(Закінчення.
Початок у № від 26 вересня ц. р.).
– У таборі повстанців Надія пробула три місяці і повернулася додому восени 1943-го. Коли почалося визволення Волині від фашистських загарбників, окупанти спалили наше село Мизове, тому родина Жолинських оселилася на хуторі в лісі у бік села Секунь, – продовжує розповідь Микола Олександрович. – Тут уже розташувалися підрозділи радянської армії, а гітлерівці стояли вздовж залізничної колії Ковель – Брест.
Першого травня Надія разом із батьком пішла шукати закопане колись сало саме у тій місцині, де радянські солдати ставили гармату. Там і побачив її старший лейтенант Олександр Давиденко. Вродлива вісімнадцятирічна дівчина так сподобалося йому, що він навіть зізнався батькові Надії, що не може без неї жити. Як пише вона у своєму щоденнику, батькові набридло слухати Олександра, і він наказав доньці йти додому. Проте Давиденко не відставав і зрештою умовив дозволити Надії провести його до батареї. Вона погодилася, але тільки разом із місцевим хлопцем Степаном Москалюком, – переказує щоденникові записи землячки Микола Шаясюк.
Про те, що трапилося далі, сама вона описала так: "Коли ми стали його проводити, то Давиденко відіпхнув Степана, а сам закинув руку мені на плечі і став силою обіймати. Я ривком звільнилася від нього і з розмаху вдарила його в обличчя. У той момент нікого не боялася. З його голови злетів кашкет, він зі злістю дістав пістолет, говорячи про любов. Я боялася бігти, бо подумала, що він може вбити мене, хоча була не з лякливих.
Стоячи на місці, повернулася вліво – і в цей момент пролунав постріл. Куля пройшла через мою ліву грудину. Я при повній свідомості побігла до батькового шалаша, кров текла із грудей. Голова раптом запаморочилася, я впала і подумала, що помираю".
Батько доправив поранену доньку до польового медсанбату, де лікарі встановили, що куля пройшла навиліт біля лівого ребра. Надія пробула тут кілька тижнів, поки рана не зажила. Обурливий вчинок затятого Ромео не минув для нього безкарно: військовий трибунал розжалував Давиденка, і його відправили у штрафний батальйон.
Невдовзі у житті волинянки з'явився ще один хлопець, який викликав у неї щиру симпатію. Капітан Сергій Непомнящих вродою нагадував її перше кохання – Міхала Поляка, який загинув на Спаса 1943-го року. Їхні короткі зустрічі народили теплі почуття. У липні 1944-го фронт покотився далі на захід, туди ж мав вирушати і Сергій. Перед розлукою Надія подарувала йому вишиту хустинку, а він обіцяв писати їй листи. Напевне, його любов і справді була сильною і чистою, бо через кілька днів уже аж з Любомля повернувся, щоб ще раз побачити кохану.
– Вони листувалися майже рік. У травні 1945-го Надія отримала лист із іншим почерком. Василь, товариш Сергія, повідомив, що той загинув 7 травня 1945 року під Берліном. Так сумно закінчилася історія ще одних стосунків, які Надія описала у своєму щоденнику, – додає краєзнавець.
Мріям не судилося здійснитись
Про повстанську сторінку своєї біографії Надія Жолинська ніколи нікому не розповідала. Цю таємницю берегла і її сім'я, яку енкаведисти тримали під постійним наглядом. Не раз навідувалися до рідних, випитували, вивідували хоч якісь факти, що свідчили б про причетність дівчини до УПА. Та й сама Надія увесь час була під постійним контролем спецслужб, хоча, на перший погляд, їй нібито відчинили дорогу до знань. Можна припустити, що тут спрацювало листування із закоханим у неї радянським офіцером, про який не могли не знати всюдисущі специ із НКВД.
– У жовтні 1944-го Жолинську скерували на вчительські курси до Луцька. І коли тут 18 січня 1945 року їй довелося бути присутньою на привселюдній страті двох бійців УПА – Антона Мельничука та В'ячеслава Новосада, вона ще раз переконалася, під яким лезом небезпеки їй доведеться жити, – продовжує розповідь Микола Олександрович. – До речі, цей епізод описав відомий письменник Анатолій Дімаров у книзі "Прожити і розповісти". Надію і ще п'ятьох дівчат із Мизового, які були разом із нею на курсах, примусово послали дивитися, як вішатимуть повстанців. Важко навіть уявити, що коїлося тоді в душі дівчини, адже приречені на страту могли бути її побратимами чи пораненими, яким вона рятувала життя.
А в щоденнику Надя так описала жахіття, яке довелося їй пережити: "Коли вішали на базарній площі бандерівців, також якийсь тип спостерігав за нами, студентами, чи не плачемо ми, бо картина була жахлива. Не буду тепер описувати, бо як згадаю все те, то мурашки по спині".
По закінченню курсів Надія Жолинська учителювала у Замшанах, Синовому, Соколищі, а з листопада 1947-го працювала вчителькою у рідному селі. Заочно закінчила Володимир-Волинське педагогічне училище. На початку 50-х років тяжко занедужала. З хворобою боролася десять літ. З першим чоловіком життя не склалося. У 1960-му вдруге вийшла заміж і виїхала в Ригу до чоловіка. Там працювала на заводі VEF. Померла на чужині 21 вересня 2007 року – якраз на Різдво Пресвятої Богородиці (за старим літочисленням), коли в її рідному селі відзначали престольне свято.
– У характері Надії Жолинської ніби акумулювалися всі найкращі риси її родини: цілеспрямованість, стійкість, патріотизм. Вона була дуже обдарованою: не тільки вела щоденник, а й писала вірші, мріяла написати роман про своє життя, долю рідного краю, – підсумовує старовижівський краєзнавець Микола Шаясюк. – На жаль, ці мрії не збулися. Але її щоденник – це безцінний рукописний скарб, який залишила нащадкам, документальне свідчення яскравої боротьби українських повстанців проти фашистських загарбників і червоних партизанів на Волині. Переконаний: племінники, яким вона передала щоденник, віддали його в один зі столичних музеїв. Бо тільки там йому гідне місце.
Валентина БЛІНОВА.
На світлині: Надія Жолинська (крайня справа) із колегами-вчителями Ольгою Дацун та Анастасією Дубік (серпень 1959 року).
(Закінчення. Початок у № від 26 вересня ц. р.).– У таборі повстанців Надія пробула три місяці і повернулася додому восени 1943-го. Коли почалося визволення Волині від фашистських загарбників, окупанти спалили наше село Мизове, тому родина Жолинських оселилася на хуторі в лісі у бік села Секунь, – продовжує розповідь Микола Олександрович. – Тут уже розташувалися підрозділи радянської армії, а гітлерівці стояли вздовж залізничної колії Ковель – Брест.
Першого травня Надія разом із батьком пішла шукати закопане колись сало саме у тій місцині, де радянські солдати ставили гармату. Там і побачив її старший лейтенант Олександр Давиденко. Вродлива вісімнадцятирічна дівчина так сподобалося йому, що він навіть зізнався батькові Надії, що не може без неї жити. Як пише вона у своєму щоденнику, батькові набридло слухати Олександра, і він наказав доньці йти додому. Проте Давиденко не відставав і зрештою умовив дозволити Надії провести його до батареї. Вона погодилася, але тільки разом із місцевим хлопцем Степаном Москалюком, – переказує щоденникові записи землячки Микола Шаясюк.
Про те, що трапилося далі, сама вона описала так: "Коли ми стали його проводити, то Давиденко відіпхнув Степана, а сам закинув руку мені на плечі і став силою обіймати. Я ривком звільнилася від нього і з розмаху вдарила його в обличчя. У той момент нікого не боялася. З його голови злетів кашкет, він зі злістю дістав пістолет, говорячи про любов. Я боялася бігти, бо подумала, що він може вбити мене, хоча була не з лякливих.
Стоячи на місці, повернулася вліво – і в цей момент пролунав постріл. Куля пройшла через мою ліву грудину. Я при повній свідомості побігла до батькового шалаша, кров текла із грудей. Голова раптом запаморочилася, я впала і подумала, що помираю".
Батько доправив поранену доньку до польового медсанбату, де лікарі встановили, що куля пройшла навиліт біля лівого ребра. Надія пробула тут кілька тижнів, поки рана не зажила. Обурливий вчинок затятого Ромео не минув для нього безкарно: військовий трибунал розжалував Давиденка, і його відправили у штрафний батальйон.
Невдовзі у житті волинянки з'явився ще один хлопець, який викликав у неї щиру симпатію. Капітан Сергій Непомнящих вродою нагадував її перше кохання – Міхала Поляка, який загинув на Спаса 1943-го року. Їхні короткі зустрічі народили теплі почуття. У липні 1944-го фронт покотився далі на захід, туди ж мав вирушати і Сергій. Перед розлукою Надія подарувала йому вишиту хустинку, а він обіцяв писати їй листи. Напевне, його любов і справді була сильною і чистою, бо через кілька днів уже аж з Любомля повернувся, щоб ще раз побачити кохану.
– Вони листувалися майже рік. У травні 1945-го Надія отримала лист із іншим почерком. Василь, товариш Сергія, повідомив, що той загинув 7 травня 1945 року під Берліном. Так сумно закінчилася історія ще одних стосунків, які Надія описала у своєму щоденнику, – додає краєзнавець.
Мріям не судилося здійснитись
Про повстанську сторінку своєї біографії Надія Жолинська ніколи нікому не розповідала. Цю таємницю берегла і її сім'я, яку енкаведисти тримали під постійним наглядом. Не раз навідувалися до рідних, випитували, вивідували хоч якісь факти, що свідчили б про причетність дівчини до УПА. Та й сама Надія увесь час була під постійним контролем спецслужб, хоча, на перший погляд, їй нібито відчинили дорогу до знань. Можна припустити, що тут спрацювало листування із закоханим у неї радянським офіцером, про який не могли не знати всюдисущі специ із НКВД.
– У жовтні 1944-го Жолинську скерували на вчительські курси до Луцька. І коли тут 18 січня 1945 року їй довелося бути присутньою на привселюдній страті двох бійців УПА – Антона Мельничука та В'ячеслава Новосада, вона ще раз переконалася, під яким лезом небезпеки їй доведеться жити, – продовжує розповідь Микола Олександрович. – До речі, цей епізод описав відомий письменник Анатолій Дімаров у книзі "Прожити і розповісти". Надію і ще п'ятьох дівчат із Мизового, які були разом із нею на курсах, примусово послали дивитися, як вішатимуть повстанців. Важко навіть уявити, що коїлося тоді в душі дівчини, адже приречені на страту могли бути її побратимами чи пораненими, яким вона рятувала життя.
А в щоденнику Надя так описала жахіття, яке довелося їй пережити: "Коли вішали на базарній площі бандерівців, також якийсь тип спостерігав за нами, студентами, чи не плачемо ми, бо картина була жахлива. Не буду тепер описувати, бо як згадаю все те, то мурашки по спині".
По закінченню курсів Надія Жолинська учителювала у Замшанах, Синовому, Соколищі, а з листопада 1947-го працювала вчителькою у рідному селі. Заочно закінчила Володимир-Волинське педагогічне училище. На початку 50-х років тяжко занедужала. З хворобою боролася десять літ. З першим чоловіком життя не склалося. У 1960-му вдруге вийшла заміж і виїхала в Ригу до чоловіка. Там працювала на заводі VEF. Померла на чужині 21 вересня 2007 року – якраз на Різдво Пресвятої Богородиці (за старим літочисленням), коли в її рідному селі відзначали престольне свято.
– У характері Надії Жолинської ніби акумулювалися всі найкращі риси її родини: цілеспрямованість, стійкість, патріотизм. Вона була дуже обдарованою: не тільки вела щоденник, а й писала вірші, мріяла написати роман про своє життя, долю рідного краю, – підсумовує старовижівський краєзнавець Микола Шаясюк. – На жаль, ці мрії не збулися. Але її щоденник – це безцінний рукописний скарб, який залишила нащадкам, документальне свідчення яскравої боротьби українських повстанців проти фашистських загарбників і червоних партизанів на Волині. Переконаний: племінники, яким вона передала щоденник, віддали його в один зі столичних музеїв. Бо тільки там йому гідне місце.
Валентина БЛІНОВА.
На світлині: Надія Жолинська (крайня справа) із колегами-вчителями Ольгою Дацун та Анастасією Дубік (серпень 1959 року).
(Закінчення. Початок у № від 26 вересня ц. р.).
Залишити коментар