Шановний Миколо Григоровичу!
Нещодавно мені до рук потрапила Ваша книга "Життя безкінечне", видана 2018 року. Увагу привернув розділ, в якому вміщена стаття "Яку державу ми збудували і чи спроможні її захистити?". Хоча вона була написана ще у 2016 році, прочитавши її, я подумав: як Ви у ті часи могли так реально передбачити подальший перебіг подій в Україні?
Особливо вразила Ваша категорична фраза: “Боєздатних Збройних Сил в Україні нема". Далі Ви аргументуєте свій висновок конкретними фактами, які заперечити було важко. Є там просто-таки пророчі слова, які не можу не процитувати: "Досі не знятий з порядку денного проєкт "Новоросія", про що дедалі тихіше говорять наші можновладці.
А дарма! Небезпека на Півдні не усунута. Про це свідчить велика кількість військової техніки і живої сили росіян, зосередженої в Ростовській області, Криму та в інших місцях поблизу українсько-російського, як, зрештою, і білорусько-російського кордонів. Російські ЗМІ в останні дні стали дедалі активніше експлуатувати тему нібито запланованого наступу ЗСУ на позиції бойовиків у Донецькій і Луганській областях. Прийом не новий: хто збреше першим, тому повірять більше…".
Є в статті й інші пророчі думки, які у 2022 році збулися із стовідсотковою точністю. Поясніть, будь ласка, як Вам вдалося майже 10 років тому назад так точно спрогнозувати перспективи розвитку (чи точніше занепаду) нашої держави і хто у цьому винен? У статті Ви дорікаєте тодішньому Президенту Петру Порошенку, зазначаючи: "Моя порада Петру Олексійовичу, за якого я голосував, бо вірив йому, хоча навряд, чи він буде читати мої нотатки, така: визначтеся, ким Ви є – Президентом великої Європейської держави чи бізнесменом? якщо Президентом, то будьте зі своїм народом, прислухайся до його голосу, який стає дедалі більш гнівним і вимогливим".
Ви справді вважали тоді і вважаєте нині, що всі біди України почалися "за Порошенка"? А як же тоді його гасло: "Армія. Мова. Віра"?
Чекаю на відповідь.
Наперед дякую!
Василь ТКАЧУК,
ветеран праці.
х х х
Пане Василю!
Відверто кажучи, мені приємно, що Ви – один із небагатьох ковельчан, які так уважно читають мої книги. Як правило, сьогодні читання – не в пріоритеті більшості людей. Тому дякую за увагу до моїх думок.
Так, на жаль, частина моїх передбачень справдилися, хоча, коли стаття з'явилася у "Вістях Ковельщини", дехто з колег-журналістів дорікав мені: "Не можна бути таким песимістом".
У подібних випадках я завжди казав і кажу: "Я не песиміст, а реаліст. І дуже хотів би, щоб мої прогнози не справдилися. Але маємо те, що маємо, і не моя вина у тому”.
Ви знову запитаєте: "А чия?". Скажу так: всіх, хто після проголошення Незалежності України в 1991 році не зміг цю Незалежність захищати і відстоювати, берегти її, як зіницю ока. Кажучи "всіх", маю на увазі і президентів, і так званих "народних" депутатів, і прем'єр-міністрів, і виборців, яких часто-густо купували за "гречку", голослівні обіцянки, казки про молочні ріки і кисільні береги.
Але найбільшим злочином української влади різних каденцій вважаю неувагу до Збройних Сил України. Адже, навіть не читаючи ульянова-лєніна, мусили б затямити: будь-яка революція (помаранчева, фіолетова, синьо-жовта) чогось варта, коли може себе захистити.
Чи мали українці таку можливість? Таки мали. Адже у спадок від радянського союзу нам дісталася одна з найпотужніших армій Європи: і за технічним оснащенням, і за кількісним складом, і за ступенем готовності до бойових дій.
Однак в силу різних причин – як суб'єктивних, так і об'єктивних – питанням обороноздатності тоді практично ніхто не займався, а якщо й займався, то без належного розуміння ані політичної, ані економічної ситуації в країні, ані перспектив розвитку.
Домінувала віра в те, що раз Україну визнав світ як незалежну державу, то ніхто й ніколи не посміє зазіхнути на цю незалежність. А раз так, то роззброєння – наша мета, росія – наш друг. Цю ідею сповідували не тільки політики та урядовці, а й активно пропагували і втілювали в життя вороги України під гаслом: "росіяни і українці – брати довіку", "російська мова – мова міжнаціонального спілкування" і т. д., і т. п.
х х х
Нещодавно мені на очі потрапили реальні цифри про те, скільки Україна втратила зброї у 2004-2017 роках і хто тоді був при владі? Ці дані 1 травня ц. р. оприлюднив портал "Слово і діло". Що ж ми бачимо?
Найбільшу кількість зброї українці втратили за часів президентства Віктора Ющенка – 3879 одиниць різної військової техніки. При цьому максимальна кількість втрат припадає на періоди, коли уряди очолювали Юлія Тимошенко та Юрій Єхануров, а Міністром оборони був Анатолій Гриценко – 1864 одиниці. Цікаво знати, де тепер знаходиться той міністр. Чи не на фронті, бува?..
А ось що і коли було вивезено:
– танки – максимальна кількість 1292 одиниці, або 50 % за часів Віктора Януковича.
– БТР – 1847 одиниць, або 50 %, теж за часів Віктора Януковича.
– літаки – 343 одиниці, або 40 %, за часів Віктора Ющенка.
– гвинтокрили – 95 одиниць, або 51 %, за часів Віктора Ющенка.
– ЗРК – 1292 одиниці, або 73%, за часів Леоніда Кучми.
– ПЗРК – 1292 одиниці, або 73 %, за часів Леоніда Кучми.
– "Точка У" – 25 одиниць, або 100% (!), за часів Віктора Ющенка.
– ракети – 252 одиниці, або 38%, за часів Віктора Януковича.
Якщо проаналізувати по роках, то бачимо, що спершу Україна позбулася ПЗРК (переносних зенітно-ракетних комплектів) (Л. Кучма), потім – засобів ППО (протиповітряної оборони), бронетехніки (В. Ющенко). Завершив цей процес В. Янукович, зменшивши до мінімуму кількість наявних танків.
Я не буду коментувати наведених цифр, бо не є фахівцем з військових питань. Але зауважу, що, по-перше, тут не враховано втрати в роки, які безпосередньо передували вторгненню росії в Україну, хоча Петро Порошенко, за всіх його "плюсів" і "мінусів", приділяв армії найсерйознішу увагу (особливо в останні роки свого президентства).
По-друге, величезних збитків завдали пожежі на складах зброї, які навряд чи виникали самі собою. Швидше всього вони були справою рук ворогів держави – чи то "внутрішніх", чи то "зовнішніх". По-третє, обороноздатність країни серйозно постраждала після 2019 року, коли стали постійно скорочувати державні програми підтримки ЗСУ, хоча наші зарубіжні партнери неодноразово попереджали українську владу про реальну загрозу нападу росії.
х х х
Відповідаючи на Ваше запитання, пане Василю, повинен сказати, що руйнування Збройних Сил можна прослідкувати і на прикладі нищення Ковельського військового гарнізону. Був такий у радянські часи, командував ним полковник Ємельянов. До складу гарнізону входили військові частини, які ковельчани називали "Горка" (колишня вул. Ватутіна), "Червоні казарми" (вул. Володимирська), "Купол" (вул. Кутузова), "Черкаси" (поблизу с. Мощеної). Окрім того, діяла комендатура на станції Ковель, військова автоінспекція. Поповнення для армії готували техшкола по вул. Подколоднова та спортивно-технічний клуб ДТСААФ по вул. Театральній.
З багатьма командирами військових частин я був знайомий особисто, знав, як багато сил, вміння і знань віддають вони для підтримання у повній бойовій готовності техніки та особового складу, адже Ковель мав велике значення як стратегічний пункт оборони на західних рубежах колишнього срср. Знав і те, що володіли військовики досить досконалим озброєнням, в т. ч. ракетами різного радіусу дії.
Після проголошення Незалежності поступово військові частини стали “реформувати”, а озброєння і військову техніку чи то знищувати, чи то продавати. Згодом занепав військовий шпиталь по вул. Горького (тепер Тараса Шевченка), де працював висококваліфікований медичний персонал і потрапити куди на лікування вважалося надзвичайно престижно. На високому рівні в госпіталі знаходилися хірургія, терапія, стоматологія, травматологія.
Міська і обласна влада неодноразово порушувала перед Міністерством оборони питання про передачу госпіталя у систему охорони здоров'я волинян, але позитивної відповіді так і не отримала.
Хто винен у занепаді Ковельського військового гарнізону, як і в знищенні воєнного потенціалу всієї України, ми точно сказати не можемо. Але знаємо інше: серйозні помилки у неувазі до оборони країни сьогодні нам дорого обходяться – за них народ платить кров'ю своїх захисників. Просимо Бога, щоб кров Героїв не була даремною.
Микола ВЕЛЬМА.
P.S. На продовження теми – трохи позитиву. Минулої неділі довелося зустрітися із військовослужбовцем ЗСУ, який перебував на Волині у короткотерміновій відпустці. Настрій мав бойовий і оптимістичний. На моє запитання, що буде далі, відповів твердо: "Тільки перемога над росією! Ніякого перемир'я, ніяких перемовин з ворогом, а тільки наступ! Зупинимось, розслабимось – неодмінно програємо".
– Що для цього потрібно?
– Не заважати нам. Мої бойові побратими знають, що і як потрібно робити. Дайте більше зброї, підготовлених бійців, – і ЗСУ не зупинити. Дійдемо до москви!".
Не буду коментувати слова бойового командира. Думаю, він знає, що говорить.
М. В.
На світлині 1992 року: кореспондент ТЦК Оксана ГЕТЬМАН бере інтерв’ю у воїнів військової частини у Ковелі після присяги на вірність Україні.
Шановний Миколо Григоровичу!
Нещодавно мені до рук потрапила Ваша книга "Життя безкінечне", видана 2018 року. Увагу привернув розділ, в якому вміщена стаття "Яку державу ми збудували і чи спроможні її захистити?". Хоча вона була написана ще у 2016 році, прочитавши її, я подумав: як Ви у ті часи могли так реально передбачити подальший перебіг подій в Україні?
Особливо вразила Ваша категорична фраза: “Боєздатних Збройних Сил в Україні нема". Далі Ви аргументуєте свій висновок конкретними фактами, які заперечити було важко. Є там просто-таки пророчі слова, які не можу не процитувати: "Досі не знятий з порядку денного проєкт "Новоросія", про що дедалі тихіше говорять наші можновладці.
А дарма! Небезпека на Півдні не усунута. Про це свідчить велика кількість військової техніки і живої сили росіян, зосередженої в Ростовській області, Криму та в інших місцях поблизу українсько-російського, як, зрештою, і білорусько-російського кордонів. Російські ЗМІ в останні дні стали дедалі активніше експлуатувати тему нібито запланованого наступу ЗСУ на позиції бойовиків у Донецькій і Луганській областях. Прийом не новий: хто збреше першим, тому повірять більше…".
Є в статті й інші пророчі думки, які у 2022 році збулися із стовідсотковою точністю. Поясніть, будь ласка, як Вам вдалося майже 10 років тому назад так точно спрогнозувати перспективи розвитку (чи точніше занепаду) нашої держави і хто у цьому винен? У статті Ви дорікаєте тодішньому Президенту Петру Порошенку, зазначаючи: "Моя порада Петру Олексійовичу, за якого я голосував, бо вірив йому, хоча навряд, чи він буде читати мої нотатки, така: визначтеся, ким Ви є – Президентом великої Європейської держави чи бізнесменом? якщо Президентом, то будьте зі своїм народом, прислухайся до його голосу, який стає дедалі більш гнівним і вимогливим".
Ви справді вважали тоді і вважаєте нині, що всі біди України почалися "за Порошенка"? А як же тоді його гасло: "Армія. Мова. Віра"?
Чекаю на відповідь.
Наперед дякую!
Василь ТКАЧУК,
ветеран праці.
х х х
Пане Василю!
Відверто кажучи, мені приємно, що Ви – один із небагатьох ковельчан, які так уважно читають мої книги. Як правило, сьогодні читання – не в пріоритеті більшості людей. Тому дякую за увагу до моїх думок.
Так, на жаль, частина моїх передбачень справдилися, хоча, коли стаття з'явилася у "Вістях Ковельщини", дехто з колег-журналістів дорікав мені: "Не можна бути таким песимістом".
У подібних випадках я завжди казав і кажу: "Я не песиміст, а реаліст. І дуже хотів би, щоб мої прогнози не справдилися. Але маємо те, що маємо, і не моя вина у тому”.
Ви знову запитаєте: "А чия?". Скажу так: всіх, хто після проголошення Незалежності України в 1991 році не зміг цю Незалежність захищати і відстоювати, берегти її, як зіницю ока. Кажучи "всіх", маю на увазі і президентів, і так званих "народних" депутатів, і прем'єр-міністрів, і виборців, яких часто-густо купували за "гречку", голослівні обіцянки, казки про молочні ріки і кисільні береги.
Але найбільшим злочином української влади різних каденцій вважаю неувагу до Збройних Сил України. Адже, навіть не читаючи ульянова-лєніна, мусили б затямити: будь-яка революція (помаранчева, фіолетова, синьо-жовта) чогось варта, коли може себе захистити.
Чи мали українці таку можливість? Таки мали. Адже у спадок від радянського союзу нам дісталася одна з найпотужніших армій Європи: і за технічним оснащенням, і за кількісним складом, і за ступенем готовності до бойових дій.
Однак в силу різних причин – як суб'єктивних, так і об'єктивних – питанням обороноздатності тоді практично ніхто не займався, а якщо й займався, то без належного розуміння ані політичної, ані економічної ситуації в країні, ані перспектив розвитку.
Домінувала віра в те, що раз Україну визнав світ як незалежну державу, то ніхто й ніколи не посміє зазіхнути на цю незалежність. А раз так, то роззброєння – наша мета, росія – наш друг. Цю ідею сповідували не тільки політики та урядовці, а й активно пропагували і втілювали в життя вороги України під гаслом: "росіяни і українці – брати довіку", "російська мова – мова міжнаціонального спілкування" і т. д., і т. п.
х х х
Нещодавно мені на очі потрапили реальні цифри про те, скільки Україна втратила зброї у 2004-2017 роках і хто тоді був при владі? Ці дані 1 травня ц. р. оприлюднив портал "Слово і діло". Що ж ми бачимо?
Найбільшу кількість зброї українці втратили за часів президентства Віктора Ющенка – 3879 одиниць різної військової техніки. При цьому максимальна кількість втрат припадає на періоди, коли уряди очолювали Юлія Тимошенко та Юрій Єхануров, а Міністром оборони був Анатолій Гриценко – 1864 одиниці. Цікаво знати, де тепер знаходиться той міністр. Чи не на фронті, бува?..
А ось що і коли було вивезено:
– танки – максимальна кількість 1292 одиниці, або 50 % за часів Віктора Януковича.
– БТР – 1847 одиниць, або 50 %, теж за часів Віктора Януковича.
– літаки – 343 одиниці, або 40 %, за часів Віктора Ющенка.
– гвинтокрили – 95 одиниць, або 51 %, за часів Віктора Ющенка.
– ЗРК – 1292 одиниці, або 73%, за часів Леоніда Кучми.
– ПЗРК – 1292 одиниці, або 73 %, за часів Леоніда Кучми.
– "Точка У" – 25 одиниць, або 100% (!), за часів Віктора Ющенка.
– ракети – 252 одиниці, або 38%, за часів Віктора Януковича.
Якщо проаналізувати по роках, то бачимо, що спершу Україна позбулася ПЗРК (переносних зенітно-ракетних комплектів) (Л. Кучма), потім – засобів ППО (протиповітряної оборони), бронетехніки (В. Ющенко). Завершив цей процес В. Янукович, зменшивши до мінімуму кількість наявних танків.
Я не буду коментувати наведених цифр, бо не є фахівцем з військових питань. Але зауважу, що, по-перше, тут не враховано втрати в роки, які безпосередньо передували вторгненню росії в Україну, хоча Петро Порошенко, за всіх його "плюсів" і "мінусів", приділяв армії найсерйознішу увагу (особливо в останні роки свого президентства).
По-друге, величезних збитків завдали пожежі на складах зброї, які навряд чи виникали самі собою. Швидше всього вони були справою рук ворогів держави – чи то "внутрішніх", чи то "зовнішніх". По-третє, обороноздатність країни серйозно постраждала після 2019 року, коли стали постійно скорочувати державні програми підтримки ЗСУ, хоча наші зарубіжні партнери неодноразово попереджали українську владу про реальну загрозу нападу росії.
х х х
Відповідаючи на Ваше запитання, пане Василю, повинен сказати, що руйнування Збройних Сил можна прослідкувати і на прикладі нищення Ковельського військового гарнізону. Був такий у радянські часи, командував ним полковник Ємельянов. До складу гарнізону входили військові частини, які ковельчани називали "Горка" (колишня вул. Ватутіна), "Червоні казарми" (вул. Володимирська), "Купол" (вул. Кутузова), "Черкаси" (поблизу с. Мощеної). Окрім того, діяла комендатура на станції Ковель, військова автоінспекція. Поповнення для армії готували техшкола по вул. Подколоднова та спортивно-технічний клуб ДТСААФ по вул. Театральній.
З багатьма командирами військових частин я був знайомий особисто, знав, як багато сил, вміння і знань віддають вони для підтримання у повній бойовій готовності техніки та особового складу, адже Ковель мав велике значення як стратегічний пункт оборони на західних рубежах колишнього срср. Знав і те, що володіли військовики досить досконалим озброєнням, в т. ч. ракетами різного радіусу дії.
Після проголошення Незалежності поступово військові частини стали “реформувати”, а озброєння і військову техніку чи то знищувати, чи то продавати. Згодом занепав військовий шпиталь по вул. Горького (тепер Тараса Шевченка), де працював висококваліфікований медичний персонал і потрапити куди на лікування вважалося надзвичайно престижно. На високому рівні в госпіталі знаходилися хірургія, терапія, стоматологія, травматологія.
Міська і обласна влада неодноразово порушувала перед Міністерством оборони питання про передачу госпіталя у систему охорони здоров'я волинян, але позитивної відповіді так і не отримала.
Хто винен у занепаді Ковельського військового гарнізону, як і в знищенні воєнного потенціалу всієї України, ми точно сказати не можемо. Але знаємо інше: серйозні помилки у неувазі до оборони країни сьогодні нам дорого обходяться – за них народ платить кров'ю своїх захисників. Просимо Бога, щоб кров Героїв не була даремною.
Микола ВЕЛЬМА.
P.S. На продовження теми – трохи позитиву. Минулої неділі довелося зустрітися із військовослужбовцем ЗСУ, який перебував на Волині у короткотерміновій відпустці. Настрій мав бойовий і оптимістичний. На моє запитання, що буде далі, відповів твердо: "Тільки перемога над росією! Ніякого перемир'я, ніяких перемовин з ворогом, а тільки наступ! Зупинимось, розслабимось – неодмінно програємо".
– Що для цього потрібно?
– Не заважати нам. Мої бойові побратими знають, що і як потрібно робити. Дайте більше зброї, підготовлених бійців, – і ЗСУ не зупинити. Дійдемо до москви!".
Не буду коментувати слова бойового командира. Думаю, він знає, що говорить.
М. В.
На світлині 1992 року: кореспондент ТЦК Оксана ГЕТЬМАН бере інтерв’ю у воїнів військової частини у Ковелі після присяги на вірність Україні.
Шановний Миколо Григоровичу!
Нещодавно мені до рук потрапила Ваша книга "Життя безкінечне", видана 2018 року. Увагу привернув розділ, в якому вміщена стаття "Яку державу ми збудували і чи спроможні її захистити?". Хоча вона була написана ще у 2016 році, прочитавши її, я подумав: як Ви у ті часи могли так реально передбачити подальший перебіг подій в Україні?
Особливо вразила Ваша категорична фраза: “Боєздатних Збройних Сил в Україні нема". Далі Ви аргументуєте свій висновок конкретними фактами, які заперечити було важко. Є там просто-таки пророчі слова, які не можу не процитувати: "Досі не знятий з порядку денного проєкт "Новоросія", про що дедалі тихіше говорять наші можновладці.
А дарма! Небезпека на Півдні не усунута. Про це свідчить велика кількість військової техніки і живої сили росіян, зосередженої в Ростовській області, Криму та в інших місцях поблизу українсько-російського, як, зрештою, і білорусько-російського кордонів. Російські ЗМІ в останні дні стали дедалі активніше експлуатувати тему нібито запланованого наступу ЗСУ на позиції бойовиків у Донецькій і Луганській областях. Прийом не новий: хто збреше першим, тому повірять більше…".
Є в статті й інші пророчі думки, які у 2022 році збулися із стовідсотковою точністю. Поясніть, будь ласка, як Вам вдалося майже 10 років тому назад так точно спрогнозувати перспективи розвитку (чи точніше занепаду) нашої держави і хто у цьому винен? У статті Ви дорікаєте тодішньому Президенту Петру Порошенку, зазначаючи: "Моя порада Петру Олексійовичу, за якого я голосував, бо вірив йому, хоча навряд, чи він буде читати мої нотатки, така: визначтеся, ким Ви є – Президентом великої Європейської держави чи бізнесменом? якщо Президентом, то будьте зі своїм народом, прислухайся до його голосу, який стає дедалі більш гнівним і вимогливим".
Ви справді вважали тоді і вважаєте нині, що всі біди України почалися "за Порошенка"? А як же тоді його гасло: "Армія. Мова. Віра"?
Чекаю на відповідь.
Наперед дякую!
Василь ТКАЧУК,
ветеран праці.
х х х
Пане Василю!
Відверто кажучи, мені приємно, що Ви – один із небагатьох ковельчан, які так уважно читають мої книги. Як правило, сьогодні читання – не в пріоритеті більшості людей. Тому дякую за увагу до моїх думок.
Так, на жаль, частина моїх передбачень справдилися, хоча, коли стаття з'явилася у "Вістях Ковельщини", дехто з колег-журналістів дорікав мені: "Не можна бути таким песимістом".
У подібних випадках я завжди казав і кажу: "Я не песиміст, а реаліст. І дуже хотів би, щоб мої прогнози не справдилися. Але маємо те, що маємо, і не моя вина у тому”.
Ви знову запитаєте: "А чия?". Скажу так: всіх, хто після проголошення Незалежності України в 1991 році не зміг цю Незалежність захищати і відстоювати, берегти її, як зіницю ока. Кажучи "всіх", маю на увазі і президентів, і так званих "народних" депутатів, і прем'єр-міністрів, і виборців, яких часто-густо купували за "гречку", голослівні обіцянки, казки про молочні ріки і кисільні береги.
Але найбільшим злочином української влади різних каденцій вважаю неувагу до Збройних Сил України. Адже, навіть не читаючи ульянова-лєніна, мусили б затямити: будь-яка революція (помаранчева, фіолетова, синьо-жовта) чогось варта, коли може себе захистити.
Чи мали українці таку можливість? Таки мали. Адже у спадок від радянського союзу нам дісталася одна з найпотужніших армій Європи: і за технічним оснащенням, і за кількісним складом, і за ступенем готовності до бойових дій.
Однак в силу різних причин – як суб'єктивних, так і об'єктивних – питанням обороноздатності тоді практично ніхто не займався, а якщо й займався, то без належного розуміння ані політичної, ані економічної ситуації в країні, ані перспектив розвитку.
Домінувала віра в те, що раз Україну визнав світ як незалежну державу, то ніхто й ніколи не посміє зазіхнути на цю незалежність. А раз так, то роззброєння – наша мета, росія – наш друг. Цю ідею сповідували не тільки політики та урядовці, а й активно пропагували і втілювали в життя вороги України під гаслом: "росіяни і українці – брати довіку", "російська мова – мова міжнаціонального спілкування" і т. д., і т. п.
х х х
Нещодавно мені на очі потрапили реальні цифри про те, скільки Україна втратила зброї у 2004-2017 роках і хто тоді був при владі? Ці дані 1 травня ц. р. оприлюднив портал "Слово і діло". Що ж ми бачимо?
Найбільшу кількість зброї українці втратили за часів президентства Віктора Ющенка – 3879 одиниць різної військової техніки. При цьому максимальна кількість втрат припадає на періоди, коли уряди очолювали Юлія Тимошенко та Юрій Єхануров, а Міністром оборони був Анатолій Гриценко – 1864 одиниці. Цікаво знати, де тепер знаходиться той міністр. Чи не на фронті, бува?..
А ось що і коли було вивезено:
– танки – максимальна кількість 1292 одиниці, або 50 % за часів Віктора Януковича.
– БТР – 1847 одиниць, або 50 %, теж за часів Віктора Януковича.
– літаки – 343 одиниці, або 40 %, за часів Віктора Ющенка.
– гвинтокрили – 95 одиниць, або 51 %, за часів Віктора Ющенка.
– ЗРК – 1292 одиниці, або 73%, за часів Леоніда Кучми.
– ПЗРК – 1292 одиниці, або 73 %, за часів Леоніда Кучми.
– "Точка У" – 25 одиниць, або 100% (!), за часів Віктора Ющенка.
– ракети – 252 одиниці, або 38%, за часів Віктора Януковича.
Якщо проаналізувати по роках, то бачимо, що спершу Україна позбулася ПЗРК (переносних зенітно-ракетних комплектів) (Л. Кучма), потім – засобів ППО (протиповітряної оборони), бронетехніки (В. Ющенко). Завершив цей процес В. Янукович, зменшивши до мінімуму кількість наявних танків.
Я не буду коментувати наведених цифр, бо не є фахівцем з військових питань. Але зауважу, що, по-перше, тут не враховано втрати в роки, які безпосередньо передували вторгненню росії в Україну, хоча Петро Порошенко, за всіх його "плюсів" і "мінусів", приділяв армії найсерйознішу увагу (особливо в останні роки свого президентства).
По-друге, величезних збитків завдали пожежі на складах зброї, які навряд чи виникали самі собою. Швидше всього вони були справою рук ворогів держави – чи то "внутрішніх", чи то "зовнішніх". По-третє, обороноздатність країни серйозно постраждала після 2019 року, коли стали постійно скорочувати державні програми підтримки ЗСУ, хоча наші зарубіжні партнери неодноразово попереджали українську владу про реальну загрозу нападу росії.
х х х
Відповідаючи на Ваше запитання, пане Василю, повинен сказати, що руйнування Збройних Сил можна прослідкувати і на прикладі нищення Ковельського військового гарнізону. Був такий у радянські часи, командував ним полковник Ємельянов. До складу гарнізону входили військові частини, які ковельчани називали "Горка" (колишня вул. Ватутіна), "Червоні казарми" (вул. Володимирська), "Купол" (вул. Кутузова), "Черкаси" (поблизу с. Мощеної). Окрім того, діяла комендатура на станції Ковель, військова автоінспекція. Поповнення для армії готували техшкола по вул. Подколоднова та спортивно-технічний клуб ДТСААФ по вул. Театральній.
З багатьма командирами військових частин я був знайомий особисто, знав, як багато сил, вміння і знань віддають вони для підтримання у повній бойовій готовності техніки та особового складу, адже Ковель мав велике значення як стратегічний пункт оборони на західних рубежах колишнього срср. Знав і те, що володіли військовики досить досконалим озброєнням, в т. ч. ракетами різного радіусу дії.
Після проголошення Незалежності поступово військові частини стали “реформувати”, а озброєння і військову техніку чи то знищувати, чи то продавати. Згодом занепав військовий шпиталь по вул. Горького (тепер Тараса Шевченка), де працював висококваліфікований медичний персонал і потрапити куди на лікування вважалося надзвичайно престижно. На високому рівні в госпіталі знаходилися хірургія, терапія, стоматологія, травматологія.
Міська і обласна влада неодноразово порушувала перед Міністерством оборони питання про передачу госпіталя у систему охорони здоров'я волинян, але позитивної відповіді так і не отримала.
Хто винен у занепаді Ковельського військового гарнізону, як і в знищенні воєнного потенціалу всієї України, ми точно сказати не можемо. Але знаємо інше: серйозні помилки у неувазі до оборони країни сьогодні нам дорого обходяться – за них народ платить кров'ю своїх захисників. Просимо Бога, щоб кров Героїв не була даремною.
Микола ВЕЛЬМА.
P.S. На продовження теми – трохи позитиву. Минулої неділі довелося зустрітися із військовослужбовцем ЗСУ, який перебував на Волині у короткотерміновій відпустці. Настрій мав бойовий і оптимістичний. На моє запитання, що буде далі, відповів твердо: "Тільки перемога над росією! Ніякого перемир'я, ніяких перемовин з ворогом, а тільки наступ! Зупинимось, розслабимось – неодмінно програємо".
– Що для цього потрібно?
– Не заважати нам. Мої бойові побратими знають, що і як потрібно робити. Дайте більше зброї, підготовлених бійців, – і ЗСУ не зупинити. Дійдемо до москви!".
Не буду коментувати слова бойового командира. Думаю, він знає, що говорить.
М. В.
На світлині 1992 року: кореспондент ТЦК Оксана ГЕТЬМАН бере інтерв’ю у воїнів військової частини у Ковелі після присяги на вірність Україні.
Шановний Миколо Григоровичу!
Нещодавно мені до рук потрапила Ваша книга "Життя безкінечне", видана 2018 року. Увагу привернув розділ, в якому вміщена стаття "Яку державу ми збудували і чи спроможні її захистити?". Хоча вона була написана ще у 2016 році, прочитавши її, я подумав: як Ви у ті часи могли так реально передбачити подальший перебіг подій в Україні?
Особливо вразила Ваша категорична фраза: “Боєздатних Збройних Сил в Україні нема". Далі Ви аргументуєте свій висновок конкретними фактами, які заперечити було важко. Є там просто-таки пророчі слова, які не можу не процитувати: "Досі не знятий з порядку денного проєкт "Новоросія", про що дедалі тихіше говорять наші можновладці.
А дарма! Небезпека на Півдні не усунута. Про це свідчить велика кількість військової техніки і живої сили росіян, зосередженої в Ростовській області, Криму та в інших місцях поблизу українсько-російського, як, зрештою, і білорусько-російського кордонів. Російські ЗМІ в останні дні стали дедалі активніше експлуатувати тему нібито запланованого наступу ЗСУ на позиції бойовиків у Донецькій і Луганській областях. Прийом не новий: хто збреше першим, тому повірять більше…".
Є в статті й інші пророчі думки, які у 2022 році збулися із стовідсотковою точністю. Поясніть, будь ласка, як Вам вдалося майже 10 років тому назад так точно спрогнозувати перспективи розвитку (чи точніше занепаду) нашої держави і хто у цьому винен? У статті Ви дорікаєте тодішньому Президенту Петру Порошенку, зазначаючи: "Моя порада Петру Олексійовичу, за якого я голосував, бо вірив йому, хоча навряд, чи він буде читати мої нотатки, така: визначтеся, ким Ви є – Президентом великої Європейської держави чи бізнесменом? якщо Президентом, то будьте зі своїм народом, прислухайся до його голосу, який стає дедалі більш гнівним і вимогливим".
Ви справді вважали тоді і вважаєте нині, що всі біди України почалися "за Порошенка"? А як же тоді його гасло: "Армія. Мова. Віра"?
Чекаю на відповідь.
Наперед дякую!
Василь ТКАЧУК,
ветеран праці.
х х х
Пане Василю!
Відверто кажучи, мені приємно, що Ви – один із небагатьох ковельчан, які так уважно читають мої книги. Як правило, сьогодні читання – не в пріоритеті більшості людей. Тому дякую за увагу до моїх думок.
Так, на жаль, частина моїх передбачень справдилися, хоча, коли стаття з'явилася у "Вістях Ковельщини", дехто з колег-журналістів дорікав мені: "Не можна бути таким песимістом".
У подібних випадках я завжди казав і кажу: "Я не песиміст, а реаліст. І дуже хотів би, щоб мої прогнози не справдилися. Але маємо те, що маємо, і не моя вина у тому”.
Ви знову запитаєте: "А чия?". Скажу так: всіх, хто після проголошення Незалежності України в 1991 році не зміг цю Незалежність захищати і відстоювати, берегти її, як зіницю ока. Кажучи "всіх", маю на увазі і президентів, і так званих "народних" депутатів, і прем'єр-міністрів, і виборців, яких часто-густо купували за "гречку", голослівні обіцянки, казки про молочні ріки і кисільні береги.
Але найбільшим злочином української влади різних каденцій вважаю неувагу до Збройних Сил України. Адже, навіть не читаючи ульянова-лєніна, мусили б затямити: будь-яка революція (помаранчева, фіолетова, синьо-жовта) чогось варта, коли може себе захистити.
Чи мали українці таку можливість? Таки мали. Адже у спадок від радянського союзу нам дісталася одна з найпотужніших армій Європи: і за технічним оснащенням, і за кількісним складом, і за ступенем готовності до бойових дій.
Однак в силу різних причин – як суб'єктивних, так і об'єктивних – питанням обороноздатності тоді практично ніхто не займався, а якщо й займався, то без належного розуміння ані політичної, ані економічної ситуації в країні, ані перспектив розвитку.
Домінувала віра в те, що раз Україну визнав світ як незалежну державу, то ніхто й ніколи не посміє зазіхнути на цю незалежність. А раз так, то роззброєння – наша мета, росія – наш друг. Цю ідею сповідували не тільки політики та урядовці, а й активно пропагували і втілювали в життя вороги України під гаслом: "росіяни і українці – брати довіку", "російська мова – мова міжнаціонального спілкування" і т. д., і т. п.
х х х
Нещодавно мені на очі потрапили реальні цифри про те, скільки Україна втратила зброї у 2004-2017 роках і хто тоді був при владі? Ці дані 1 травня ц. р. оприлюднив портал "Слово і діло". Що ж ми бачимо?
Найбільшу кількість зброї українці втратили за часів президентства Віктора Ющенка – 3879 одиниць різної військової техніки. При цьому максимальна кількість втрат припадає на періоди, коли уряди очолювали Юлія Тимошенко та Юрій Єхануров, а Міністром оборони був Анатолій Гриценко – 1864 одиниці. Цікаво знати, де тепер знаходиться той міністр. Чи не на фронті, бува?..
А ось що і коли було вивезено:
– танки – максимальна кількість 1292 одиниці, або 50 % за часів Віктора Януковича.
– БТР – 1847 одиниць, або 50 %, теж за часів Віктора Януковича.
– літаки – 343 одиниці, або 40 %, за часів Віктора Ющенка.
– гвинтокрили – 95 одиниць, або 51 %, за часів Віктора Ющенка.
– ЗРК – 1292 одиниці, або 73%, за часів Леоніда Кучми.
– ПЗРК – 1292 одиниці, або 73 %, за часів Леоніда Кучми.
– "Точка У" – 25 одиниць, або 100% (!), за часів Віктора Ющенка.
– ракети – 252 одиниці, або 38%, за часів Віктора Януковича.
Якщо проаналізувати по роках, то бачимо, що спершу Україна позбулася ПЗРК (переносних зенітно-ракетних комплектів) (Л. Кучма), потім – засобів ППО (протиповітряної оборони), бронетехніки (В. Ющенко). Завершив цей процес В. Янукович, зменшивши до мінімуму кількість наявних танків.
Я не буду коментувати наведених цифр, бо не є фахівцем з військових питань. Але зауважу, що, по-перше, тут не враховано втрати в роки, які безпосередньо передували вторгненню росії в Україну, хоча Петро Порошенко, за всіх його "плюсів" і "мінусів", приділяв армії найсерйознішу увагу (особливо в останні роки свого президентства).
По-друге, величезних збитків завдали пожежі на складах зброї, які навряд чи виникали самі собою. Швидше всього вони були справою рук ворогів держави – чи то "внутрішніх", чи то "зовнішніх". По-третє, обороноздатність країни серйозно постраждала після 2019 року, коли стали постійно скорочувати державні програми підтримки ЗСУ, хоча наші зарубіжні партнери неодноразово попереджали українську владу про реальну загрозу нападу росії.
х х х
Відповідаючи на Ваше запитання, пане Василю, повинен сказати, що руйнування Збройних Сил можна прослідкувати і на прикладі нищення Ковельського військового гарнізону. Був такий у радянські часи, командував ним полковник Ємельянов. До складу гарнізону входили військові частини, які ковельчани називали "Горка" (колишня вул. Ватутіна), "Червоні казарми" (вул. Володимирська), "Купол" (вул. Кутузова), "Черкаси" (поблизу с. Мощеної). Окрім того, діяла комендатура на станції Ковель, військова автоінспекція. Поповнення для армії готували техшкола по вул. Подколоднова та спортивно-технічний клуб ДТСААФ по вул. Театральній.
З багатьма командирами військових частин я був знайомий особисто, знав, як багато сил, вміння і знань віддають вони для підтримання у повній бойовій готовності техніки та особового складу, адже Ковель мав велике значення як стратегічний пункт оборони на західних рубежах колишнього срср. Знав і те, що володіли військовики досить досконалим озброєнням, в т. ч. ракетами різного радіусу дії.
Після проголошення Незалежності поступово військові частини стали “реформувати”, а озброєння і військову техніку чи то знищувати, чи то продавати. Згодом занепав військовий шпиталь по вул. Горького (тепер Тараса Шевченка), де працював висококваліфікований медичний персонал і потрапити куди на лікування вважалося надзвичайно престижно. На високому рівні в госпіталі знаходилися хірургія, терапія, стоматологія, травматологія.
Міська і обласна влада неодноразово порушувала перед Міністерством оборони питання про передачу госпіталя у систему охорони здоров'я волинян, але позитивної відповіді так і не отримала.
Хто винен у занепаді Ковельського військового гарнізону, як і в знищенні воєнного потенціалу всієї України, ми точно сказати не можемо. Але знаємо інше: серйозні помилки у неувазі до оборони країни сьогодні нам дорого обходяться – за них народ платить кров'ю своїх захисників. Просимо Бога, щоб кров Героїв не була даремною.
Микола ВЕЛЬМА.
P.S. На продовження теми – трохи позитиву. Минулої неділі довелося зустрітися із військовослужбовцем ЗСУ, який перебував на Волині у короткотерміновій відпустці. Настрій мав бойовий і оптимістичний. На моє запитання, що буде далі, відповів твердо: "Тільки перемога над росією! Ніякого перемир'я, ніяких перемовин з ворогом, а тільки наступ! Зупинимось, розслабимось – неодмінно програємо".
– Що для цього потрібно?
– Не заважати нам. Мої бойові побратими знають, що і як потрібно робити. Дайте більше зброї, підготовлених бійців, – і ЗСУ не зупинити. Дійдемо до москви!".
Не буду коментувати слова бойового командира. Думаю, він знає, що говорить.
М. В.
На світлині 1992 року: кореспондент ТЦК Оксана ГЕТЬМАН бере інтерв’ю у воїнів військової частини у Ковелі після присяги на вірність Україні.
Шановний Миколо Григоровичу!
Залишити коментар