Домна була незаміжньою. Виховувалась без батька у багатодітній сім’ї, яка проживала на хуторі і була дуже бідною. Як найстаршу, мати її майже щонеділі заставляла ходити на базар у невелике на той час містечко, що знаходилось за десять кілометрів від хутора. Дівчина виносила на базар яйця і щавель, який сім’я напередодні збирала на невеличких лісових галявинах, що обступали хутір.
Інколи на базар у містечко навідувався високий білявий парубок з кучерявим волоссям Остап. Він жив на іншому хуторі поблизу містечка. Будучи якось на базарі, Остап помітив середнього зросту дівчина, що стояла за прилавком і продавала курячі яйця. Вже іншого разу на базарі чоловік одразу рушив до місця, де раніше бачив красуню. Вона так само стояла у вишитій сорочці, з уст линула лагідна посмішка.
Остап не міг від дівчини відвести очей, хоча купувати нічого не мав на меті. Розговорились. Чоловік цікавився місцем проживання дівчини, сім’єю, розказав про себе і запропонував вийти за нього заміж. Домна зразу ж дала згоду, і від радості у неї потекли з очей сльози. Відстань між хуторами була неблизька, тож Остап сказав Домні, що коли закінчать осінні польові роботи. Приїде до неї й забере до себе.
Так і було. Завершувались останні роки польського панування. Жили бідно. Батьки в Остапа були вже недужі. Тож наречений у суботу в обідню пору найняв підводу, і кучер повіз його до нареченої. Добрались до молодої ввечері. Мати пригостила їх чим мала, а вже на другий день Остап привіз Домну до себе додому.
На хуторі серед лісу молода сім’я пережила Другу світову війну. Тут народились дівчатка Ганна та Тетяна. В основному жили за рахунок утримання та продажу худоби. Одночасно заготовляли лісоматеріал на будівництво нової хати. Радянська влада добралась і до них – заставили вступити у колгосп, при цьому забравши корову та воза. У зв’язку з примусовим виселенням із хуторів сім’я почала будувати хату у селі.
Після новосілля у родині ще народився хлопчик Павло. Коли батьки йшли на колгоспну роботу, маленького Павлика няньчили дівчатка. В той час усіх дітей змалку привчали до фізичної праці. Ставши повнолітніми, дівчата виїжджали на сезонні роботи.
Та якось у їхню родину прийшло нещастя. На сезонних роботах далеко від домівки під час грози блискавка вбила Ганну. Батьки тяжко переживали смерть донечки, ще й поховали її на чужині, бо не мали статків привезти на рідну землю. Через рік у росії вийшла заміж Тетяна, перебуваючи на сезонних роботах у Волгоградській області.
Йшли місяці, роки…. Вже стукнуло вісімнадцять Павлові. Вся сільська молодь проводжала його в армію. Після демобілізації Павло оженився на місцевій дівчині. Оскільки у селі не було постійної роботи, то переїхав на проживання в один із колгоспів Білорусі. Сім’я працювала на фермі. А вже Домна з Остапом залишились самі господарювати на своєму обійсті. Поки здужали утримували корову, так як всі люди у селі садили город. Та з роками підступали старість і хвороби.
Першим цей світ залишив Остап. Але будучи самотньою, бабуся давала собі раду. Виконати якусь чоловічу роботу для неї не було проблемою – до кожного з чоловіків, що жили по сусідству, бабуся ставилась з повагою, а ті не відказували їй у допомозі. Син до матері навідувався дуже рідко, а якщо навідувався, маминими клопотами не переймався.
На своїх дев’яносто років бабуся не виглядала. Хвилювалась за дітей, які тепер жили в інших країнах. На здоров’я не скаржилася, і якось восени вирішила провідати дітей. Погостювавши тиждень у сина, подзвонила у росію дочці, щоб та приїхала і забрала на зиму до себе.
…Ця зима для Домни видалась досить довгою, як і все її життя. А дочка пообіцяла, що відпустить додому, коли настане справжнє тепло. Матері так хотілось ступити ногами на рідне обійстя, походити босоніж по росі. Бо ж немає ніде так, як удома. Через переживання за рідною домівкою бабуся вже вибилася із сил. Сидячи біля вікна, щодня плакала і дивилась в бік України. Сумні думки підірвали здоров’я, а в серці жила надія на вічний спочинок на рідній землі.
І ось настав той «щасливий» для бабусі весняний день. Зранку лагідно пригрівало сонечко. Тетяна найняла автомобіль, щоб довіз її і маму на найближчу залізничну станцію, а далі поїздом – до москви. Наперед по телефону домовились, що на вокзалі у москві їх зустріне Павло. Павла чекали день, другий, третій…. Тетяна підійшла до телефона-автомата і набрала номер брата. А він ще й не виїжджав. Мати чула розмову дітей. Нарешті Домна сказала, що вийде на перон. Можливо, швидше йтиме час, в очікуванні сина.
...Аж раптом на вокзалі Тетяна почула, що на проїжджій частині дороги автомобіль збив бабусю. Дочці щось кольнуло у серці. Вибігши на вулицю, побачила, що на проїжджій частині стояли автомобілі міліції та швидкої допомоги. Під автомобілем лежала вбита матір. Наступного дня її тіло забрати вже приїхав син Павло…. Поховали бабусю на кладовищі у селі, де проживає Павло. А бабуся так хотіла знайти вічний спокій на рідній землі! Вона не думала, що з неї познущається син, тож вчинила самогубство, наробивши сорому дітям.
Павло вже теж немолодий. Живе самотньо. У нього єдиний син, який проживає в Україні. Тож не раз батько думає: а чи захоче син його доглядати на старість? І чи не трапиться з ним так, як трапилося з матір’ю…
Микола Денисюк.
Залишити коментар