У це важко повірити, але Анатолію Володимировичу Семенюку 15 листопада виповниться 80 років! Людина він відома і на Волині, і в Україні. Рука втомиться, коли почнеш перелічувати його титули і регалії. Отож:
– Почесний громадянин міста Ковеля.
– Ковельський міський голова 1991-1998 р.р.
– Депутат Ковельської міської та Волинської обласної рад декількох скликань поспіль.
– Голова Ковельської міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.
– Заступник голови первинної журналістської організації при редакції газети «Вісті Ковельщини».
– член Асоціації українських письменників імені Павла Чубинського.
– Беззмінний громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини» та ряду інших періодичних видань, починаючи з 90-их років минулого століття.
А ще – ветеран праці і державної служби, один з кращих очільників енергетичних підприємств Камінь-Каширського, Нововолинська, Ковеля, керівник житлово-експлуатаційної контори № 2, яка нині має назву РЖКП-1. Активіст громадсько-політичного життя, палкий прихильник і поборник української національної ідеї.
А ще – історик, краєзнавець, поет, пісняр, залюблений у рідну землю, до чого його з дитинства привчала мама, яка виховувала сина самотужки у голодні повоєнні роки. Очевидно, саме тому головними темами його журналістської і письменницької творчості була, є і буде ненька Україна, рідне село Клевецьк на Турійщині, мама і батьківська хата, віра в Бога, любов до рідних і близьких людей.
Не буду переповідати життєвий шлях героя моєї розповіді. По-перше, читачі газети з ним обізнані в загальних рисах. По-друге, справа не тільки в цьому шляху, а в тому, як ним крокував пан Анатолій. А крокував він твердо, з вірою і надією на краще, впевнено долаючи труднощі й негаразди, яких в біографії ювіляра вистачало. Невипадково один із нарисів про нашого земляка я назвав «В полі високої напруги».
l
Анатолія Семенюка до його переїзду в Ковель я не знав, хоча для мене Турійщина – край майже рідний: тут жила моя родина (по маминій «лінії») до Другої світової війни, тут зазнали репресій від «перших» совєтів чимало з членів нашої сім’ї, звідки вагітну маму енкаведисти вивезли на поселення у далекий і холодний Казахстан. По війні бабуся із своєю другою донькою переїхали до Ковеля. Сина Миколу, зятя Валентина разом із іншими турійчанами розстріляли у ковельській в’язниці 23 червня 1941 році «визволителі».
В пана Анатолія було трохи інакше, але не легше, іноді й важче, про що він багато писав у своїх спогадах-мемуарах, газетних статтях, поезіях. Доля звела нас на «барикадах» у 1990-их роках, коли тріщав і розпадався радянський союз, сили набирав національно-демократичний рух. Семенюк змінив мене на посаді голови міської ради, коли я вирішив повернутися в журналістику. З тих пір ми йдемо, як-то кажуть, «паралельним курсом», ділимо успіхи й негаразди одне одного. Я добре знаю його сім’ю, він – мою. В разі потреби подаємо руку допомоги, щоденно передзвонюємося. Його біль – це мій біль, мої переживання – його переживання. І він, і я втратили синів Едуарда та Андрія (29 грудня 2019 року і 29 листопада 2020 року). Ці непоправні втрати до цих пір печуть наші серця і душі.
У нас – спільні погляди на ситуацію в Україні і світі, що не виключає дискусій і спорів. Але в кінцевому підсумку перемагає дружба і впевненість у тому, що все має бути добре завдяки Божій помочі і мужності й героїзму українського народу.
l
В Анатолія Володимировича – гарна сім’я. Дружина Марія Станіславівна – шляхетна, мила, привітна жінка. Іноді я напів жартома-напів всерйоз кажу: «Всім, чого досягли, завдячуєте вірній супутниці життя». Семенюк не дуже сперечається, лише загадково посміхається. Мабуть, згадуючи юну красуню, яку зустрів в молоді роки у Поліському краї. Обоє тішаться онуками Павлом, Тарасом, Юрчиком, любов’ю і повагою оточують сина Андрія і невістку Аллу. В сім’ї панує атмосфера доброти і милосердя, адже тут сповідують християнські цінності.
Що можу побажати від себе і сім’ї ювіляру? Найперше – здоров’я і Божої ласки на кожен прийдешній день, родинного благополуччя й активного довголіття. Дуже хочу, щоб вогонь творчості поета, журналіста, краєзнавця не згасав. Але найголовніше – щоб нам дожити до того часу, поки благодатний мир запанував в Україні, а ворог зазнав нищівної поразки.
Микола ВЕЛЬМА.
Анатолію Семенюку – ювіляру
З ювілейним днем у
високості злету,
Орфею Толю, що з душею
слів на «ти»!
В епітетах й метафорах,
естете,
Красуйся у літах благих й
тривких!
Сподвижнику, досягнень-
прагнень мовних,
Ковеля соратнику у
творчій долі –
Хай зорі плодяться у
зернах повних,
У золотавих віхах на
роздоллі волі!
Господнього єлею в серці
вік Тобі –
Від народження у римах
солов’їних.
Сивочолої наснаги,
завзяття молодих –
Квітують хай у строфах
тополиних.
Кохайся з осінню у плоті
Віри і Надії,
В свята і будні хай врунить
Лесин світ.
Хай Янгол Твій під
Кобзареві мрії
У листопадах святить
поета Божий хист!
Іван ЯРОШИК.
У це важко повірити, але Анатолію Володимировичу Семенюку 15 листопада виповниться 80 років! Людина він відома і на Волині, і в Україні. Рука втомиться, коли почнеш перелічувати його титули і регалії. Отож:
– Почесний громадянин міста Ковеля.
– Ковельський міський голова 1991-1998 р.р.
– Депутат Ковельської міської та Волинської обласної рад декількох скликань поспіль.
– Голова Ковельської міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.
– Заступник голови первинної журналістської організації при редакції газети «Вісті Ковельщини».
– член Асоціації українських письменників імені Павла Чубинського.
– Беззмінний громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини» та ряду інших періодичних видань, починаючи з 90-их років минулого століття.
А ще – ветеран праці і державної служби, один з кращих очільників енергетичних підприємств Камінь-Каширського, Нововолинська, Ковеля, керівник житлово-експлуатаційної контори № 2, яка нині має назву РЖКП-1. Активіст громадсько-політичного життя, палкий прихильник і поборник української національної ідеї.
А ще – історик, краєзнавець, поет, пісняр, залюблений у рідну землю, до чого його з дитинства привчала мама, яка виховувала сина самотужки у голодні повоєнні роки. Очевидно, саме тому головними темами його журналістської і письменницької творчості була, є і буде ненька Україна, рідне село Клевецьк на Турійщині, мама і батьківська хата, віра в Бога, любов до рідних і близьких людей.
Не буду переповідати життєвий шлях героя моєї розповіді. По-перше, читачі газети з ним обізнані в загальних рисах. По-друге, справа не тільки в цьому шляху, а в тому, як ним крокував пан Анатолій. А крокував він твердо, з вірою і надією на краще, впевнено долаючи труднощі й негаразди, яких в біографії ювіляра вистачало. Невипадково один із нарисів про нашого земляка я назвав «В полі високої напруги».
ххх
Анатолія Семенюка до його переїзду в Ковель я не знав, хоча для мене Турійщина – край майже рідний: тут жила моя родина (по маминій «лінії») до Другої світової війни, тут зазнали репресій від «перших» совєтів чимало з членів нашої сім’ї, звідки вагітну маму енкаведисти вивезли на поселення у далекий і холодний Казахстан. По війні бабуся із своєю другою донькою переїхали до Ковеля. Сина Миколу, зятя Валентина разом із іншими турійчанами розстріляли у ковельській в’язниці 23 червня 1941 році «визволителі».
В пана Анатолія було трохи інакше, але не легше, іноді й важче, про що він багато писав у своїх спогадах-мемуарах, газетних статтях, поезіях. Доля звела нас на «барикадах» у 1990-их роках, коли тріщав і розпадався радянський союз, сили набирав національно-демократичний рух. Семенюк змінив мене на посаді голови міської ради, коли я вирішив повернутися в журналістику. З тих пір ми йдемо, як-то кажуть, «паралельним курсом», ділимо успіхи й негаразди одне одного. Я добре знаю його сім’ю, він – мою. В разі потреби подаємо руку допомоги, щоденно передзвонюємося. Його біль – це мій біль, мої переживання – його переживання. І він, і я втратили синів Едуарда та Андрія (29 грудня 2019 року і 29 листопада 2020 року). Ці непоправні втрати до цих пір печуть наші серця і душі.
У нас – спільні погляди на ситуацію в Україні і світі, що не виключає дискусій і спорів. Але в кінцевому підсумку перемагає дружба і впевненість у тому, що все має бути добре завдяки Божій помочі і мужності й героїзму українського народу.
ххх
В Анатолія Володимировича – гарна сім’я. Дружина Марія Станіславівна – шляхетна, мила, привітна жінка. Іноді я напів жартома-напів всерйоз кажу: «Всім, чого досягли, завдячуєте вірній супутниці життя». Семенюк не дуже сперечається, лише загадково посміхається. Мабуть, згадуючи юну красуню, яку зустрів в молоді роки у Поліському краї. Обоє тішаться онуками Павлом, Тарасом, Юрчиком, любов’ю і повагою оточують сина Андрія і невістку Аллу. В сім’ї панує атмосфера доброти і милосердя, адже тут сповідують християнські цінності.
Що можу побажати від себе і сім’ї ювіляру? Найперше – здоров’я і Божої ласки на кожен прийдешній день, родинного благополуччя й активного довголіття. Дуже хочу, щоб вогонь творчості поета, журналіста, краєзнавця не згасав. Але найголовніше – щоб нам дожити до того часу, поки благодатний мир запанував в Україні, а ворог зазнав нищівної поразки.
Микола ВЕЛЬМА.
Анатолію Семенюку – ювіляру
З ювілейним днем у високості злету,
Орфею Толю, що з душею слів на «ти»!
В епітетах й метафорах, естете,
Красуйся у літах благих й тривких!
Сподвижнику, досягнень- прагнень мовних,
Ковеля соратнику у творчій долі –
Хай зорі плодяться у зернах повних,
У золотавих віхах на роздоллі волі!
Господнього єлею в серці вік Тобі –
Від народження у римах солов’їних.
Сивочолої наснаги, завзяття молодих –
Квітують хай у строфах тополиних.
Кохайся з осінню у плоті Віри і Надії,
В свята і будні хай врунить Лесин світ.
Хай Янгол Твій під Кобзареві мрії
У листопадах святить поета Божий хист!
Іван ЯРОШИК.
У це важко повірити, але Анатолію Володимировичу Семенюку 15 листопада виповниться 80 років! Людина він відома і на Волині, і в Україні. Рука втомиться, коли почнеш перелічувати його титули і регалії. Отож:
Залишити коментар