Ця драматична розповідь, у поетичному викладі, – про кохання, зраду і милосердя. Вона побудована на реальних подіях нашого сучасного життя. Немає в ній спокути, нема каяття. З причин відомих змінено героїв імена. Надіюсь, що у читача в душі поселяться і радість, і співчуття, і віра у перемогу добра й любові.
х х х
Приходить час, і кожен з нас життя міняє в своїй суті: юнак втікає від одинокості і під крилом дівочим воліє бути. І це стається в один день: вони зустрінуться й вінок пісень в серці поселиться і він барвінком вже біля неї стелиться. І попливуть щоденні зустрічі рікою – жадані, милі, поетичні, немовби зрошені цілющою водою.
– Що будемо робити сьогодні, сонечко моє?
– Що скажеш Ти – то все й моє. Нехай і дощ із неба поллє. Усе, мов казка – приймай як жар-птицю під крило, коли є ласка. Театр. Кіно. Кафе і ресторани. Морозиво. Солодощі. Бризки шампана. І ночі зоряні до рання – там в небесах Стрілець і Діва, богиня незрівнянна. Це їхня доля, їхні зорі, це їхня радість неозора.
Не відаю, чи були такі щасливі Адам і Єва у Раю. Закохані співали співаночку свою. Пісні лунають, мене ж неспокій огортає, бо не спить підступний змій в Едемському саду. Він і сьогодні довірливих затягує в біду.
Антон і Ліля безпечно йшли стежиною добра, на ній Господнє дерево з плодами пізнання.
– Вкусіть із дерева цього, – шепоче хитрий змій, – і ви пізнаєте, який солодкий плід цей золотий.
І мила Лілія Антону руку подала й промовила:
– Бери мене – я вся твоя.
Ох, ця спокуса! Вона забирає мудрість, цноту, розум. В обіймах ніхто не думає про гріх й життєву прозу. Юнак утратив голову і часу лік – рабом кохання став вільний чоловік. Незчувся, як холодна хвиля впала, і ненаглядна Лілія вже іншу пісню заспівала.
х х х
Ось і весілля! Марш Мендельсона грає. Батьки і родичі дарунками вітають, гості веселяться, танцюють і співають. Та щось не так – в неспокої душа! Забули рушники – хтось поспішав. Не вдався коровай – немов комусь хотілося, щоб не відбувся вінчання водограй. А ще у розпалі весілля загриміло, заблискало, то вже і небо біду передвіщало.
Дехто скаже – що з того, гуло, блискало? Прогуло, як і не було. Та ні! То віщий і недобрий знак, усе це діялось не просто так, бо те, що гуло, до свого фінішу вело.
В покоях на молодят чекала шлюбна ніч. Не відали й не знали, що на їхню долю лихий поставив сотні свіч, щоб ненароком підступно, тихо в сіті затягнути, де ходить лихо.
І тут наречена свій характер проявила:
– Антоне, спати йди, немає тут твойого діла!
Сама ж весільні "перепійні" рахувала і сердилась, бо їй здавалось, що грошей і дарунків було мало.
Відомо ж бо, що гроші тлінь, вони гірчать, немов полин. Але не все так просто: як їх нема, лихий конфліктами сімейний простір мостить. Тож дружина стала у войовничу позу, дорікання потекли рікою, з'явилися погрози.
Виконуй, суджений, забаганки мої! Пройшли ті дні, коли співали солов'ї. Тоді ти небо й зорі обіцяв до моїх ніг. Тепер я хочу шикарний оберіг. Якщо кохаєш – не тиняйся збоку, їдь до Європи, зелених зароби, купи авто і привези ще тисяч сто.
І співчували чоловікові дерева, і ставки піднімала самозвана королева. Лихий же тішився і руки потирав, він перемогу святкував. По його сталося – життя не склалося. І дух Антона занепав. Став неуважним і ненароком в тяжку аварію попав. На все життя лишився інвалідом – вагомий тест на милосердя у сімейних бідах.
Дружина довго не журилась, цинічно й холодно всім заявила:
– Прощайте, родичі, вас покидаю. Горю вашому я співчуваю, але не буду я Антона доглядати – я жити хочу, а не існувати.
Ну що сказати? Здавалось, що навіки горе поселилось в хаті. То Бог на стійкість перевіряє нас. Тримайсь, Антоне, настане твоєї благодаті час. Не може бути так, щоб лихо над нами панувало. Вже й так наші обличчя плугом горя поорало.
х х х
Життя… життя… Весна і осінь. А Дух Господній боротись просить: іди під прапором добра і не тримай у серці зла.
І Антон пішов шляхом Любові, і нову пізнавав життя основу. Бо що з того, що неповносправний? Знайшов собі корисну і любиму справу.
Не раз подумав: "Навіщо зрадила, забрала затишку сімейну радість?". Шептав собі, немов молитву: "На серці зла я не тримаю. Хай Бог простить, і я прощаю".
І молитовний звук пісень благословив той світлий день. Зійшло зело, і новим цвітом кохання розцвіло.
...Вона явилась, немов з туману, тендітна, мила і жадана. Ох, Надіє, нехай здійсняться доброчинства мрії і доля стелиться добром. Тихо сказала:
– Хочу писати життя своє, стражденний мій, твоїм пером. Знай, тебе буду доглядати, як дружина і як мати. До днів останніх буду твоя, бо Господом призначена ця колія.
Антон прокинувся, немов від сну. Відчув в душі хмільну весну. Прийняв нежданий подарунок долі. Любов'ю засівалося життєве поле.
А як же наша королева самозванка? Казали люди, що була чиясь коханка. Тепер блукає по усьому світу, потрапила в залежність від оковитої. Краса зів'яла, лиш одинокість з нею розмовляла.
Любомир ФІАЛКО.
Тінь
Якось без примусу і повелінь
Поринув я у роздуми про тінь.
Це – безтілесне диво Бога,
Із нею в нас одна дорога:
Куди вона – туди і я.
Як упаду – де тінь моя?
Поки живу, вона в строю –
Так вої падають в бою.
Земля засипле тіло й тінь,
А мати зве: “Синку, "прилинь"...
А тінь вже безвісти пропала,
Як та зоря, що з неба впала,
Її нема, а світло лине –
Так пам'ять зберігає сина…
х х х
Тінь людська не для утіх
І не однакова для всіх,
Бо є ще тінь від президента –
В цієї інші, бач, моменти.
Хто в тіні тій перебуває,
Той фаворитську ласку має
Із ним усі завжди на “Ви”,
Сіяють слави кольори.
Там звані бали і фуршети,
І не летять над ним ракети.
Є тінь для обраних і званих
І тінь війни у незагойних ранах.
Наш Боже милий, скажи на милість
Чому заснула справедливість?
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар