Радію я, що і моя творча праця причетна до «Вістей Ковельщини».
Автор.
Три доби недоспати, три доби крокувати
Заради рядочка в газеті.
Якби знову почати, я би вибрав як свято
Ці душевні тривоги і злети…
Ці поетичні рядки, відомі старшому поколінню, підкреслюють, що журналістика має свою незбагненну магію. Вона захоплює і підносить на вершину активного життя суспільства. Недаремно журналістів називають «четвертою владою».
Побутує думка, що життя розвивається хвилеподібно. Зароджується мотиваційний рух, яких підіймає людину до межі її досконалості в тій чи іншій сфері діяльності. Потому настає заспокоєння, втрачається сенс руху на «гору», в результаті – опускання з гребеня хвилі донизу, – як кажуть, «на круги своя». Еклезіаст в таких випадках повчав: все марнота – і гроші, і слава, і влада.
Мені імпонують люди, які вперто тримаються обраної в житті позиції, «запрягають» свій дух, інтелект, амбіцію, щоб приборкати хвилю іншого виду діяльності.
х х х
О, мій читачу! Признаюся, як на сповіді: я від журналістики був далеко, як Земля від Марса. Спочатку осідлав колгоспних гнідих. Але недовго наша дружба тривала. В пошуках благополучного Ельдорадо потрапив у вир енергетики. Були падіння і невдачі, але я вперто штурмував висоти кар’єри. В кінці кінців досяг рівня своєї компетентності – став начальником районів електромереж Нововолинська, а потому Ковеля. Хвиля згодом винесла ще на одну сходинку – мене обрали міським головою.
До цієї високої посади я не був готовий, і вона опустила мене донизу. Але перебування на гребені цієї хвилі спонукало до роздумів: кожна особистість має бути розвинена різносторонньо — тобто на додаток до моїх технічних знань я мав осягнути ази етики, естетики, мистецтва, риторики, мови і т. д., і т. п.
На полі самовдосконалення зійшов мій перший «паросток» – я зробив спробу написати статтю соціально-політичного спрямування до місцевої газети, яка тоді називалася «Прапор Леніна». Це був 1990 рік.
Щасливий той, у кого є творчий наставник. Скажімо, у Тараса Шевченка наставником у малярстві був Карл Брюллов. Моїм наставником у журналістиці став Заслужений журналіст України, редактор газети Микола Вельма.
Він прискіпливо приглядався до чергового новачка-дописувача, “виполював” огріхи на полі стилістики й слова, даючи можливість засвідчити талант на публічному детекторі істини, тобто на шпальтах газети. Відома практика, коли читач, взявши до рук газету, читає не все підряд, а дивиться, хто автор того чи іншого матеріалу.
Із самого початку я намагався уникнути сухого «совкового» публіцистичного викладу матеріалу, а писати творчо, в образах та епітетах. З погляду на пройдений шлях, дотичний до журналістики, мені дещо вдалося: згодом дали рекомендації до вступу в члени Національної спілки журналістів України. Це була перемога! В новому виді діяльності мене прийняла в свої «обійми» інша – творча хвиля.
х х х
…«Був світлий травневий день. Сади й луки милували диво-квітами. В гаях соловейки витьохкували голосні ліричні мелодії. В душах людських панувала весна. Ми (Микола Вельма, Світлана Ляшук і я) прямували до Луцька на черговий пленум журналістської організації Волині. Разом із тим ми хвилювалися. Світлану Олександрівну, юну талановиту красуню редакції, і мене, сивочолого, не зовсім молодого за віком, мали приймати у члени спілки. Скільки-то всіляких етапів пройшло через життя, а хвилювання знову і знов огортає твоє єство – все, як першого разу.
Зібрання поважне: редактори місцевих та обласних видань, відомі корифеї слова, очільники організації і поруч ми – претенденти на визнання. Все відбулося напрочуд просто і спокійно. Після недовготривалих дебатів нам з посмішками, оптимістичними привітаннями вручили журналістські квитки. На серці розлилась повінь радості. Ми ще не встигли насолодитися тим світлим ковтком радісної події, як журналіст «Волині» Святослав Крещук забрав нас із зали, щоб взяти коротке інтерв’ю. Пані Світлані легше – вона працівник редакції, їй сам Бог велів бути членом спілки, а мене пан Святослав запитав:
– Вам шістдесят. Що спонукає до членства у Спілці?
– Вікових меж у розвитку людини не існує. По-друге, це стимулює до творчої діяльності. Зрештою, бути в організації таких, як ви, Степан Сачук, Микола Вельма та їм подібні, – не тільки корисно, але й почесно, – відповів я.
Це інтерв’ю було надруковано в газеті «Волинь». Нам було приємно. Друзі, знайомі нас теж щиро вітали.
Із тих пір минуло 20 літ! Світлана Олександрівна піднялася у своїй кар’єрі до рівня редактора «Вістей». Вона – права рука директора ТзОВ Миколи Вельми, і віддано служить газеті.
За моїми плечима – більше тисячі матеріалів різних жанрів і тем. Мої журналістські намагання оцінені дипломами, грамотами, подяками, але найприємніша нагорода – почесний знак НСЖУ «Золоте перо».
На жаль, престиж журналістики за останні роки значно підупав. Місцева преса стала не потрібною для вищих ланок влади і перетворилася на заручниць безглуздих реформ. Як наслідок, багато місцевих видань перестали існувати. Закрилось світле віконечко місцевої інформації для сивочолого, заслуженого, відданого праці та Україні населення.
Мої і наші рідні «Вісті Ковельщини» утримуються на плаву лише завдяки зусиллям невеликого колективу редакції, її щирих і відданих друзів-читачів, спонсорів. Слід визначити, що влада Ковельської громади, в міру можливості, робить немало корисних кроків, щоб зберегти видання. Нагадаю, що газета потрібна не тільки для сивочолих, але й для інтелектуалів, поетів, краєзнавців, літературознавців та інших.
Маємо пам’ятати: газета – це престиж територіальної громади, і за це теж треба боротися.
Сьогодні на території України точиться безчесна, жорстока україновбивча війна, результати якої непередбачувані. Залишається надія на Бога. Тож дорогий шанувальнику газети, звернімося і ми молитовно до Всевишнього:
«Господи наш Справедливий і Всесильний, не дай впасти Слову. Силою животворящого і Чесного хреста захисти від зла, підніми з колін місцеву пресу, збережи її для майбутніх поколінь».
Нехай збудеться сказане. Слава Тобі, Господи».
Анатолій Семенюк,
член Національної спілки журналістів України з 2004 року, Почесний громадянин м. Ковеля.
Залишити коментар