Спокійна, врівноважена, розсудлива і мудра жінка, яка готова завжди прийти на допомогу – такою є Ніна Бенедиктівна Пешко із Щитинської Волі. Вісімнадцять останніх трудових років віддала навчанню і вихованню хабарищенських діток. Вимоглива, але добродушна, любить у всьому порядок, вміє вислухати і зрозуміти.
Так про неї кажуть її колишні учні і батьки. Вона – вчитель за покликанням душі, вчитель від Бога. Ще й зараз у свої 84 роки цікавиться проблемами у сім'ях. А якщо потрібно, то йде, щоб їх владнати.
Вона назавжди залишилась вчителем для своїх вихованців, бо з ними розділяє радість і горе, дає зрозуміти, що безвихідних ситуацій не буває, що кожним вчинком повинна керувати совість. Та й у самої Бенедиктівни (так її називають у навколишніх селах) давно зранене серце. Варто лише сказати, що ця бідна, згорьована мати поклала у домовину двох своїх синів-соколів: Петра і Олександра. Життя Петра забрав путч у москві в 1991 році, коли проходив службу в армії, а невдовзі трагічна доля спіткала Олександра. Ми можемо їй тільки поспівчувати, а зрозуміти її може лише материнське серце.
Ніна Бенедиктівна народилася в 1940 році у селі Ніговищі на Рівненщині, що на кордоні з Волинню та білоруссю. Батька мобілізували на початку війни, а в 1944 році він загинув в Угорщині. Жінці досі в пам'яті чоловік, що приніс похоронку. А матір з чотирма малолітніми дітьми, коли там проходив фронт, вивезли за Дніпровсько-Бузький канал. Повернувшись додому, застали спалену хату. Добре, що батько перед мобілізацією розібрав невеликий сарай.
– Отак ми із цього дерева збудували житло з однієї кімнати, – розповідає Ніна Бенедиктівна. – А в цій "рукавичці" жила наша сім'я, ще дід з бабою, дядько із сім'єю та сусідська родина. І всі будували свої хати. Дід з матір'ю поїдуть до лісу, спиляють сосну, привезуть, дід обтеше і кладе на стіну. Ось такими тоді були хати.
Ми вже у свою хату перейшли в 1947 році. Мама доброго здоров'я після будівництва хати не мала. Пам'ятаю, коли працювала у колгоспі, то влітку їй доводилось завершувати всі стіжки із сіном. Бо ніхто краще не міг виконати такої роботи.
Семирічку Бенедиктівна закінчила у своєму рідному селі. А далі вибрала найближчу середню школу – у Любешові. До школи добиралась пішки. Взимку, коли замерзала річка (до неї було 20 кілометрів, а в інший час – 30). Щоразу після уроків у суботу йшла додому, а в неділю верталась назад.
Навчалась у школі непогано, то ж після її закінчення отримала роботу. У районному відділі освіти направили на роботу у Щитиноволянську восьмирічку на посаду старшої піонервожатої. Далі доля закинула у Люб'язьку, а потім Любешівську школи. Тут вона заочно вступила у Ківерцівське культосвітнє училище по спеціальності бібліотекаря. Щоб закінчити училище, треба було працювати у бібліотеці.
В цей час Ніну Бенедиктівну переводять на посаду бібліотекаря у село Деревок. У Деревок приїжджає її суджений Степан Сильчук із Щитинської Волі, а згодом молода сім'я виїжджає в Архангельську область. Там Степан працював на електростанції, а дружина у школі – бібліотекарем, вихователем, вела домоводство, ще й була класним керівником. У росії у них народився Володя. А вже в 1965 році сім'я вернулась додому на малу батьківщину Степана. Заробивши трохи грошей, вирішили будувати хату.
Роботи у Щитинській Волі Бенедиктівна не мала. То ж у райвно їй запропонували працювати у Невірській школі, що за десять кілометрів від дому. Степан будував хату, а дружина мусила із дворічною дитиною жити у Невірі. А через два роки звільнилось місце у Щитинській Волі вчителя російської мови і літератури, то директор школи запропонував їй викладати даний предмет, врахувавши те, що три роки проживала і працювала у росії. В будь-які часи не було охочих їхати на роботу у віддалені села, і Ніну Бенедиктівну прийняли. Так вона тут із декретними відпустками працювала аж до 1975 року. За цей час у сім'ї народились Саша, Оля, Петро і близнята Ігор та Марія.
В цей час у Хабарищі вирішила звільнитись Дарія Шуба, яка працювала у цій школі довгі роки. У районному відділі освіти їй сказали шукати собі заміну. Але як її знайти? Чи піде хтось працювати у найвіддаленіше село району, де немає нормальної дороги і автобусного сполучення? То й вона впросила Ніну Бенедиктівну замінити її у школі.
У райвно вже не звертали уваги на педагогічну освіту, і довірили їй керувати початковою школою. Так вона тут допрацювала до пенсії. Говорить, що приходилось чотири кілометри пішки добиратись в одну сторону і по багнюці, і по кучугурах снігу. Одного разу так замело, що взула рибальські чоботи і майже дві години копирсалась по снігу. А ще несла туфлі, щоб перевзутись. Тоді і батьки, і діти вже не чекали на роботі. Але учні таки позбирались на навчання. На першому році роботи у новій школі навчала у чотирьох класах 22 діток. Надалі їх кількість зменшувалась.
Дітям на великій перерві завжди готувала чай. І тепер вона знає все про кожного свого учня: хто де живе, на якій роботі працює. Діти після початкової школи навчались в іншій школі, їх навчали різні вчителі, але Ніну Бенедиктівну називають ще й досі "ВЧИТЕЛЬКА".
Крім основної роботи, вона ще й виконувала громадську, обиралась депутатом сільської ради. Будь-які питання чи звернення громадян вирішувала на місці, заміняючи сільського голову. Навіть доводилось самій владнувати домашні чвари у сім'ях.
…На старості літ Бенедиктівна залишилась одинокою на своїй вулиці. Давно вже немає сусідів. Живе, немов на хуторі. Обробляє сама невеличкий город. До мами час від часу навідуються діти, які оселились в інших населених пунктах Ратнівщини. А ще вона переживає за доньку Марійку, яка живе у білорусі. Бабуся має 8 онуків та 5 правнуків.
Вийшовши на пенсію, жінка присвятила себе служінню Богові. Вільний час віддає читанню духовної літератури. Кожен ранок чи будь-яку роботу починає з молитви. Божа віра надихає її на справи порятунку людей. Щодня молиться за здоров'я воїнів-односельчан, що перебувають на фронті, випрошує у Бога здоров'я людям, які на лікуванні, а ще – мудрості кожному у повсякденному житті. Такий вже характер у жінки.
А коли на серце находить сум – іде на кладовище, провідує могили синів та чоловіка, ще й наведе лад на могилах людей, у яких не залишилося рідних. Віра в Бога допомагає Бенедиктівні жити святим і праведним життям та приносить душі великий спокій.
Микола Денисюк.
Залишити коментар