Нещодавно мені довелося спілкуватися із жінкою, молодшою від мене. Говорили на різні теми. Зайшла мова і про минувшину. Я з гіркотою відзначив той факт, що комуністична репресивна система зламала долі сотень і тисяч українців.
Жінка запротестувала:
– Не було такого! Все це – вигадки націоналістів. В моїй родині нікого не репресували.
Я не став сперечатися. Подумав: марно. Водночас згадав, як багато фактів про червоний терор на Волині і, зокрема, на Ковельщині містить книга відомої волинської журналістки і письменниці Лідії Синенко під заголовком "Від Бахова до Вербки вздовж Турії-ріки", яка порівняно недавно видана у Чернівецькому "Видавничому домі "Букрен".
Був би дуже вдячний, якби редакція передрукувала деякі матеріали із розділу "Радянський період: від післявоєнного відродження до Незалежності”, які мають узагальнену назву "Під колесами радянської репресивної машини". На мою думку, такий передрук не був би зайвим напередодні 33-ї річниці Незалежності України, в час, коли українські захисники зі зброєю в руках захищають на Сході і Півдні рідну землю.
Сторінки недавньої історії варто нагадати тим, хто вперто каже: "Не було такого!". Було. Не дай, Боже, щоб подібне повторилося, про що мріє біснуватий путін разом зі своїм зомбованим "народом".
Яків ЛАВРЕНКО,
ветеран національно-демократичного руху на Ковельщині 1990-их років ветеран педагогічної праці,
член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського.
х х х
Шановний Якове Яковичу!
Виконуючи Ваше прохання, ми звернулися до автора книги, яку Ви згадали, нашої колеги Лідії Йосипівни Синенко і попросили дозволу передрукувати деякі матеріали з книги "Від Бахова до Вербки вздовж Турії-ріки". Вона люб'язно погодилася.
Отож, починаємо публікацію розділу "Під колесами радянської репресивної машини". Будемо вдячні читачам газети, які виявлять бажання відгукнутися на дослідження Лідії Синенко.
У нашому краї масові репресії розпочалися в повоєнний період. Так утверджувався тоталітарний радянський режим, який терором знищував "політично неблагонадійних" і "соціально небезпечних". Багатьом приписували антирадянську діяльність, звинувачували у зв'язках з ОУН і УПА, їх судили або висилали на північ країни та в далекий Сибір без суду і слідства. За офіційними даними, у 1944-1953 роках в західноукраїнському регіоні було заарештовано майже 104 тисячі осіб так званих "бандитів – учасників ОУН, а також бандпосібного елементу", до яких більшовицька влада легко зараховувала всіх, хто підозрювався у зв'язках з ОУН і УПА. В окремих дослідженнях стверджується, що загальна кількість заарештованих, розстріляних, закатованих у в'язницях, вивезених із Західної України в Сибір за повоєнні роки становить 1 млн. 200 тис. осіб.
Часто-густо під репресивну машину виселення потрапляли абсолютно ні в чому не винні люди – за недоказаною підозрою або за ті чи інші дії членів їхніх родин.
Зі спогадів Миколи Самійловича ОЛЕКСЮКА, 1934 р.н. (с. Вербка):
– У школу зі мною ходив Дем'ян Левчук, Дьомкою його називали, то всю їхню сім'ю вивезли. Батько його звався Полоній, старший його син Єрмило, він з 1928 року, був в "істребках", а потім служив у позавідомчій охороні.
Якоїсь ночі хтось тим хлопцям-охоронцям підкинув якісь листівки, всіх їх забрали і засудили. Єрмило вже сидів, коли прийшла черга і до його батьків та брата. Чому їх вивезли? Я так думаю: вони ніякі не злочинці, просто радянська влада організовувала колгосп, а на голому місці нічого не зробиш. Бачте, щоб собаку прив'язати, і то треба спочатку кілка в землю забити. А в Полонія хата довга була, комора суцільна, клуня, хлів зі шпал більше двадцяти метрів довжиною – 22 чи 24. Той хлів неширокий був, але якраз підходив для колгоспної худоби. А в хаті зробили сільську раду, потім у ній був магазин. Полонія, жінку його і Дьомку (його забрали прямо з уроку) вивезли, а на їхньому обійсті зробили бригадний двір, поставили там коней, корів. І Полонієва корова там стояла, і телиця.
Сюди, на Вербку, Левчуки вже не вернулися: їм дозволили поселитися у Дніпропетровській області. Дем'ян приїжджав з жінкою, бачилися ми з ним, вони працювали на шахті. Мабуть, більше нікого з Вербки не вивозили.
Зі спогадів Івана Володимировича ОЛЕКСЮКА. 1939 р.н. (селище льонозаводу):
– Левчуки – то наші родичі: дружина Полонія Єлизавета Мойсеївна – рідна сестра мого батька, їхній старший син Єрмило служив в охороні. Я чув, що хлопці чистили зброю і заспівали "Ще не вмерла Україна...", і за те їм "впекли" по десять років, а сім'ї їхні вивезли у Ленінськ-Кузнецький. Пізніше вони купили хату в Першотравневому Дніпропетровської області.
Іван ШЕВКО, який жив в селищі льонозаводу, після війни вчився в Облапській середній школі. Постав перед радянським судом на початку 1949 року (на світлинах він – в молодому і зрілому віці. Нині покійний).
Зі спогадів Івана Семеновича ШЕВКА, 1931 р.н.:
– Скрізь, де були десятирічні школи, існували підпільні гуртки. І я вступив у такий гурток, назви він не мав, але один учень мав зв'язок зі мною, а я мав зв'язок ще з одним школярем. Отож мене знали тільки двоє людей. Така мережа була: як попадешся, щоб не міг видати інших, бо не знаєш їх. Прийняли присягу. Що ми робили?
Листівки розносили, деякі з карикатурами. Запам'ятався такий малюнок-карикатура: Сталін сидить в селянина на шиї і тримає буханець хліба на ружнові. А той біжить, бо хоче хліба, і в той же час везе Сталіна. Або ще такий малюнок: запряжені чоловік і жінка дитинку ведуть за руки, а ззаду за плугом москаль в будьонівці, на якій п'ятикутна зірка. І напис під карикатурою: "І скрізь на славній Україні людей у ярма запряга москаль лукавий". Ще запам'яталася: Каганович серед купи черепів. Брошури різні давали читати, в основному, для школярів і на цигарковому папері надруковані.
Мене арештували в грудні 1948 року, забрали прямо з класу. Покарання відбував за Уралом – у Свердловській області: станція Соцьва і річка там Соцьва, 39-й табір. Табір мав 9 відділень по 4-5 табірних пунктів.
Поки доїхав до місця призначення, то в серпні 1949 року важив 45 кілограмів, мав другу стадію дистрофії. Потрапив у лікарню. Через зиму, у квітні, вже важив 80 кілограмів. Пішов на роботу, ми різали ліс: 25 чоловік за день пиляли 100 кубів. У 1951-у стало краще, по сотні рублів почали давати, ліпші харчі. Разом з нами були засуджені з Дніпропетровської, Запорізької областей – переважно ті, що на залізниці за німців робили, їм по 10 років "впекли" ще в 43-у. Потім потрапив у бригаду залізничників – була в таборі вузькоколійка, то я там два роки ходив. Вивчив електротехніку, працював електриком. З часом легше стало, вже деякі дядьки казали, що тут ліпше, ніж у колгоспі. До кінця терміну не досидів – поміг "батько", "мудрий вождь Сталін": достроково "врізав дуба".
З нами разом ксьондз литовський сидів, спокійний, як усі ксьондзи. Спали з ним в одному бараці.
Так-от: березень, шоста година вечора, темно вже. Бачу, йде. "Добрий вечір", – вітаюся. "Добрий вечір", – відказує і повідомляє: – "Батько вмер, Сталін". Я швиденько до хлопців: "Сталін вмер!". Майже цілу ніч ми не спали: танцювали, грали, не знали, що робити з радості. Так відсвяткували великий похорон.
Військовий трибунал Прикарпатського військового округу 15 жовтня 1954 року зменшив покарання Івану Семеновичу до 5 років і в листопаді того ж року в'язень вийшов на свободу. У місцях позбавлення волі він провів 5 років 10 місяців.
У вересні 1991 року І. С. Шевко був реабілітований.
(Далі буде).
Залишити коментар