Зізнаюсь чистосердечно: мені важко було писати цю статтю. І не тільки тому, що людину, про яку попросила розповісти на шпальтах газети її бабуся, не знав особисто. Та й як міг знати, коли між нами –чимала різниця у віці? По суті справи, він годився б мені в онуки, бо загинув невдовзі після свого двадцять четвертого дня народження.
Найбільше ж моє серце болить від усвідомлення того, що ми, представники старшого покоління, "діти" повоєнних років, не зуміли запобігти російсько-українській війні, не зуміли змусити нашу українську владу по-належному підготуватися до неї, дозволяли знищити українські Збройні Сили, віддавши долю своїх нащадків в криваві лапи російського чудовиська на ймення путін.
Чи могли ми це зробити? Так, якби вимагали від своїх можновладців не тільки гарних слів, а й конкретних справ, якби робили висновки з уроків минулого. На жаль, історія не знає умовного способу дієслова. Вона жорстока і цинічна, бо дозволяє нищити того, хто слабший, хто живе лише одним днем, не думаючи про майбутнє.
І ось тепер маємо те, що маємо: під загрозою саме існування Української держави. Агресор, нехтуючи всіма правилами міжнародного співжиття, нахабно порушив кордони країни, загарбав велику частину її території. Найстрашніше при цьому те, що гине цвіт української нації, еліта національно свідомої молоді, хлопці і дівчата, які могли б вивести державу з болота корупції, брехні і лицемірства, побудувати суспільство добра і милосердя.
Навіть тільки в уяві згадавши Героїв, які жили, творили, мріяли на Ковельщині, бачимо, як ми осиротіли і збідніли за час війни. Так, їх пам'ятаємо, їх увіковічнюємо в назвах вулиць, шкіл, навчальних закладів, але ніколи не воскресимо із мертвих наших братів, синів, друзів, знайомих. Вони пішли у Вічність, звідти нема вороття.
Гірко. Боляче. Прикро. Але змінити ми нічого не зможемо…
х х х
Подальша моя розповідь викликана візитом до редакції ковельчанки Марії Михайлівни Ковальчук, яку знав ще з молодих років. Нині вона на пенсії, а тоді працювала у відділі робітничого постачання станції Ковель, який надавав торговельні послуги працівникам залізничного вузла та всім мешканцям міста.
Привітавшись, пані Марія зі сльозами на очах попросила:
– Напишіть про мого онука Юру. Він – Герой України, я багато сил і здоров'я віддала його вихованню. На жаль, не можу довідатися, як він загинув, за що удостоєний Героя України, хто ініціював звернення про присвоєння звання. Допоможіть, будь ласка.
Марія Михайлівна, хвилюючись і час від часу витираючи сльози, розклала на столі документи, фотографії, які їй дорогі, бо на них – доля онука, який віддав життя за Україну.
Я пообіцяв жінці, що постараюсь допомогти у її проханні й розповісти читачам про подвиг Юрія, удостоєного найвищої державної відзнаки в Україні. Пані Марія подякувала, а я взявся досліджувати шлях воїна, захисника, патріота.
Почав із повідомлення пресслужби міської ради у "Вістях Ковельщини", опублікованого 2 червня 2022 року. Ось його короткий виклад: "У п'ятницю, 27 травня, розридалося небо. Уже й природа не витримує того болю, який переживає нині наша земля. Війна продовжує забирати найкращих. Ще двоє ковельчан не повернулися додому, до своїх рідних.
Валерій Гонта загинув 21 травня біля н. п. Нагірне Донецької області, а Юрій Ковальчук 23 травня – неподалік Білогорівки Луганської області.
Валерій у липні мав відзначати свій 41-й день народження, Юрій 15 травня зустрів своїх лише 24.
Виступаючи під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка сказав: "Надзвичайно боляче усвідомлювати, якими молодими, сповненими життєвих планів, вони йдуть від нас. Ковельчани Валерій Гонта та Юрій Ковальчук були справжніми воїнами. Їх об'єднувало наше рідне місто, вулицями якого вони ходили, навчалися в ковельських школах, далі – в технікумах. Тут починалося їх самостійне життя".
Прочитане в газеті повернуло пам'ять до того чорного дня, коли у Ковелі прощалися з двома Героями – Валерієм Гонтою і Юрієм Ковальчуком. Якщо про першого “Вісті Ковельщини” розповіли раніше як про "Кіборга" Донецького аеропорту, то про Юрія інформації було дуже мало. Довелося "зануритися" у мережу інтернет, вивчити архівні документи, переговорити з тими, хто знав Юрія.
х х х
На
родився він 15 травня 1998 року в Ковелі. Навчався в середній школі №1, після закінчення якої вступив до Ковельського промислово-економічного коледжу. Здобув освіту за спеціальністю "автомобільний транспорт". Як згадують друзі, дуже любив техніку. Поважали його за чесність, відвертість, принциповість. Постійно мріяв про армійську службу.
У 2018 році підписав перший контракт на службу в Збройних Силах України. В ті часи у розпалі була так звана антитерористична операція. Служив у 14-й окремій механізованій бригаді імені Князя Романа. Виявляв зразки мужності і героїзму, був прикладом для наслідування.
Коли минув час дії контракту, у 2021 році поновив його. Він просто не міг жити без армії, без бойових друзів, без прагнення до Перемоги. Ці почуття загострилися, коли в лютому 2022 року путінська росія розгорнула повномасштабний наступ на Україну. Юрія призначили командиром відділення протитанкових керованих ракет. Очевидно, саме через це мав позивний "Пульт".
Постійно був там, де найважче і "найгарячіше" – на Київщині, Чернігівщині, Миколаївщині, Харківщині, Луганщині. На його рахунку – 10 знищених ворожих бойових машин піхоти й танків. Вже 16 березня 2022 року удостоєний ордена "За мужність" ІІІ ступеня, 2 травня 2022 року – медалі "За військову службу Україні".
Його останній бій відбувся 23 травня 2022 року біля селища Білогорівка Луганської області. Це сталося невдовзі після дня народження, яке відзначив у бойових умовах 15 травня. Тоді воїну виповнилося 24 роки.
Подвиг Юрія Ковальчука не залишився непоміченим. У липні 2022 року Ковельська міська рада присвоїла йому звання Почесного громадянина м. Ковеля. У прийнятому рішенні №24/38 від 28 липня 2022 р. сказано: "За мужність і героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Країни, самовіддане служіння Українському народові присвоїти звання "Почесний громадянин міста Ковеля” Ковальчуку Юрію Олександровичу".
Як виявилося, це була не остання відзнака Героя. Ще за його життя бойові побратими клопоталися, про відзначення званням "Герой України". Пропозиція, образно кажучи, "не пройшла": Юрія відзначили орденом "За мужність" ІІІ ступеня, а пізніше – медаллю "За військову службу Україні”, про що ми вище писали. На щастя, знайшлися люди, котрі продовжили справу, започатковану військовими командирами.
18 квітня 2023 року на сайті офіційного представництва Президента України було оприлюднено петицію "Про присвоєння" найвищої нагороди держави "Герой України" (посмертно) військовослужбовцю ЗСУ Ковальчуку Ю. О.".
Як зазначено, ініціатором стала Наталія Юріївна Бовтюх. Мені не вдалося встановити достеменно, хто така ця мужня жінка, де працює і ким доводиться воїну. Можливо, вона – учасниця волонтерської спільноти однієї з областей. Адже Юрій Ковальчук продемонстрував свої кращі бійцівські якості на теренах, про які я теж вище згадував.
В петиції, зокрема, сказано: "Був противотанкістом, нищив бойові машини ворога. Побратими зазначають, що Юрій – справжній воїн, людина мужності, зразок незламності та міцності дужу. Під час виконання бойового завдання отримав поранення в грудну клітку".
х х х
Працюючи над статтею, я розшукав одного з бойових побратимів Юрія Ковальчука, з яким поспілкувався телефоном. З відомих причин не можу називати ані його прізвища, ані посади, яку займає (розмова відбулася у четвер, 12 вересня ц. р.). Для мого співрозмовника повідомлення про присвоєння Юрію звання Героя України з врученням ордена "Золота Зірка" стали справжньою несподіванкою.
– Нарешті справедливість восторжествувала, – сказав він з неприхованою радістю і гордістю в голосі. – Для мене Юра давно вже Герой. Таких воїнів – мотивованих, патріотичних, дисциплінованих – треба пошукати. Хоча, відверто кажучи, на передовій героїв багато. Він – один з них.
Мить помовчавши, додав:
– Відкрию вам маленьку таємницю: Юра ніби передчував свою загибель. Командир заспокоював його, казав, що все буде нормально, як завжди. Сталося не так, "як завжди". Але хлопець, навіть підсвідомо відчуваючи смертельну небезпеку, не міг не виконати наказ. Він знав: воює за Україну, яку безмежно любить, заради якої готовий пожертвувати своїм молодим життям.
Наша розмова тривала досить довго. На закінчення чоловік попросив: "Скиньте мені указ про присвоєння звання Героя України Юрію Ковальчуку на телефон. Ознайомлю з ним хлопців, які гордилися і гордимося своїм побратимом".
х х х
Вдалося мені поспілкуватися і з воїном ЗСУ Стасом Ковалем, який служив з Юрієм Ковальчуком в одному бойовому підрозділі. Він назвав його висококласним фахівцем своєї справи, людиною честі, якою рідні та земляки можуть пишатися. "Це був справжній професіонал, – сказав Стас Віталійович. – Прикро і боляче від того, що таких людей забирає жорстока й невблаганна смерть. Вічна слава Герою!".
Пощастило мені ознайомитися із деякими копіями документів, котрі засвідчують мужність та героїзм нашого земляка. Ось, наприклад, витяг із довідки про його участь у бойових діях за підписом в. о. командира військової частини від 21 березня 2019 року: "Солдат Ковальчук Ю. О. дійсно в період з 30.04.2018 року по 19.08.2018 року брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій і Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в цих районах та в період здійснення зазначених заходів".
6 грудня 2020 року Юрія Ковальчука нагородили Грамотою командира військової частини за старанність, розумну ініціативу, професіоналізм, сумлінне виконання службових (бойових) завдань з відсічі та стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганських областях та з нагоди святкування Дня Збройних Сил України.
х х х
Попередньо я згадував, що герой моєї розповіді закінчив загальноосвітню школу №1, а пізніше – Ковельський промислово-економічний коледж ЛНТУ. Безперечно, не міг не поцікавитися, як пам'ять про Героя бережуть в згаданих навчальних закладах.
Уважно передивився, зокрема, офіційний сайт ліцею №1 (так тепер називається колишня ЗОШ №1). В око впала фотоінформація про початок нового навчального року. Її автор зазначив: "Це світле і радісне свято відзначаємо у воєнний час. Але навіть під час війни наші діти продовжують вчитися, бо саме якісна освіта може зміцнити їхнє відчуття і розуміння української ідентичності та підготувати до успішного творення власного життя, право на яке виборюють нині воїни ВСУ зі зброєю в руках".
Біль у серці викликав відеоролик від 29 серпня ц. р., приурочений до Дня пам'яті загиблих захисників України "Пам'ятаємо і будемо пам'ятати!". Під тужливу мелодію перед очима глядачів оживають образи випускників ліцею, що загинули в боях за Україну. Всього їх 8 чоловік. Це – Іван Медінцев, Юрій Ковальчук, Олександр Берега, Сергій Козуля, Сергій Кашуба, Руслан Ілюшик, Юрій Лукашук, Володимир Лучинович.
Я поспілкувався з директором ліцею Оксаною Мельник, яка розповіла, що адміністрація, педагогічний колектив наполегливо виховують учнів на прикладі подвигу Героїв російсько-української війни. Цій меті служить з любов'ю оформлений стенд, меморіальні дошки, встановлені на приміщенні ліцею (на світлині в центрі – під час їх урочистого відкриття 29 вересня 2023 р.).
Аналогічну роботу проводять у ВСП "Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ", про що повідомила заступник директора з виховної роботи Олена Шульган, де теж навчався Юрій. А всього на фронті вже загинуло четверо випускників коледжу: Валерій Гонта, Юрій Махнюк, Богдан Невірко, Юрій Ковальчук. Чи варто говорити, яка це страшна втрата для рідних, близьких людей, їх наставників і вчителів, колег-студентів? На їх честь тут оформлено стенд “Герої у наших серцях назавжди” (на світлині – внизу).
х х х
Моя розповідь про одного з Героїв України добігає кінця. На жаль, ні кінця, ні краю не видно у кровопролитній війні, на якій загинули Юрій Ковальчук, сотні його бойових побратимів. Достатньо заїхати чи зайти на кладовище у будь-якому місті або селі України, щоб у цьому переконатися. А скільки ще нашої молоді безвісти пропало, скільки страждає у полоні в рашистів – важко порахувати.
Чи виправдані ці жертви? Безсумнівно, що так. Завдяки героїзму та мужності захисників української землі ще не загинула Україна, ще можуть жити і працювати мешканці неокупованих областей, в тому числі Волині.
Але найголовніше, мабуть, у тому, що подвиг тих, хто віддав життя заради нас із вами, зберігає у серцях і душах українців надію на порятунок держави, відродження нації, відбудову після закінчення бойових дій зруйнованої економічної та соціальної сфер. Ця надія зміцнює наш дух, мотивує гуртуватися, в міру своїх сил та можливостей боронити матір-Україну на фронті і в тилу.
Звичайно, однієї надії, щоб вистояти, мало. Потрібні рішучі дії влади, армії, суспільства, зарубіжних партнерів. Але водночас надія – це дуже багато. Бо коли вона зникне, ми будемо приречені на поразку.
Переконаний, що це розуміли і розуміють наші Герої, віддаючи на вівтар свободи найцінніше – своє життя.
Пам'ятаймо про це. Цінуймо те, що маємо. Шануймо Героїв – живих і загиблих.
Микола ВЕЛЬМА.
Залишити коментар