— Тримайся, Зіно! Твоєї мами немає більше.
Таку новину повідомила сусідка.
Зіна з мамою жила завжди разом. Вона така добра, така мила у неї була, турботлива. Всю хатню роботу робила, аби дочці було легше. Роки ішли, і мама Зіни дожила до поважного віку. Уже дев’яносто було, коли почались оті старечі «закиди». Зіна не впізнавала її.
Розуміла, що то все роки. Постійно всім невдоволена, слідкувала за Зіниною родиною по чоловікові, а потім виганяти з дому почала. Зіна не реагувала, розуміла все, але чоловік і сини терпіти того вже просто не змогли.
Останньою краплею стали дві гривні. Старенька недорахувалась у своєму вузлику тих дві гривні. Доки Зіна з роботи повернулась, увесь дім догори перевернула. Одежу з шафи викинула, де тільки сили знайшла, шукала скрізь бабуся свої гроші.
Чоловік, поглянувши на те, зібрав речі, пішов у порожню батьківську хату. Сини теж пішли до батька жити.
В очах навернуло купу сліз, здавалось, що серце стане від розпачу. Набравшись сили, мусила дзвонити рідній сестрі, яка проживала за сотні кілометрів від її дому.
Пояснювала, плакала і благала забрати маму хоч на деякий час. Її родині потрібен був відпочинок. Сестра у відповідь: «Ти все життя прожила на всьому готовому! Мама до останнього тобі і варила, і всі городи обробляла. Та на ній увесь дім тримався! Ти ж і в декреті не сиділа, все робота у тебе, якісь поїздки. А зараз вона тобі вже зайва, сестро?! Я заберу, але більше у тебе сестри немає!
Хіба не розумію, чого ти мені її віддаєш? Вона ж тут довго на чужині не протягне, я й додому у разі чого не везтиму. Тут і спочинок їй вічний буде.
А ти… Бог тобі суддя, але не сестра ти мені після цього. Ти мене почула? Бувай!”.
Не розмовляли вони три роки. За цей час помер Зінин чоловік, роз’їхались сини.
З сестрою спілкувалась тільки Зінина сусідка, вона і розповідала, як там у них справи, як живуть. Ох, і нелегко сестричці з мамою було. Але жодного разу не жалілась на труднощі. Часто по лікарнях возила, рятувала до останнього свою неньку. Мабуть, вона шкодувала її більше, ніж сама Зіна.
А сьогодні мами не стало. Зіна навіть провести неньку в останню дорогу не зможе. Її сини теж не встигли би приїхати, бо були у Польщі. Один із них перебував у лікарні там же — за кордоном.
Сестра, мабуть, навмисне чи справді заклопотана була, повідомила сусідці новину пізно.
Була у Зіни мама і немає, а вона так і не помирилась з нею. Картає себе, спокою не знаходить. Зіна з мамою три роки не розмовляла, три роки!
«Боже, прости мені, простіть і мені, мамо, за довге мовчання», — просила у думках.
Чи буде жінці прощення?
А, може, і сама такою стане. Тільки одна лишилась у своїй хаті.
Чи зможе собі вибачити? Зможе, тільки буде пізно...
Ольга ЛІЩУК.
— Тримайся, Зіно! Твоєї мами немає більше.
Таку новину повідомила сусідка.
Зіна з мамою жила завжди разом. Вона така добра, така мила у неї була, турботлива. Всю хатню роботу робила, аби дочці було легше. Роки ішли, і мама Зіни дожила до поважного віку. Уже дев’яносто було, коли почались оті старечі «закиди». Зіна не впізнавала її.
Розуміла, що то все роки. Постійно всім невдоволена, слідкувала за Зіниною родиною по чоловікові, а потім виганяти з дому почала. Зіна не реагувала, розуміла все, але чоловік і сини терпіти того вже просто не змогли.
Останньою краплею стали дві гривні. Старенька недорахувалась у своєму вузлику тих дві гривні. Доки Зіна з роботи повернулась, увесь дім догори перевернула. Одежу з шафи викинула, де тільки сили знайшла, шукала скрізь бабуся свої гроші.
Чоловік, поглянувши на те, зібрав речі, пішов у порожню батьківську хату. Сини теж пішли до батька жити.
В очах навернуло купу сліз, здавалось, що серце стане від розпачу. Набравшись сили, мусила дзвонити рідній сестрі, яка проживала за сотні кілометрів від її дому.
Пояснювала, плакала і благала забрати маму хоч на деякий час. Її родині потрібен був відпочинок. Сестра у відповідь: «Ти все життя прожила на всьому готовому! Мама до останнього тобі і варила, і всі городи обробляла. Та на ній увесь дім тримався! Ти ж і в декреті не сиділа, все робота у тебе, якісь поїздки. А зараз вона тобі вже зайва, сестро?! Я заберу, але більше у тебе сестри немає!
Хіба не розумію, чого ти мені її віддаєш? Вона ж тут довго на чужині не протягне, я й додому у разі чого не везтиму. Тут і спочинок їй вічний буде.
А ти… Бог тобі суддя, але не сестра ти мені після цього. Ти мене почула? Бувай!”.
Не розмовляли вони три роки. За цей час помер Зінин чоловік, роз’їхались сини.
З сестрою спілкувалась тільки Зінина сусідка, вона і розповідала, як там у них справи, як живуть. Ох, і нелегко сестричці з мамою було. Але жодного разу не жалілась на труднощі. Часто по лікарнях возила, рятувала до останнього свою неньку. Мабуть, вона шкодувала її більше, ніж сама Зіна.
А сьогодні мами не стало. Зіна навіть провести неньку в останню дорогу не зможе. Її сини теж не встигли би приїхати, бо були у Польщі. Один із них перебував у лікарні там же — за кордоном.
Сестра, мабуть, навмисне чи справді заклопотана була, повідомила сусідці новину пізно.
Була у Зіни мама і немає, а вона так і не помирилась з нею. Картає себе, спокою не знаходить. Зіна з мамою три роки не розмовляла, три роки!
«Боже, прости мені, простіть і мені, мамо, за довге мовчання», — просила у думках.
Чи буде жінці прощення?
А, може, і сама такою стане. Тільки одна лишилась у своїй хаті.
Чи зможе собі вибачити? Зможе, тільки буде пізно...
Ольга ЛІЩУК.
Залишити коментар