Чудова весняна пора завжди буяє розмаїттям цвіту і зачаровує всіх своїми барвами.
Колись і Марійка дуже любила весну, тільки якось по-своєму. Завжди чекала першоцвітів, раділа кожній весняній квіточці. Бо то була найбільша радість в її сирітському дитинстві. Бувало, сплете віночок, заквітчає своєю біленьку голівку, а ще на ніжках намалює туфельки то соком молочаю, то вишнями.
За це, звичайно, отримувала "на горіхи" від няні дитячого будинку, в якому виховувалася. Сиротині захисту ніякого, нікому приголубити, пошкодувати, бантиків не зав’язати. Не раз від образ ховалася в закутках великого, непривітного будинку, який не любила.
А виходу ніякого. Ось так і жила, а роки, якими б вони не були, текли своїм руслом, вбираючи в себе будні і свята, розчарування і біль.
У дитбудинку були різні діти: і сміливі, і пустотливі. Їм легше було себе захистити. А вона – маленька зростом, худенька, ще й волоссячко було таким ріденьким, що ніяк купи не трималося.
Про це із сумом згадує моя співбесідниця, ніби соромлячись сама себе. Втіху знаходила в малюванні: ховалась, щоб ніхто не бачив, і потай вирисовувала плаття, вирізала і в уяві одягала їх. Ой, які то були гіркі сирітські бажання!..
Вчилась добре. Вчителі хвалили: уважна, доброзичлива, людяна. Цілий клас у неї списував "домашку".
Настав час закінчення школи, і, як би там не було, треба самостійно вирішувати, що далі. Директорка закладу в бесіді з дівчиною пропонувала вищі навчальні заклади, обіцяла допомогу.
А Марія марила пошиттям одягу, його моделюванням. В училищі, куди вступила, одразу помітили її здібності, своєрідний талант. Дипломна робота стала не просто найкращою, а здивувала комісію своєю неповторністю, оригінальністю. На роботу її взяли у престижне ательє мод, яке користувалось у людей популярністю.
"Думалось: все добре, я щаслива, житло маю своє, держава виділила кімнату в "малосімейці", робота до душі, – вела далі розповідь пані Марія, – На роботі мене хвалили за порядність, вміння сумлінно працювати. На обід не ходила, довше засиджувалась на роботі – хотілося більше зробити.
Любила проєктувати нові моделі. Я ніби розчинилась в праці. До мене прислухались, радились зі мною навіть старші. Так, то було для мене щастя".
Однак справжнє щастя до неї прийшло неждано в особі красивого хлопця Сергія, котрий допоміг дівчині донести крісла до квартири.
"Я знала, що йому не пара, – каже Марія. – Високий, гарний, густе чорне смолянисте волосся – справжній красень, а я мала, сіренька “мишка". На роботі теж відмовляли від дружби. Мовляв, подивись на себе в дзеркало і на нього. Куди тобі, він тебе покине. Мені було дуже шкода себе.
Мишка, то й мишка, а щастя хочу. На зустрічах не раз казала: "Кинь мене, шукай красиву”. А на другий день хотілося усьому світу кричати, як я люблю цього красеня.
Ні, Сергій за мною не бігав, не клявся в коханні, але в кожному його слові, усій поведінці я відчувала тепло, увагу і турботу. Знав, що я сирота, нікого не маю, економлю у всьому, то непомітно щось та й купить, цукерки були завжди. Я раділа, бо життя моє складалося, як у всіх. На жаль, щастя було недовгим.
Сергій запросив мене поїхати до його батьків, щоб познайомитись. Скільки то було радості й хвилювань! Як бути? Що одягнути? З того дня я мало, що пам'ятаю.
Гарний будинок, подвір'я в квітах і, жінка з великими здивованими очима і несамовитий крик: "Геть!"… Як вибігла з того багатого будинку, скільки бігла – не пам'ятаю.
Відтоді чоловіки мене не цікавили, бо зрозуміла, що треба ставити хрест на своєму особистому житті. Розізлилась на весь світ, старалась забути Сергія – своє безталанне кохання.
А він шукав зустрічей, обривав телефон, надсилав десятки "есемесок". Не озивалась, не плакала, хоч серце рвалось на шматки. Змирилась. Казала собі: треба жити далі, хоч життя буває жорстоким, несправедливим, слід цінувати кожну його хвилину.
І хтозна, як би склалась їх подальша доля, якби не війна”.
х х х
Марії боліли людські страждання. Дивилась телепередачі, думала, як витримати те, що коїлось в країні. На роботі ще так-сяк, а вдома огортала депресія, тривожна думка, розпач. Приїхали до міста люди, яких погнала жорстока війна. Треба було їм допомагати.
Варила, пекла, плела маскувальні сітки. Не зчулась, як опинилась у волонтерському вирі. Організувала навколо подібних собі жінок – збирали матеріальну допомогу, проводили акції зі збору коштів. І все – для воїнів.
Згодом їй доручили з гуманітарною допомогою поїхати на Схід. Війну побачила впритул. "Господи, – згадує той час Марія. – Що там робилось! Розбиті будинки, руїни на дорогах. Ми плакали, дивлячись на біду, яка сталася з нашою країною, землею, людьми. Ми роздавали допомогу, розкидали завали, виносили поранених, допомагали потерпілим зібратись і доїхати до залізничної станції. Це було справжнє пекло людського болю і горя".
У хвилини відпочинку в спогади приходило її життя, коли на якісь дрібниці звертала увагу, а тут…
Іноді у пам'яті виринав Сергій – такий незабутній, недосяжний, до болю дорогий. В глибині серця зберегла спогади, переглядала його "есемески", де сотні прохань відгукнутись, відповісти, бо без неї не уявляв свого життя. Марії так хотілось хоч краєчком ока побачити свого коханого, розпитати, як він, де, з ким? Але не було в кого запитати – все залишалось без відповіді. Можливо, у нього сім'я, бо ж скільки часу пролетіло, є красуня-дружина, дітки, схожі на татка.
Ой, скільки дівочих сліз пролила через те, що обійшло її кохання! Якось безглуздо розійшлись їх дороги, хоч завжди, по-своєму, відчувала його присутність, ніби Сергій був поряд. Могла розповідати йому про своє життя, іноді просто говорити про побачене і пережите.
х х х
Одного разу їх, волонтерів, запросили до госпіталю допомогти, бо дуже багато було поранених.
"Що там робилось – жах! – зі сльозами на очах згадує жінка. – Переповнені палати, стогін, кров, біль – все змішалось. Ми не думали, що голодні, яка пора доби, не відчували втоми. Будь-що намагались допомогти хлопцям”.
Якось увечері присіла Марія на сходинках госпіталю, аби хоч хвилинку відпочити. Коли раптом привезли поранених. Бійці корчилися від болю. Марія, як могла, допомагала. Аж несподівано почула знайомий голос: "Я тебе знайшов!".
Цей голос вона могла впізнати серед тисячі інших. Так, це був Сергій – весь в бинтах, з яких повиступала кров. Але вона не дивилась ні на що, просила про одне: "Тільки живи!".
"Можливо, – плаче сьогодні щаслива жінка, – моє розпачливе прохання допомогло, бо кричала так, що чути було на небесах…".
Валентина Січкар.
Залишити коментар