(Продовження. Початок в номері від 8 і 15 серпня ц. р.).
За те, що був у повстанцях Кузьма Климук, постраждала уся його сім’я (по-вуличному Зуї): вивезли батьків – Кіндрата Микитовича і Теклю Іларіонівну, їхніх дітей.
Зі спогадів Єви Іванівни ОЛЕКСЮК, 1932 р. н.:
— Як їхати з Бахова в Ковель, то з правого боку жили Столярчуки: Меркурій (Менкур на нього в селі казали), його жінка Ксеня. Мали синів Івана і Павла, дочку Зіньку. Ніхто з них ніде не був, але начебто щось десь на владу сказали, і «за язик» поплатилися. Менкура забрали в тюрму, звідти він вже не вернувся, але жінці написав, щоб Хаврощиним дітям (сестриним) дала корову. Вони тримали дві корови, то Ксеня так і зробила: нам дала одну.
Вивезли потім і Ксеню з дітьми. Зінька кілька разів приїжджала в Бахів, Іван приїжджав, а Павло – ні. Вивезли Колодюків, по-вуличному Скопів, батька, матір, невістку з дітьми. Здається, у Брянській області вони жили, І Любка там. Баба їздила провідувати свою матір. Вона була дуже робочою: і перші огірки в неї, і всяка городина. Подружилася з мельником, баба йому помагала по господарству, а він за те муку давав. Так і вижили...
Знаю, що Климуків вивезли, по-вуличному їх звали Зуями. Хазяїна забрали, дочку Ганну в тюрму посадили, вони з братом були в бульбашах. Ганна вже не вернулася – в тюрмі вмерла.
Зі спогадів Лідії Семенівни СТОЛЯРЧУК (Ризванюк),1940 р. н.: – Вивезли сім’ю мого дядька Пилипа Колодюка, хоча Пилип був на фронті, воював. Дід Феодосій Артемович і баба Харитина Власівна постраждали за сина Василя, який був у бульбашах, а невістку їхню Ксеню Дмитрівну, дружину Пилипа, забрали з дітьми за чоловіка. А чому? Начебто за те, що не було від нього листів, поки воював. Голова сільради ховав листи. Так тітка казала. Потім дядько Пилип вернувся з фронту, їздив, питав, добивався, казали, що і в Москву звертався, але звідти приходили папери. Плюнув та й поїхав до своєї сім’ї у Брянську область. Там, у Росії, вони й жили, додому вже не вернулися. Приїжджали тільки в гості Маруся і Сергій, діти Пилипа, писали, слали свої фотокартки.
Я невеликою була, але в пам’яті засіло, як діда Федося й бабу Харитину забирали. Жили ми всі після війни в маленькій хатиночці, яку дід збудував: чотири сім’ї під одним дахом. Три його дочки під час війни зосталися вдовицями – загинули їхні чоловіки на фронті: Дмитро Кіптик, Юхим Столярчук, Семен Ризванюк. У Пистимки було двоє дітей, у Вляни – четверо і нас двоє в матері.
Як зараз бачу: у грубці горить вогонь, дід стоїть у кожухові і просить нас, малих: «Вступітеся, дітки, дайте, хай я хоч нагріюся перед дорогою...». І повезли їх підводами... Олександр Власович Столярчук після того, як Ковельщину визволили від німецько-фашистських загарбників, пішов на фронт воювати. Бахівчанину судилося вижити і повернутися додому, однак його бойових заслуг радянська влада не врахувала: приписала вчорашньому фронтовику зв’язки з УПА і запроторила на 25 літ «виправлятися» у холодні табори Сибіру. Правда, після смерті Сталіна термін чоловікові скоротили.
Трьох бахівських парубків – Юхима Бондаря, Олександра Столярчука і Олексія Музичука – забрали в один день, а ще разом з ними Петра Черняка з Дубової. Вони служили у воєнізованій охороні поблизу залізничного вокзалу в Ковелі. За однією версію, причиною арешту стало те, що хлопці співали українські патріотичні пісні, зокрема, «Знову хмари потемніли», за іншою – читали листівки, які хтось їм підкинув вночі. І засудили всіх на десять років виправно-трудових таборів.
х х х
З інформації Миколи Івановича МОРОЗА, 1964 р.н. (с. Дубова):
– Мій тесть Юхим Іванович Бондар не любив згадувати, як йому там, на засланні, жилося, а от Олексій Музичук розповів якось епізод, який добре мені запам’ятався. Везли їх довго поїздом, автомашинами, а потім ще кілька діб арештанти йшли пішки.
Йшли лісом, товстелезні дерева навколо, і на одному з них побачили дошку прибиту, а на ній напис: селище Цимерманівка. Питають у конвоїра, де ж те селище, де воно починається. А той їм відповів: «Оце і є селище Цимерманівка, і ви його побудуєте». Цілу ніч, розповідав дядько Олексій, багаття палили, щоб зігрітися, бо спати, звісно, ніхто не міг – мороз стояв до 50 градусів. То найперше збудували барак, щоб було де спати і від вітру сховатися, а потім почали потроху розбудовуватися. Батько відбув сім з половиною років, бо перевиконував норми, і термін заслання йому скоротили. А відбував він свою каторгу десь під китайським кордоном, у Хабаровському краї. У грудні 1991 року батько одержав лист, в якому повідомлялося, що справа Бондаря Юхима Івановича переглянута, і він реабілітований.
Відбував заслання і Федот Никандрович Семенюк, котрий у 30-х роках і під час війни старостував у селі Бахові. Якщо був старостою, вважала тодішня влада, то ти – злочинець, а злочинцям місце в тюрмі, хоча добросовісний і мудрий чоловік вірою і правдою служив людям, а не ворогам, проте ніхто не став розбиратися, винен чи не винен.
На початку 50-х років мешканцями Вербки стали Шадури, котрі перевезли сюди свою хату з села Личини Камінь-Каширського району. На нове місце перебралися колишній фронтовик Карпо Олексійович з сином Степаном та донькою Галиною, а господиня дому на той час відбувала незаслужене покарання у далекій Воркуті. Молоду жінку енкаведисти арештували 6 вересня 1949 року, виявивши на горищі їхнього дому «хлопців з лісу». І хоча запевняла, що не знала – не відала про посторонніх, ніхто до уваги її слів не взяв.
НА СВІТЛИНІ: один з епізодів терору проти мирного населення.
Фото з архіву.
Залишити коментар