча свою позицію відстоювати було важко і на рівні району, і на рівні області. Так звані «реформатори», багато з яких зеленого поняття не мали про ефективні шляхи і перспективи розвитку аграрного сектора, багато дров наламали…

У ті роки, якось зустрівшись з Володимиром Потапчуком, я запитав:

– А ви впевнені, що ваша позиція правильна? 

– Так, – твердо сказав він. – І ви, журналісти, об’єктивніше висвітлюйте події на селі, бо не все так просто, як декому здається. Невелика мудрість – все зруйнувати. Потрібно, звичайно, нове запроваджувати, але й «старого», перевіреного і підтвердженого людським досвідом, не цуратися.

Життя підтвердило правоту керівника господарства, яке тепер носить назву СТзОВ «Зоря», будучи фактично племзаводом з вирощування волинської м’ясної. 

Земляки шанують свого керівника. Його обирали депутатом і сільської,  і Ковельської районної, і Волинської обласної рад. Будь-яке важливе питання у Велицьку не вирішують без його участі.  Ювіляр  – Заслужений працівник сільського господарства України, кавалер орденів «Знак Пошани» та  «За заслуги» третього ступеня, відзначений грамотами, подяками, дипломами від різних установ та відомств.

Але, мабуть, вистачить моїх слів на адресу Володимира Юхимовича Потапчука. Розмову продовжить голова районної ветеранської організації Валентина Володимирівна Січкар. Вона попросила висловити свою думку про ювіляра тих, хто його добре знає. Отож, далі – пряма мова.

Микола ВЕЛЬМА.

l

Віктор КОВАЛЬЧУК, Велицький сільський голова: 

– Володимира Юхимовича Потапчука знаю давно, адже «його» Велицьк і «моє» Сільце – майже поруч. Але ближче з ним познайомився в роботі, коли очолив Велицьку сільську громаду. Образно кажучи, Потапчук – «вісь» села, всієї громади, на якій тримається «колесо» місцевого життя. Так завжди було і є.

Він завжди у центрі подій, вмілий організатор і вихователь людей. А ще – фанат своєї справи. До всього у нього є діло, все хоче зробити власноруч, всім допомогти. Іноді, може, й собі «на збиток». Дороги, тротуари, школи, клуби-красені, адміністративний будинок – до всього доклав розуму, рук, знань і досвіду. 

На сесіях, засіданнях сільвиконкому завжди прислухаємося до думки Володимира Юхимовича, враховуємо його пропозиції. Сьогодні, коли триває жорстока й кровопролитна війна, коли кожен намагається хоч чимось допомогти воїнам ЗСУ, він не стоїть осторонь: допомагає продуктами харчування, коштами, транспортом – словом, усім. Постійно виділяє дизпаливо.  

Сільгоспвиробникам нині і непросто, і нелегко, хоч легко їм ніколи не було. Держава самоусунулась від проблем села, а посередники думають лише про свої прибутки. Я вдячний за те, що в цих умовах Володимир Потапчук та вихована ним «команда» не опускають руки, нарощують виробництво продукції, шукають шляхи виходу з кризи. А це – робочі місця, заробітна плата тваринників, механізаторів, рільників, а, отже, наповнення місцевого бюджету.

l

Галина Бедрунь, голова первинної ветеранської організації:    

– Такого  мудрого, знаючого, чуйного керівника немає ніде. Володимир Юхимович дуже відповідальний, принциповий, людяний – він просто «наш». Звичайно, Потапчук  – не мед: комусь не подобається, комусь недогодив, начальству в очі не зазирає. Але така позиція його – не зі зла, а від доброти. Скільки я не працювала в школі, завжди чула від нього лише слова подяки за роботу. Ніколи не відмовив у допомозі ветеранам, особливо похилого віку. В селі всі знають: коли щось потрібно – йди до «голови» (так його досі називають).

l

Юрій Стасюк, ексголова Велицької сільської ради:

– З ним було працювати приємно, бо брав на себе всю відповідальність, по-діловому допомагав у розв’язанні всіх проблем.  Є свого роду «ведучим», бо без нього неможливо   вирішити якесь питання, навіть найпростіше. Вся техніка знаходилася в колгоспі, отож, коли потрібно допомогти людям в обробітку городу, підвезенні палива, доставці будматеріалів (а будували тоді багато), зверталися до голови. І він ніколи не відмовив.  

Активний у громадсько-політичному житті. Його обирали депутатом рад різних рівнів, членом сільвиконкому, і скрізь до нього прислухалися. Слів на вітер не кидав. Не шкодував себе в роботі, але й з інших вимагав. Його доробок –  школа, садок, адмінбудинок у Велицьку, школа, садок, клуб в Кухарях. Він зробив усе можливе, щоб у селах діяли релігійні громади, люди могли молитися Богу в храмах. У Велицьку, наприклад, коли почали будувати церкву, він заклав перший камінь в новобудову. 

l

Зінаїда Янчук, ветеран праці, колишній секретар Велицької сільської ради:

– Працювати з Володимиром Юхимовичем – одне задоволення. Хоч як був зайнятий, ніколи не спізнювався на сесії сільської ради, ставився дуже відповідально до депутатських обов’язків. 

Колись у Велицьку стояла мала дерев’яна церква. Сьогодні важко сказати, чия була ідея про будівництво нового її приміщення, як і те, яку конкретно допомогу надав Володимир Потапчук. Але старожили села згадують, що він кожного дня цікавився ходом будівельних робіт, допомагав, чим міг. Та й Божий храм у Кухарях теж зведено за допомогою керівника господарства. 

l

Катерина Хом’як, пенсіонерка:

– Я із чоловіком (на жаль, уже покійним) все трудове життя працювала в колишньому колгоспі. Спочатку ланковою, потім – на фермі. Бачила зблизька в роботі нашого керівника. Скажу по правді: якби не він, то результати мали б плачевні.

Але Володимир Юхимович, не зважаючи на всі негаразди і перепони, зберіг і ферму, і тракторну бригаду, забезпечив працевлаштування односельців. Бог наділив його великим талантом – любити землю і поважати людей. Ми, пенсіонери, дуже вдячні своєму голові. 

Знаю Володимира Потапчука давно. Майже ровесники, ми пережили немало потрясінь, надуманих і не завжди ефективних реформацій, іноді просто-таки безглуздих експериментів у  галузі економіки, політики, соціальної сфери.

В чомусь ми погоджуємось, в чомусь – ні, але загалом сходимось в одному: якби кожен на своєму робочому місці думав, в першу чергу, про людей, про державу, про майбутнє наших дітей та онуків, працював з повною віддачею сил та енергії, то Україна давно була б в числі найрозвинутіших країн не тільки Європи, а й світу. І ніхто ніколи не посмів би посягнути на її волю, честь та гідність.

Як на мене, то Володимир Юхимович не тільки   розуміє істинність цього твердження, а й багаторічною діяльністю  –  трудовою, громадсько-політичною робить все можливе, щоб було саме так.

Особистість він неординарна, не для всіх зручна, бо звик говорити правду у вічі, не боячись «помсти» за відвертість. Бо що йому втрачати, крім щоденної важкої праці на землі, постійних  клопотів і турбот про прирости живої ваги тварин, підвищення врожайності сільгоспкультур, поновлення машинно-тракторного парку, створення нормальних умов для праці і відпочинку селян?

Якось в колі знайомих розповів таку бувальщину. Запросили його на представницьку нараду з проблем агропромислового розвитку в Києві, запропонували виступити. Володимир Потапчук, як і годиться, виступ підготував, до столиці поїхав. Але те, що він там почув, зачепило «за живе», бо не з усім міг погодитися. Тому заготовлений виступ відклав убік, а, вийшовши на трибуну, із властивою йому відвертістю «проїхався» по тих, хто не дбає про село, конкретні справи підмінюючи гарними словами і солодкими обіцянками.

Зал заворожено слухав, декілька разів перериваючи бурхливими оплесками оратора. Бо говорив він про те, що добре знає  і що йомупостійно болить.

ххх

Не хочеться заглиблюватися в деталі біографії героя нашої розповіді, якому 30 травня виповниться 75. По-перше, тому, що газета про це не раз писала.   По-друге, є ряд книжок і періодичних видань, в яких досить докладно висвітлено найважливіші віхи життя Володимира Юхимовича. Це і газети “Голос України”,  і “Волинь”, і “Вісті Ковельщини”,  і “Волинська газета”, і книга Дмитра Корнелюка «Вогонь дерзання» тощо.

І все-таки на деяких фактах біографії зупинимось. Народився 30 травня 1949 року у селі Велицьку в  хліборобській родині з діда-прадіда. Батьки з малих років залучали хлопця до сільської праці, а найбільше той любив поратися біля худоби. Закінчивши восьмирічку у рідному селі, продовжив навчання у Мельницькій середній школі. По її закінченню вступив до Львівського зооветеринарного інституту. Вчився добре, успішно здобув професію зоотехніка. Деякі викладачі пропонували йому залишитися в інституті, продовжити навчання в аспірантурі. Але рішення було однозначне: повернутися у господарство.

ххх

Його без вагань призначили головним зоотехніком колгоспу. В роботу занурився, як-то кажуть, з головою. Найбільше захопила селекція тварин, в якій бачив перспективу розвитку тваринництва. Не все легко вдавалося, але молодий фахівець віри в успіх не втрачав, наполегливо йшов до мети – виведення нової м’ясної  породи великої рогатої худоби. І йому з однодумцями  це вдалося – така порода була створена, а назвали її «волинською м’ясною». Щоправда, визнана ця порода на державному рівні  аж у 1994 році.

Пам’ятною сторінкою життя став для Володимира Потапчука 1983 рік – його обрали головою колгоспу. Довір’я земляків зобов’язувало і далі працювати, не покладаючи рук. І він працював, незважаючи на всі труднощі й негаразди 90-их років минулого століття, коли, здавалося,не буде виходу з кризи, а українське село приречене на загибель. Але Володимир Юхимович разом з командою однодумців зуміли зберегти господарство, його головну галузь – тваринництво, хоча свою позицію відстоювати було важко і на рівні району, і на рівні області. Так звані «реформатори», багато з яких зеленого поняття не мали про ефективні шляхи і перспективи розвитку аграрного сектора, багато дров наламали…

У ті роки, якось зустрівшись з Володимиром Потапчуком, я запитав:

– А ви впевнені, що ваша позиція правильна? 

– Так, – твердо сказав він. – І ви, журналісти, об’єктивніше висвітлюйте події на селі, бо не все так просто, як декому здається. Невелика мудрість – все зруйнувати. Потрібно, звичайно, нове запроваджувати, але й «старого», перевіреного і підтвердженого людським досвідом, не цуратися.

Життя підтвердило правоту керівника господарства, яке тепер носить назву СТзОВ «Зоря», будучи фактично племзаводом з вирощування волинської м’ясної. 

Земляки шанують свого керівника. Його обирали депутатом і сільської,  і Ковельської районної, і Волинської обласної рад. Будь-яке важливе питання у Велицьку не вирішують без його участі.  Ювіляр  – Заслужений працівник сільського господарства України, кавалер орденів «Знак Пошани» та  «За заслуги» третього ступеня, відзначений грамотами, подяками, дипломами від різних установ та відомств.

Але, мабуть, вистачить моїх слів на адресу Володимира Юхимовича Потапчука. Розмову продовжить голова районної ветеранської організації Валентина Володимирівна Січкар. Вона попросила висловити свою думку про ювіляра тих, хто його добре знає. Отож, далі – пряма мова.

ххх

– Володимира Юхимовича Потапчука знаю давно, адже «його» Велицьк і «моє» Сільце – майже поруч. Але ближче з ним познайомився вроботі, коли очолив Велицьку сільську громаду. Образно кажучи, Потапчук – «вісь» села, всієї громади, на якій тримається «колесо» місцевого життя. Так завжди було і є.

Він завжди у центрі подій, вмілий організатор і вихователь людей. А ще – фанат своєї справи. До всього у нього є діло, все хоче зробити власноруч, всім допомогти. Іноді, може, й собі «на збиток». Дороги, тротуари, школи, клуби-красені, адміністративний будинок – до всього доклав розуму, рук, знань і досвіду. 

На сесіях, засіданнях сільвиконкому завжди прислухаємося до думки Володимира Юхимовича, враховуємо його пропозиції. Сьогодні, коли триває жорстока й кровопролитна війна, коли кожен намагається хоч чимось допомогти воїнам ЗСУ, він не стоїть осторонь: допомагає продуктами харчування, коштами, транспортом – словом, усім. Постійно виділяє дизпаливо.  

Сільгоспвиробникам нині і непросто, і нелегко, хоч легко їм ніколи не було. Держава самоусунулась від проблем села, а посередники думають лише про свої прибутки. Я вдячний за те, що в цих умовах Володимир Потапчук та вихована ним «команда» не опускають руки, нарощують виробництво продукції, шукають шляхи виходу з кризи. А це – робочі місця, заробітна плата тваринників, механізаторів, рільників, а, отже, наповнення місцевого бюджету.

ххх

– Такого  мудрого, знаючого, чуйного керівника немає ніде. Володимир Юхимович дуже відповідальний, принциповий, людяний – він 
просто «наш». Звичайно, Потапчук  – не мед: комусь не подобається, комусь недогодив, начальству в очі не зазирає. Але така позиція його – не зі зла, а від доброти. Скільки я не працювала в школі, завжди чула від нього лише слова подяки за роботу. Ніколи не відмовив у допомозі ветеранам, особливо похилого віку. В селі всі знають: коли щось потрібно – йди до «голови» (так його досі називають).

ххх

– З ним було працювати приємно, бо брав на себе всю відповідальність, по-діловому допомагав у розв’язанні всіх проблем.  Є свого роду «ведучим», бо без нього неможливо   вирішити якесь питання, навіть найпростіше. Вся техніка знаходилася в колгоспі, отож, коли потрібно допомогти людям в обробітку городу, підвезенні палива, доставці будматеріалів (а будували тоді багато), зверталися до голови. І він ніколи не відмовив.  

Активний у громадсько-політичному житті. Його обирали депутатом рад різних рівнів, членом сільвиконкому, і скрізь до нього прислухалися. Слів на вітер не кидав. Не шкодував себе в роботі, але й з інших вимагав. Його доробок –  школа, садок, адмінбудинок у Велицьку, школа, садок, клуб в Кухарях. Він зробив усе можливе, щоб у селах діяли релігійні громади, люди могли молитися Богу в храмах. У Велицьку, наприклад, коли почали будувати церкву, він заклав перший камінь в новобудову. 

ххх

– Працювати з Володимиром Юхимовичем – одне задоволення. Хоч як був зайнятий, ніколи не спізнювався на сесії сільської ради, ставився дуже відповідально до депутатських обов’язків. 

Колись у Велицьку стояла мала дерев’яна церква. Сьогодні важко сказати, чия була ідея про будівництво нового її приміщення, як і те, яку конкретно допомогу надав Володимир Потапчук. Але старожили села згадують, що він кожного дня цікавився ходом будівельних робіт, допомагав, чим міг. Та й Божий храм у Кухарях теж зведено за допомогою керівника господарства. 

ххх

– Я із чоловіком (на жаль, уже покійним) все трудове життя працювала в колишньому колгоспі. Спочатку ланковою, потім – на фермі. Бачила зблизька в роботі нашого керівника. Скажу по правді: якби не він, то результати мали б плачевні.

Але Володимир Юхимович, не зважаючи на всі негаразди і перепони, зберіг і ферму, і тракторну бригаду, забезпечив працевлаштування односельців. Бог наділив його великим талантом – любити землю і поважати людей. Ми, пенсіонери, дуже вдячні своєму голові. 

ххх