Господи Великий, Праведний, Всевидющий!
Врозуми чад своїх раз і назавжди, щоб усвідомили: кохання не підвладне ні багатству, ні бідності. Це стан святості, в якому верховенствують вищі моральні цінності: вірність, самопожертва, справедливість і честь.
Хто з нас не чув про Ромео і Джульєтту? Закохались юні творіння Божі одне в одного до безтями, а поєднати долі для щасливого життя не могли. Родини Капулетті та Монтеккі через ворожнечу між собою не дозволяли Ромео і Джульєтті бути разом. І закохані пішли з життя, тим самим висловлюючи протест не тільки батькам і рідним, але й усьому суспільному ладу.
На ковельському центральному цвинтарі, що по вулиці Незалежності, при вході з правого боку є два старовинних пам’ятники. Спочивають там Раїса Шумовська та Борис Гловачевський і Володимир Шумовський. З причин «вищого» соціального статусу Шумовські категорично не давали згоду на єднання юних сердець. І закохані Раїса та Борис одважились на відчайдушний крок. Був це 1904 рік.
Перший смертельний постріл – у серце коханої Раїси, другий – у своє. Дізнався згодом брат Володимир про трагедію. Сколихнули пекучим вогнем емоції – і вже натиснутий курок пістолета, який ще раз нагадує нам сьогоднішнім, що кохання сильніше усіх заборон! Жартувати з ним не можна.
l
Достеменно невідомо, чи юні мешканці Клевецька Ганна та Никифор з родин Сахаруків і Семенюків знали про трагічне кохання Ромео і Джульєтти. Адже село, далеке від великих доріг засмучене, заспане, мало відало про Італію. Цим хочу підкреслити, що людські почуття ідентичні – чи то в Європі, чи то в Африці, чи то в Індії, чи то в Клевецьку. Тож у юних клевечан було, як і скрізь: вечорниці, забави, гуляння, а потім у тихому куточку в квітучому садочку цілування, пригортання і … кохання.
О, ці зоряні ночі!
Скільки почуттів розливається у них весняною повінню, скільки слів чарівних промовляється!
— Ганнусю, кохана зіронько моя! Скажи, любиш ти мене чи ні?
— Никифорчику, любий! Без тебе у мене життя немає. У снах нічних бачу тебе, з тобою розмовляю. А вдень, коли до праці приступаю, то все з рук падає – про тебе думаю, мій ясний Місяченьку, і переживаю, й серденько болить. Батьки мої забороняють з тобою зустрічатися.
— Кохана, не журись – посердяться і перестануть. А ми поберемося з тобою. Збудуємо хатину, посадимо садок, викопаємо ставок і заживемо щасливо. Знай, Ганнусю: нехай гради й бурі упадуть – я з тобою до кінця буду.
— І я з тобою, коханий мій!
Ось так тішилися молоді, як голуб з голубкою. Вони, як Божі янголята: незаймані, безгрішні жили надією. Ще ж діти – 18 та 19 років всього виповнилося.
Ось і осінь 1932 року проминула, і грудень постукав у двері.
Родини Сахаруків і Семенюків не спілкувалися. Куди там… Перші – заможці, не рівня бідноті клевецькій. А молодятам що до того? Кохаються і в мріях купаються. Плани на майбутнє вимальовують райдужні! І раптом, як грім з небес: категорична заборона Ганнусі з Никифором зустрічатися і на вечорниці ходити.
Втекла таки якось на вечорниці. Прийшла дівчина, немов з хреста знята: зажурена, заплакана і неговірка. Юнка наче прощалася із молоддю села. Покликала Никифора, взяла за руку й повела. Очевидці бачили, як молодята до опівночі стояли біля хати. Розмовляли, пригортались, сльозами вмивалися, ніби передчуваючи біду.
Так і трапилося. Ранок із вісткою трагічною прокинувся – Ганнусі милої нема. Батьки пустили чутку, що дівчина померла від чорної хвороби (епілепсії), хоч дівчина ніколи нічим не хворіла. Батьки збрехали, їм було соромно, за донечку, яку не вберегли.
Та правди, як шила в мішку, не заховаєш – ті, хто оплакували небогу, бачили на її шиї темно-коричневий слід від шнурка. Повісилась Ганнуся в клуні тієї клятої нічки.
Ще не схолонула гаряча новина, як інша розлетілася по селу: в селі знайшли повішеним Никифора.
Поруч – листок із зошита, де нерівним почерком написано: «Ганю, я тобі говорив: не роби цього, а ти мене не послухала, то і я іду за тобою. Поховайте нас разом».
Не забарилася поліція. Розслідування, як такого, не було – повірили батькам. Ганнусю поховали із священником,бо самогубства, мовляв, не було. Разом із тим дозволили Никифора похоронити на кладовищі, але без священника і окремо.
Земним законом закоханим бути у цьому світі не дозволено. Самогубство вважається гріхом.
Хоча, відверто кажучи, до фатального кроку завжди хтось або щось спонукає. Але це – вже інша тема для розмови.
Попри все, помолимось за Царство Небесне для обох, де їхні душі об’єдналися і спочивають.
За спогадами
Арсенія МАТВІЮКА
написав
Анатолій СЕМЕНЮК.
Село Клевецьк на Турійщині.
Господи Великий, Праведний, Всевидющий!
Врозуми чад своїх раз і назавжди, щоб усвідомили: кохання не підвладне ні багатству, ні бідності. Це стан святості, в якому верховенствують вищі моральні цінності: вірність, самопожертва, справедливість і честь.
Хто з нас не чув про Ромео і Джульєтту? Закохались юні творіння Божі одне в одного до безтями, а поєднати долі для щасливого життя не могли. Родини Капулетті та Монтеккі через ворожнечу між собою не дозволяли Ромео і Джульєтті бути разом. І закохані пішли з життя, тим самим висловлюючи протест не тільки батькам і рідним, але й усьому суспільному ладу.
На ковельському центральному цвинтарі, що по вулиці Незалежності, при вході з правого боку є два старовинних пам’ятники. Спочивають там Раїса Шумовська та Борис Гловачевський і Володимир Шумовський. З причин «вищого» соціального статусу Шумовські категорично не давали згоду на єднання юних сердець. І закохані Раїса та Борис одважились на відчайдушний крок. Був це 1904 рік.
Перший смертельний постріл – у серце коханої Раїси, другий – у своє. Дізнався згодом брат Володимир про трагедію. Сколихнули пекучим вогнем емоції – і вже натиснутий курок пістолета, який ще раз нагадує нам сьогоднішнім, що кохання сильніше усіх заборон! Жартувати з ним не можна.
ххх
Достеменно невідомо, чи юні мешканці Клевецька Ганна та Никифор з родин Сахаруків і Семенюків знали про трагічне кохання Ромео і Джульєтти. Адже село, далеке від великих доріг засмучене, заспане, мало відало про Італію. Цим хочу підкреслити, що людські почуття ідентичні – чи то в Європі, чи то в Африці, чи то в Індії, чи то в Клевецьку. Тож у юних клевечан було, як і скрізь: вечорниці, забави, гуляння, а потім у тихому куточку в квітучому садочку цілування, пригортання і … кохання.
О, ці зоряні ночі!
Скільки почуттів розливається у них весняною повінню, скільки слів чарівних промовляється!
— Ганнусю, кохана зіронько моя! Скажи, любиш ти мене чи ні?
— Никифорчику, любий! Без тебе у мене життя немає. У снах нічних бачу тебе, з тобою розмовляю. А вдень, коли до праці приступаю, то все з рук падає – про тебе думаю, мій ясний Місяченьку, і переживаю, й серденько болить. Батьки мої забороняють з тобою зустрічатися.
— Кохана, не журись – посердяться і перестануть. А ми поберемося з тобою. Збудуємо хатину, посадимо садок, викопаємо ставок і заживемо щасливо. Знай, Ганнусю: нехай гради й бурі упадуть – я з тобою до кінця буду.
— І я з тобою, коханий мій!
Ось так тішилися молоді, як голуб з голубкою. Вони, як Божі янголята: незаймані, безгрішні жили надією. Ще ж діти – 18 та 19 років всього виповнилося.
Ось і осінь 1932 року проминула, і грудень постукав у двері.
Родини Сахаруків і Семенюків не спілкувалися. Куди там… Перші – заможці, не рівня бідноті клевецькій. А молодятам що до того? Кохаються і в мріях купаються. Плани на майбутнє вимальовують райдужні! І раптом, як грім з небес: категорична заборона Ганнусі з Никифором зустрічатися і на вечорниці ходити.
Втекла таки якось на вечорниці. Прийшла дівчина, немов з хреста знята: зажурена, заплакана і неговірка. Юнка наче прощалася із молоддю села. Покликала Никифора, взяла за руку й повела. Очевидці бачили, як молодята до опівночі стояли біля хати. Розмовляли, пригортались, сльозами вмивалися, ніби передчуваючи біду.
Так і трапилося. Ранок із вісткою трагічною прокинувся – Ганнусі милої нема. Батьки пустили чутку, що дівчина померла від чорної хвороби (епілепсії), хоч дівчина ніколи нічим не хворіла. Батьки збрехали, їм було соромно, за донечку, яку не вберегли.
Та правди, як шила в мішку, не заховаєш – ті, хто оплакували небогу, бачили на її шиї темно-коричневий слід від шнурка. Повісилась Ганнуся в клуні тієї клятої нічки.
Ще не схолонула гаряча новина, як інша розлетілася по селу: в селі знайшли повішеним Никифора.
Поруч – листок із зошита, де нерівним почерком написано: «Ганю, я тобі говорив: не роби цього, а ти мене не послухала, то і я іду за тобою. Поховайте нас разом».
Не забарилася поліція. Розслідування, як такого, не було – повірили батькам. Ганнусю поховали із священником,бо самогубства, мовляв, не було. Разом із тим дозволили Никифора похоронити на кладовищі, але без священника і окремо.
Земним законом закоханим бути у цьому світі не дозволено. Самогубство вважається гріхом.
Хоча, відверто кажучи, до фатального кроку завжди хтось або щось спонукає. Але це – вже інша тема для розмови.
Попри все, помолимось за Царство Небесне для обох, де їхні душі об’єдналися і спочивають.
За спогадами
Арсенія МАТВІЮКА написав Анатолій СЕМЕНЮК.
Село Клевецьк на Турійщині.
Господи Великий, Праведний, Всевидющий!
Залишити коментар