Із священником Анатолієм Яцківим мене декілька років тому познайомила колега-журналістка. Приводом стала підготовлена до друку отцем Анатолієм добірка поезій.
– Можливо, перечитаєте мої вірші? – звернувся із проханням. – Проаналізуєте, оціните. Все-таки маєте багаторічний досвід редагування.
Як правило, я нікому і ніколи не відмовляю в подібних випадках. Не відмовив і отцю Анатолію. Скажу відверто: загалом мені сподобався його доробок. Щоправда, не все було в ньому бездоганно, бо автор тільки ступив на поетичну стежину, але приваблювали щирість написаного, ліричний зміст поезій, де відчувалась любов до батьківської землі, сім'ї, родини, рідної України. Ну й, звичайно, – смиренна побожність поета-початківця, віра в Божу силу, повага до традицій народу.
Все це дало мені право без жодних докорів сумління написати рецензію на поетичну збірку, котру отець Анатолій назвав "Синівський борг" і присвятив своєму передчасно спочилому у Бозі батькові, та рекомендувати до друку. Пізніше я довідався, що родом він із села Козлиничі, має сім'ю, а службу відправляє у селі Вороні, що неподалік Любитова.
Після того ми не раз зустрічалися, обговорювали проблеми, які хвилюють людей, в тому числі представників українського духовенства. Час від часу друкували вірші отця Анатолія. Мене нітрохи не бентежило, що він належить до лона Української Православної церкви, бо приваблював своєю чіткою проукраїнською позицією, вболіванням за долю Української держави, її багатостраждального народу.
Десь глибоко в душі я відчував намагання зрозуміти цією порівняно молодою за віком людиною непростих і неоднозначних процесів, які відбуваються в Українській Православній церкві, незалежно від конфесій, до яких належали ті чи інші церковні громади. Інтуїція мені підказувала, що протоієрей Анатолій Яцків перебуває в пошуку свого шляху у духовному житті, в якому рано чи пізно зробить свій вирішальний вибір.
Цей вибір, хоч і не остаточний, священник зробив взимку 2022-го року, коли путінська росія розпочала бандитську агресію проти мирної і демократичної України. Ось як він згадує ті дні: "24 лютого 2022 року назавжди змінило наше життя. Певно, у всьому світі немає жодної людини, на яку в тому чи іншому вигляді не вплинули повномасштабна агресія росії відносно України.
Вплинула ця війна і на мене, моє життя і служіння, на мою поезію. Хоча я особисто не беру участь у війні, війна бере участь у мені".
Додамо від себе: війна не просто увійшла в життя кожного українця, а й поставила руба питання: "З ким ти? Який внесок можеш зробити у перемогу над ворогом? Хто твої соратники й однодумці?".
Особливо болючими ці питання стали для священнослужителів Української Православної церкви, фактично підпорядкованої московському патріархату, в тому числі і для Анатолія Яцківа.
У січні 2023 року частина духовенства УПЦ публічно звернулася до митрополита Онуфрія з вимогами дати чіткі відповіді на 10 запитань, що стосуються зв'язків Української Православної церкви (мп) з російською православною церквою, анексій парафій на окупованих територіях тощо.
Звернення оприлюднили у четвер 12 січня. Впродовж перших п'яти діб під ним підписались майже 1300 вірян. З них понад тисячу – мирян, а решта – священнослужителів. Серед підписантів станом на 17 січня було і 155 волинян (представників Волинської і Володимир-Волинської єпархій). Зміст цього звернення подавати не буду – воно досить обширне, і кожен бажаючий може відшукати його в інтернеті. Зазначу лишень, що серед тих, хто хотів знати правду з перших вуст, був протоієреї Анатолій Яцків.
Однак ні архієпископ Луцький і Волинський Нафанаїл, ні митрополит Володимир-Волинський Володимир у той час не підтримали ініціативу нижчих церковних чинів і мирян. Зберігав мовчанку і митрополит Онуфрій.
Знаючи, що в мережі інтернет текст звернення був розміщений і право його підписати мав кожний громадянин України, заповнивши спеціальну форму, я вирішив поцікавитися, яка ж ситуація з підписами сьогодні? На жаль, зробити цього не зміг, бо, виявляється, файли з матеріалами, які мене цікавили, уже видалені. Щоправда, як повідомляють деякі ЗМІ, відповіді від митрополита Онуфрія на поставлені запитання немає до цих пір.
А почути їх не завадило б. І не тільки згаданим вище священнослужителям. Бо зберігати той стан справ в упц (мп, який утверджувався роками), досить проблематично. Адже ні для кого не є секретом, що митрополит Онуфрій перебуває у тісних стосунках з керівництвом рпц, підтвердженням чого є багаточисельні факти. Найголовніші із них – включення до складу синоду цієї церкви на правах постійного члена згідно із рішенням священного синоду рпц від 10 березня 2014 року. Він же належить до так званих "діячів російської православної церкви", що засвідчує інформація офіційного сайту московського патріархату.
Обурення громадськості і духовенства України викликало оголошення настоятелем рпц кирилом бандитського нападу на нашу країну "священною війною". Це сталося під час соборного з'їзду в храмі Христа Спасителя у москві за участю ієрархів рпц та пов'язаних із цією церквою громадських діячів. Так званий "Всесвітній російський народний собор" під головуванням вже згадуваного кирила видав "наказ", у якому російсько-українська війна називається "священною", а після її закінчення "вся територія сучасної України має увійти до зони виняткового впливу росії".
Зрозуміло, що події, котрі відбуваються в церковному житті, не можуть лишати байдужою жодну порядну людину. Саме до таких, на мою думку, належить отець Анатолій. Маючи найщиріші патріотичні почуття, виплекані батьками, вистраждані і осмислені пастирським служінням впродовж багатьох років, він не зміг змиритися з двоякою мораллю, яку сповідують ієрархи церкви, до якої належить. Отож, нещодавно отець Анатолій прийняв складне, але важливе для себе рішення: порвати з московським патріархатом і приєднатися до Православної Церкви України. Він став першим священником на Ковельщині, який зробив такий рішучий крок.
Нещодавно я зустрівся із отцем Анатолієм і мав з ним відверту розмову. Пропоную виклад нашого діалогу читачам газети.
х х х
– Отче Анатолію! Про Ваш розрив з московським патріархатом повідомили майже усі волинські медіа. Скажіть чесно: Вам це рішення далося важко чи Ви були готові до нього давно?
– Відповім словами передмови до моєї третьої за ліком книги, яка нещодавно видана друком у луцькому видавництві "Надстир'я" і має назву "Вітер свободи": "Не оминув у своїй збірці я і тему Церкви. У нас своя церковна війна, і наша Українська Православна церква намагається нарешті скинути імперські кайдани, в яких перебуває не одну сотню років.
В наших рядах, на жаль, достатньо зрадників. Час від часу на багатостраждальному тілі України з'являються їх підлі укуси. Тому таким церковним служителям, як я, не час сидіти. Час закотити рукави і працювати – кожен на своєму місці. Ми прагнемо свободи, ми вже відчуваємо її дух".
Зауважу, що ці слова написані мною задовго до подій, про які ведемо мову. Отож, моя громадянська позиція починала формуватися вже тоді. Зміцніла й утвердилася вона з початком російсько-української війни.
– Погоджуся з Вами, бо добре знайомий з Вашими поезіями, особливо останнього періоду. Назви багатьох із них говорять самі про себе: "Зрадникам у рясах", "Ми вбили Бога", "Моя Церкво" та інші. Не можу втриматися, щоб не процитував декілька рядків з останнього згаданого мною вірша:
"Моя Ти Церкво, як тобі живеться,
У тому горі, яке Кремль сюди приніс?
Бо він в безбожну прірву знов несеться
І зневажає хрест, який Господь поніс.
Їхні священники несуть культ смерті із амвону,
Вуста наповнені брехливих, гидких слів.
Як тобі вирватися з імперського полону,
З ярма духовного московських злих попів?".
Сміливо, скажу я Вам. Тим більше, що написані ці рядки 30 грудня 2022 року.
– Своєї позиції я особливо не приховував. Не міг зрозуміти одного: як мої колеги-священники сприймають слова і діла ієрархів московського патріархату, яким так чи інакше підпорядковане духовенство УПЦ (мп)? Саме ця обставина (та й не тільки ця) стала причиною згаданого вище звернення до митрополита Онуфрія, яке підписав я та деякі мої колеги-ковельчани.
На жаль, наше послання залишилося без належного реагування. Коли ж очільник московського патріархату кирило у березні цього року фактично благословив убивство українців, я зрозумів: з такими "душпастирями" мені не по дорозі.
Це просто якийсь сюрреалізм: ми проводимо богослужіння, молимося за воїнів, за нашу державу на антимінсах (хустинах із зашитою частинкою мощів святих на престолі в православних храмах – ред.), освячених і підписаних людиною, яка закликає нас убивати! Ви уявляєте, що робиться в такий момент у моїй душі? А коли відспівуємо полеглих на фронті Героїв, хіба не знаємо, що їх убили вороги, яких благословив кирил? Така подвійна мораль не для мене.
– Звернення підписали не тільки Ви. Були ще однодумці серед волинських священнослужителів?
– Були навіть і серед ковельських колег.
– Чому ж вони залишаються у церкві, яка фактично є філією рпц в Україні, хоч називає себе "українською православною"?
– За всіх не можу сказати. В кожного свої причини. Хоча я впевнений, що більшість українського духовенства хотіла б бути реально зі своїм народом, а не прислуговувати москві. Але одні бояться, інші вагаються, а дехто просто не хоче покинути "зону комфорту", в якій мають і достатньо прихожан, і непогані грошові надходження, й інші блага.
– А чому Вас не підтримала церковна громада села Ворони, де несли Божу службу, й не перейшла разом із Вами в лоно канонічної Православної Церкви України?
– На те теж чимало причин: і морально-психологічних, і політичних, і матеріальних, про що я б не хотів багато говорити. Бог нам усім суддя. Я свій вибір зробив, хоча це і нелегко, і непросто.
– Знаю, що Ваше рішення сприйняте людьми неоднозначно. Одні Вас підтримують повністю, другі категорично засуджують, треті ніяких суджень не висловлюють, бо їм байдуже, що, можливо, й найгірше.
Першим завжди важко. Знаю по собі, коли на зорі проголошення Незалежності України в 90-их роках минулого століття нас, депутатів міської ради, патріотично налаштованих активістів, називали "перевертнями", "зрадниками", "ворогами народу". Час пройшов, все стало на своє місце, національна ідея опанувала більшістю українців, які нині свою гідність, право на свободу і демократію захищають зі зброєю в руках.
– Так, я схиляю голову перед нашими Героями, яким присвятив і присвячую багато своїх поетичних творів. Один із них називається "Герой Ворони" і присвячений воїну Станіславу Рибчуку, який загинув 6 серпня 2022 року на Донеччині і похований у рідному селі. Не можу стриматися, щоб не прочитати декілька рядків з вірша-реквієму по воїну.
"Той день був дуже важко пережитий,
Коли солдата проводжало все село.
Навіки подвигом він буде оповитий,
І перший раз без нього
Сонце вже зайшло.
Односельчани, друзі, побратими
І грішний я теж воїна провів.
Герой Ворони і, звісно, України –
Своїм життям усім це він довів!
Таких Героїв маємо тисячі. То як я можу зрадити їх пам'ять у пастирській діяльності, сповідувати псевдовіру, яку несе нам "русскій мір" у вигляді вбивств, руйнувань, гвалтувань, нищення не тільки української самобутності, а й українського духу? Ніколи не бути такому! Я – українець, я люблю свою рідну землю, свій народ, хочу брати участь у становленні і розвитку Православної Церкви України.
– Як Ваша доля склалася після відлучення від УПЦ (мп)?
– Митрополит Луцький і Волинський Михаїл дав мені призначення на служіння в Голобському округу Ковельського районного деканату Волинської єпархії ПЦУ. В даний час я призначений настоятелем храму у селі Новий Мосир. Віряни доброзичливо прийняли мене у свою духовну сім'ю, із розумінням ставляться до рішення перейти в ПЦУ.
– Що ж, отче Анатолію, дякую Вам за відверту розмову, чесні відповіді на поставлені запитання. Від імені читачів газети бажаю Вам успіхів на душпастирському шляху в ім'я Бога та народу України, її незалежної Церкви, родинного благополуччя, мужності й стійкості у відстоюванні своєї громадянської позиції!
Микола ВЕЛЬМА.
х х х
НА СВІТЛИНАХ: протоієрей отець Анатолій Яцків під час отримання призначення на служіння в Голобському округу від митрополита Луцького і Волинського Михаїла, керуючого Волинською єпархією Православної Церкви України; протоієрей отець Анатолій Яцків, священнослужитель Голобської округи Ковельського деканату Волинської парафії ПЦУ; обкладинка третьої книги отця Анатолія Яцківа “Вітер свободи”, яка присвячена дружині Наталії, з якою вони у шлюбі вже більше, як говорять, чверть століття.
Попередні поетичні збірки священника вийшли у 2020 році (“Синівський борг”) і в 2022 році (“У пошуках добра”). Бажаємо автору нових творчих здобутків!
Фото з архіву.
Залишити коментар