Іноді здається, що батьківська земля, на якій я вперше побачив цей незбагненний світ, має в собі диво-магніт. Коли ти на цій землі, він єднає тебе із Космосом. Якщо з тих чи інших причин відірвався від неї, мов осколок від сяючого астероїда, вона невидимою силою нагадує про себе. Почуття ностальгії відчуває кожен, хто покинув малу бАтьківщину. Де б ти не був, а корінь дерева життя лишається там, де народився, а ти в чужому краї – відірваний листок, який покружляє, покружляє і зникає безслідно у Вічності.
Так роздумував я нещодавно на сільському цвинтарі у Клевецьку, де спочивають моя мама, син улюблений та члени родини. Завітав не випадково, адже такого ж жовтневого дня 29 літ тому мама відійшла у засвіти.
— Слава Богу! – чую раптом. Це літня жіночка, симпатична, статна, з манерами інтелігентності вітається зі мною.
— Я вас знаю. Коли ви працювали на державній службі, я працювала в Луцькій податковій поліції. Я з родини Федоруків. Пам’ятаєте? Вони тут недалеко поховані. І маму вашу знала – добра була людина. І хату під стріхою стареньку пам’ятаю, — мовить неголосно моя знайома незнайомка. А далі продовжує:
— Знаєте, пане Анатолію, щось є таємниче на цій нашій землі! Не відвідала рідних на провідну неділю в цьому році, і почуваюся винуватою. Вночі не спиться, вдень тривожно на душі. Знову й знову згадки про село, про найрідніших в «гості» приходять…
Мені приємно, що земляки, яких в юності і не знав, пам’ятають мою маму, хату під стріхою. Не забули й мене…
А я що? Як і всі, покинув село, і загубився в буденній людській суєті. В пошуках мріяв про країну Ельдорадо. А де та країна? Лихий кусав, хапав за поли, а янгол-охоронець зупиняв його, вів своїм шляхом до істини буття, правди і Бога.
Метушиться людина в пошуках скарбів, не має спокою і не знаходить скарбів. І не знайде, бо є чорне і біле, добре і зле, любов і ненависть. Не стихає ця вічна боротьба протилежностей. Лиш цвинтар заспокоює людські пристрасті, душевні муки, неспокій і тривоги. Саме тут відбувається твоя сповідь. Ось і ця мила односельчанка кається і намагається виправдати свою відсутність тут, біля вічного спочинку найдорожчих. Відчуває свою провину.
Коли я після довготривалих мандрів по Волині повернувся до Ковеля, то найперше завітав у цей тихий, забутий куточок і … жахнувся. Мене зустріли бур’яни на ледве видимих надгробках.
Я виривав ті бур’яни з корінням, колов руки і … прозрівав – бур’яни ж не винні. Вони в душі заскорузливій, черствій, не омитій молитвою Господньою моїй.
Сьогодні цвинтар прибраний, ошатний, із впорядкованими пам’ятниками. Не забувають клевечани цього вічного місця, не вивітрила їх пам’ять про святе. Тішить, що Ружинський сільський староста Ігор Корнійчук дбає про лад на кладовищі. Шана й подяка йому!
Між тим, моя співрозмовниця прощається: вона поспішає до тепер «свого» Луцька. Щастя їй і добра!
х х х
Неподалік, на південний захід від кладовища – урочище «Збища», на якому з часів польських у 20-30-их роках ХХ століття господарювали мої предки. Господарювали і боролися за вільну землю, за вільне життя, за право вільно дихати повітрям. За це не раз потрапляли до буцегарні. З тієї неспокійної родини залишилася тільки мама і бабуся Люба.
Та більшовицьке «цунамі» згодом прийшло на цю батьківську землю. Колективізація, війна і знову колективізація в тенетах репресій. Мама пройшла все через це і вижила.
Промайнув час. Здавалося, мир і спокій запанували на рідній землі.
Та ба! Сьогодні у Ковелі майже щотижня, а то й частіше звучать сирени автівок. Вони прорізають свідомість навпіл, ранять, немов гострим ножем, серця ковельчан. Це – останній поклик у вічную пам’ять від нас, живих.
Надривається голос… Плаче мати, дочка, дружина і сестра. Котиться сльоза по щоці батька, брата і сина. Цей сигнал – воїнам, Героям, що загинули в боях із ворогом. Цей клич – це крик зраненої Землі. Зрештою, це сигнал SOS до безумців, які стелять дорогу до пекла. Та вони не чують…
Щодня слухаю, дивлюсь і читаю. Здається, виходу немає. Лихий путін перед дияволом звітує: «Операція з винищення української нації проходить успішно».
А ми незламні. Ми, як наші предки далекі і близькі, б’ємося на смерть за той диво-магніт рідної землі, який єднає нас із Космосом.
…А цвинтар слухає мої думки й мовчить.
Іноді здається, що батьківська земля, на якій я вперше побачив цей незбагненний світ, має в собі диво-магніт. Коли ти на цій землі, він єднає тебе із Космосом. Якщо з тих чи інших причин відірвався від неї, мов осколок від сяючого астероїда, вона невидимою силою нагадує про себе. Почуття ностальгії відчуває кожен, хто покинув малу бАтьківщину. Де б ти не був, а корінь дерева життя лишається там, де народився, а ти в чужому краї – відірваний листок, який покружляє, покружляє і зникає безслідно у Вічності.
Так роздумував я нещодавно на сільському цвинтарі у Клевецьку, де спочивають моя мама, син улюблений та члени родини. Завітав не випадково, адже такого ж жовтневого дня 29 літ тому мама відійшла у засвіти.
— Слава Богу! – чую раптом. Це літня жіночка, симпатична, статна, з манерами інтелігентності вітається зі мною.
— Я вас знаю. Коли ви працювали на державній службі, я працювала в Луцькій податковій поліції. Я з родини Федоруків. Пам’ятаєте? Вони тут недалеко поховані. І маму вашу знала – добра була людина. І хату під стріхою стареньку пам’ятаю, — мовить неголосно моя знайома незнайомка. А далі продовжує:
— Знаєте, пане Анатолію, щось є таємниче на цій нашій землі! Не відвідала рідних на провідну неділю в цьому році, і почуваюся винуватою. Вночі не спиться, вдень тривожно на душі. Знову й знову згадки про село, про найрідніших в «гості» приходять…
Мені приємно, що земляки, яких в юності і не знав, пам’ятають мою маму, хату під стріхою. Не забули й мене…
А я що? Як і всі, покинув село, і загубився в буденній людській суєті. В пошуках мріяв про країну Ельдорадо. А де та країна? Лихий кусав, хапав за поли, а янгол-охоронець зупиняв його, вів своїм шляхом до істини буття, правди і Бога.
Метушиться людина в пошуках скарбів, не має спокою і не знаходить скарбів. І не знайде, бо є чорне і біле, добре і зле, любов і ненависть. Не стихає ця вічна боротьба протилежностей. Лиш цвинтар заспокоює людські пристрасті, душевні муки, неспокій і тривоги. Саме тут відбувається твоя сповідь. Ось і ця мила односельчанка кається і намагається виправдати свою відсутність тут, біля вічного спочинку найдорожчих. Відчуває свою провину.
Коли я після довготривалих мандрів по Волині повернувся до Ковеля, то найперше завітав у цей тихий, забутий куточок і … жахнувся. Мене зустріли бур’яни на ледве видимих надгробках.
Я виривав ті бур’яни з корінням, колов руки і … прозрівав – бур’яни ж не винні. Вони в душі заскорузливій, черствій, не омитій молитвою Господньою моїй.
Сьогодні цвинтар прибраний, ошатний, із впорядкованими пам’ятниками. Не забувають клевечани цього вічного місця, не вивітрила їх пам’ять про святе. Тішить, що Ружинський сільський староста Ігор Корнійчук дбає про лад на кладовищі. Шана й подяка йому!
Між тим, моя співрозмовниця прощається: вона поспішає до тепер «свого» Луцька. Щастя їй і добра!
х х х
Неподалік, на південний захід від кладовища – урочище «Збища», на якому з часів польських у 20-30-их роках ХХ століття господарювали мої предки. Господарювали і боролися за вільну землю, за вільне життя, за право вільно дихати повітрям. За це не раз потрапляли до буцегарні. З тієї неспокійної родини залишилася тільки мама і бабуся Люба.
Та більшовицьке «цунамі» згодом прийшло на цю батьківську землю. Колективізація, війна і знову колективізація в тенетах репресій. Мама пройшла все через це і вижила.
Промайнув час. Здавалося, мир і спокій запанували на рідній землі.
Та ба! Сьогодні у Ковелі майже щотижня, а то й частіше звучать сирени автівок. Вони прорізають свідомість навпіл, ранять, немов гострим ножем, серця ковельчан. Це – останній поклик у вічную пам’ять від нас, живих.
Надривається голос… Плаче мати, дочка, дружина і сестра. Котиться сльоза по щоці батька, брата і сина. Цей сигнал – воїнам, Героям, що загинули в боях із ворогом. Цей клич – це крик зраненої Землі. Зрештою, це сигнал SOS до безумців, які стелять дорогу до пекла. Та вони не чують…
Щодня слухаю, дивлюсь і читаю. Здається, виходу немає. Лихий путін перед дияволом звітує: «Операція з винищення української нації проходить успішно».
А ми незламні. Ми, як наші предки далекі і близькі, б’ємося на смерть за той диво-магніт рідної землі, який єднає нас із Космосом.
…А цвинтар слухає мої думки й мовчить.
Залишити коментар