Війна. Таке коротке слово, а скільки в ньому болю, горя, сліз. Чому саме на нашій прекрасній землі гримлять вибухи? Чому ми, такі миролюбиві, плачемо на могилах воїнів, мирних жителів?
Кровоточить Схід України. Це – та наша земля, куди спрямовуємо свої думки всі ми. Нема байдужих, кожна трагедія сприймається дуже боляче.
…Владислав повільно зійшов на перон вокзалу рідного міста Харкова. Боліла голова, не слухалися ноги, ледве дійшов до лавочки. Господи, чому приїхав? Лікарі радили не їхати, бо ще рано. Але переконати не змогли, знали: в хворого дуже важка душевна рана. Владислав, відчувши сили, їхав побачити могили своїх найближчих рідних.
Треба купити квіти, а які? Важко переставляючи ноги, дійшов до привокзального ринку. Допомогли присісти. А які ж квіти? Когось запитати? Враз із пам'яті набігли роки юності, його рідна, дорога Лілія.
Вона любила життя і квіти. Пригадалось: в день їхнього знайомства подарував чайні троянди – її улюблені. Пригадав, як вступав, до технічного місцевого вузу, де аж на 3-ому курсі шляхи перетнулися з чарівною студенткою першого курсу. Ім'я мала незвичне: "Лілія". Вона місцева, з сусідньої вулиці і навчались в одній школі. Доля так розпорядилася.
А далі… Далі в пам'яті виринає їхнє весілля. Якою чудовою була його наречена! І знову він купував чайні троянди, а друзі ще й спитали: "Чому не білі?".
Після навчання обоє працювали на заводі. Дружина – майстром. Було добре: на роботу і з роботи разом. Закрутив їх вир злагодженого сімейного життя. Радості додалось з народженням донечки-сонечка Даринки. Через 5 років доля подарувала Даринці сестричку Маринку.
Сльози самі затуманили Владиславу очі. Це скільки було б їм нині? Старшій – 18, меншій 13. Це ж і їм треба купити квіти.
Болючі спомини не полишають. Старша вже на другому курсі того ж таки інституту. Його батьки також навчалися тут, тут і познайомилися, і все життя працювали на цім же заводі. Мама родом із Західної України, тато місцевий. Тож Владислав частенько бував у бабусі на мальовничому Закарпатті. Та й сім'ю туди не раз возив – полюбив цей край. Шкода, що батьки пішли в засвіти. Недовго тішились онуками.
І знову спогади… Чомусь згадалось і їхнє весілля. Вони вийшли тоді на гірську вершину, щоб подарувати молодій дружині весь світ, скільки сягав зір. Все в пам'яті – і дружні жарти, і сміх, і плани на щасливе життя, якого ніби й було. Побудували великий і просторий будинок, щоб місця вистачало для всіх. Раділи батьки – підростали дівчатка. Це вони були б нареченими, і Владислав обіцяв їх возити в гори. В мирі, злагоді минали роки сімейного життя і здавалось, що так буде завжди.
Усе перекреслила війна. Його рідне місто Харків зазнало руйнування чи не першим. Бачили страшні й наслідки. Люди масово виїжджали. Його тримала робота. На заводі доводилось працювати в дві-три зміни, часто й під обстрілами. Не раз просив дружину: "Їдьте, це не надовго. Лілія в сльозах заперечувала: "Я тебе не покину!". Але… покинула.
– Того дня ніщо не віщувало лиха. До вибухів звикли, якщо можна так сказати, – згадує Владислав. – На роботі ніби спокійно, але в другій половині дня вибухи стали частішими. В кожного працівника на душі ставало все неспокійніше. Години тягнулися довго. Не чекаючи кінця зміни, поїхав додому. Ранок розривали вибухи.
Коли повернув на свою вулицю, побачив страшне видовище.
– Думав, – сумно згадує той час мій співрозмовник, – щось зі мною сталось. Втратив розум, коли побачив гору цегли, бетону замість хати, що була на тому місці. Нічого не міг зрозуміти. Це мій дім? В який вкладали кошти, душу, щоб було затишно? А де він?
Шукав очима рідних, просив відгукнутися Лілію, дочок-сонечок Даринку, Маринку. Його крики чулись, мабуть, на небі, а кругом була тиша.
Як? Чому? Не вірив, але щось підказувало: прийшла біда. Владислав розкидав каміння, плити, де були їх кімнати, не відчуваючи болю. Його руки кривавили, надзвичайно боліла спина. Люди прийшли на допомогу. Опам'ятався в лікарні. Його, майже безнадійного, лікарі довго виривали з лап смерті. Правда, Владислав і нині думає: "Для чого?".
…Серце крається сумними, надзвичайно важкими спогадами. Його привезли до його "хати", щоб попрощався із рідними. "З того, – каже Владислав, – я запам'ятав одне: стояло три труни… А далі знову забуття".
Нині чоловік убитий горем, майже немічний, знову приїхав в своє рідне місто, понівечене нелюдами.
"Приїхав до річниці трагедії. Треба покласти квіти, чайні троянди, а далі, можливо, тут і залишитися. Життя в мене скінчилось, є спогад "до і після". Час зупинився там, під уламками, – моє щасливе життя, якого більше немає…".
А на лавці поруч лежали чайні троянди… Здавалося, що вони беззвучно плачуть.
Валентина СІЧКАР.
Війна. Таке коротке слово, а скільки в ньому болю, горя, сліз. Чому саме на нашій прекрасній землі гримлять вибухи? Чому ми, такі миролюбиві, плачемо на могилах воїнів, мирних жителів?
Кровоточить Схід України. Це – та наша земля, куди спрямовуємо свої думки всі ми. Нема байдужих, кожна трагедія сприймається дуже боляче.
…Владислав повільно зійшов на перон вокзалу рідного міста Харкова. Боліла голова, не слухалися ноги, ледве дійшов до лавочки. Господи, чому приїхав? Лікарі радили не їхати, бо ще рано. Але переконати не змогли, знали: в хворого дуже важка душевна рана. Владислав, відчувши сили, їхав побачити могили своїх найближчих рідних.
Треба купити квіти, а які? Важко переставляючи ноги, дійшов до привокзального ринку. Допомогли присісти. А які ж квіти? Когось запитати? Враз із пам'яті набігли роки юності, його рідна, дорога Лілія.
Вона любила життя і квіти. Пригадалось: в день їхнього знайомства подарував чайні троянди – її улюблені. Пригадав, як вступав, до технічного місцевого вузу, де аж на 3-ому курсі шляхи перетнулися з чарівною студенткою першого курсу. Ім'я мала незвичне: "Лілія". Вона місцева, з сусідньої вулиці і навчались в одній школі. Доля так розпорядилася.
А далі… Далі в пам'яті виринає їхнє весілля. Якою чудовою була його наречена! І знову він купував чайні троянди, а друзі ще й спитали: "Чому не білі?".
Після навчання обоє працювали на заводі. Дружина – майстром. Було добре: на роботу і з роботи разом. Закрутив їх вир злагодженого сімейного життя. Радості додалось з народженням донечки-сонечка Даринки. Через 5 років доля подарувала Даринці сестричку Маринку.
Сльози самі затуманили Владиславу очі. Це скільки було б їм нині? Старшій – 18, меншій 13. Це ж і їм треба купити квіти.
Болючі спомини не полишають. Старша вже на другому курсі того ж таки інституту. Його батьки також навчалися тут, тут і познайомилися, і все життя працювали на цім же заводі. Мама родом із Західної України, тато місцевий. Тож Владислав частенько бував у бабусі на мальовничому Закарпатті. Та й сім'ю туди не раз возив – полюбив цей край. Шкода, що батьки пішли в засвіти. Недовго тішились онуками.
І знову спогади… Чомусь згадалось і їхнє весілля. Вони вийшли тоді на гірську вершину, щоб подарувати молодій дружині весь світ, скільки сягав зір. Все в пам'яті – і дружні жарти, і сміх, і плани на щасливе життя, якого ніби й було. Побудували великий і просторий будинок, щоб місця вистачало для всіх. Раділи батьки – підростали дівчатка. Це вони були б нареченими, і Владислав обіцяв їх возити в гори. В мирі, злагоді минали роки сімейного життя і здавалось, що так буде завжди.
Усе перекреслила війна. Його рідне місто Харків зазнало руйнування чи не першим. Бачили страшні й наслідки. Люди масово виїжджали. Його тримала робота. На заводі доводилось працювати в дві-три зміни, часто й під обстрілами. Не раз просив дружину: "Їдьте, це не надовго. Лілія в сльозах заперечувала: "Я тебе не покину!". Але… покинула.
– Того дня ніщо не віщувало лиха. До вибухів звикли, якщо можна так сказати, – згадує Владислав. – На роботі ніби спокійно, але в другій половині дня вибухи стали частішими. В кожного працівника на душі ставало все неспокійніше. Години тягнулися довго. Не чекаючи кінця зміни, поїхав додому. Ранок розривали вибухи.
Коли повернув на свою вулицю, побачив страшне видовище.
– Думав, – сумно згадує той час мій співрозмовник, – щось зі мною сталось. Втратив розум, коли побачив гору цегли, бетону замість хати, що була на тому місці. Нічого не міг зрозуміти. Це мій дім? В який вкладали кошти, душу, щоб було затишно? А де він?
Шукав очима рідних, просив відгукнутися Лілію, дочок-сонечок Даринку, Маринку. Його крики чулись, мабуть, на небі, а кругом була тиша.
Як? Чому? Не вірив, але щось підказувало: прийшла біда. Владислав розкидав каміння, плити, де були їх кімнати, не відчуваючи болю. Його руки кривавили, надзвичайно боліла спина. Люди прийшли на допомогу. Опам'ятався в лікарні. Його, майже безнадійного, лікарі довго виривали з лап смерті. Правда, Владислав і нині думає: "Для чого?".
…Серце крається сумними, надзвичайно важкими спогадами. Його привезли до його "хати", щоб попрощався із рідними. "З того, – каже Владислав, – я запам'ятав одне: стояло три труни… А далі знову забуття".
Нині чоловік убитий горем, майже немічний, знову приїхав в своє рідне місто, понівечене нелюдами.
"Приїхав до річниці трагедії. Треба покласти квіти, чайні троянди, а далі, можливо, тут і залишитися. Життя в мене скінчилось, є спогад "до і після". Час зупинився там, під уламками, – моє щасливе життя, якого більше немає…".
А на лавці поруч лежали чайні троянди… Здавалося, що вони беззвучно плачуть.
Валентина СІЧКАР.
Війна. Таке коротке слово, а скільки в ньому болю, горя, сліз. Чому саме на нашій прекрасній землі гримлять вибухи? Чому ми, такі миролюбиві, плачемо на могилах воїнів, мирних жителів?
Залишити коментар