Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 21 серпня 2025 року № 35 (12991)

Повідомлення в номер / «Пам’ятай, доню: я – живий!»

06.12.2024
Мабуть, нікого не здивую, коли скажу, що за час роботи бібліотекарем я  ознайомилась не з одним десятком тисяч книг,  різних за обсягом, тематикою, змістом. Одні зацікавлювали, інші викликали подив, багатьма зачитувалась. Деяких авторів знаю особисто, тому новини літератури і нині цікавлять.
Але ось до моїх рук потрапила невелика за форматом книжечка, яка з першої сторінки «обпекла»  руки, викликала біль у серці і сльози на очах. Обсяг невеликий – всього 20 сторінок  і тираж – якихось кілька десятків екземплярів. Читала її довго, бо сльози   туманили зір. Це – наш біль, наша історія, за якою – долі сотень зболених сердець, втрачених життів. Авторки книги – дві голобчанки-сестрички  Олена та Інна, сестри воїна Андрія Чумака. Книгу  назвали  «Один назавжди».
Твір написаний із безмежною теплотою, пекучим болем за надто великою втратою. Кожне слово, та що там слово – буква, пронизані любов’ю до рідної людини, вогнем пам’яті   про неї.
…Золота осінь 1987 року подарувала родині Чумаків із Голоб Світлані та Данилу синочка Андрійка. В родині уже підростали дві донечки, а  тут – опора для мами, поміч для тата, заступник для двох сестричок, і головне – продовження Чумацького роду. Скільки любові, душі вкладено, щоб дитина росла здоровою, щасливою, слухняною! 
Андрій закінчив Голобську середню школу – не зчулися, як роки пролетіли. Про це іноді нагадують вчителі  при зустрічах з мамою, дякуючи за дисциплінованого, знаючого, спокійного, слухняного сина. Воно і не диво: в родині троє дітей, батьки працювали в колгоспі, турбот багато, бо і вдома треба було мати господарство, тож дітей привчали до праці змалку, як і до самостійності.
Після школи  Андрій відслужив в лавах Збройних Сил України. Завжди добре вихований, зібраний, дисциплінований пішов працювати в правоохоронні органи, заодно навчаючись в Національній Академії внутрішніх справ м. Києва, яку успішно закінчив. Тільки б  тішитись  батькам, бо це і їхня заслуга.  Сина любили, де б він не був, з ким би не перетинались  його шляхи. Добрий, щирий, надійний товариш. 
l
Всі мрії розбив 2014 рік. У важкий для України час Андрія проводжали на війну (у перші її дні) дружина і маленька донечка та вся родина. Плакали, просили не йти, адже мав право залишитися на роботі (працював у відділенні поліції м. Луцька),  але не міг не йти, не міг стояти осторонь, коли ворог розстрілював його Україну, ту землю,   яку любив і шанував весь  хліборобський Чумацький рід.  
Одразу було надзвичайно важко: самі копали окопи, стоячи у воді  по коліна, не вистачало зброї, людей. Але це, казали, тимчасові труднощі.  Головне – хлопці рвалися до бою, а десь у хвилини відпочинку (їх було мало) Андрій любив додому слати теплі вісточки. А він писав:
«Бувало, з  побратимами
  зберемось
У колі своєї малої сім’ї,
Вип’ємо чарку, запалим
  цигарку
І заспіваємо наші
         вкраїнські пісні».
А час ішов, приносив все нові і нові невтішні новини,  аж:
«...доки все чорне 
  стало на землі,
Немає світла, лише
 тінь.
Гримить, палає…
Земля здригається
      від болю».
На нашу землю прийшов лютий 2022 року.  І закрутила вогняна круговерть воїна в боях за Київщину, Житомирщину, Миколаївщину. Це про той час сестрички згодом напишуть:  
«Були бої… страшні
  бої,
Де орки землю градами вкривали,
А наші славні
   Воїни-сини,
Цю землю рідну
кров’ю захищали.
Поклали голови вони 
За мир у цій країні милій,
Та  тільки прокляті кати 
Ціни не знають Україні».
Виконавши завдання на Миколаївщині, Андрій із  побратимами переїжджали на нові позиції для подальшої боротьби з ворогом. Напівзруйнований Харків, окупований Ізюм, Балаклія. Бачили стільки руйнувань, болю, сліз, яких вистачило  б не на одне життя. Виконання бойового завдання на  Херсонщині в селі Протопопівка стало останнім для нашого голобчанина. 
«Той час… Ти думав, що повернешся додому, обнімеш матір, доню і сестер. Але…”.  
Дзвінок розбудив маму Світлану Іванівну в селищі 28 квітня 2022 року. Чужий голос сповістив, що її син Андрій пропав безвісти. І хто міг дати відповідь згорьованій матері на запитання: коли?
 Тривали довгі пошуки, зустрічі, дзвінки  — іноді підбадьорюючі, іноді безнадійні. Півтора року ішли пошуки.  І тільки у вересні 2023 року прийшла звістка з Балаклії. І якби Світлана Іванівна мала крила,   то,  не роздумуючи, полетіла б шукати свою кровинку, а так не стало сил, обрізала зла доля крила. І в Балаклію поїхали у безвість, під вибухами  снарядів дві сестрички Інночка та Оленка, які в своїй книзі напишуть: 
“Брат, як мало букв у
       цьому слові,
Як чутно слово це звучить”.
Вони  привезуть  додому  спогади Андрія, як пам’ять,  лист-відео:
«Яка красива наша Україна!!! Я тут перший раз. Інно, подивись (показує відео). Річка Сіверський  Донець, пагорби такі, як у нашої баби  Люби. Чи може бути краще місце на Землі, ніж наша Батьківщина? – запитує брат. – Мене цей край так заворожив своєю неповторною красою,  що вирішив після війни приїхати сюди зі своєю зірочкою-донечкою, щоб помилуватись швидкоплинним Сіверським Донцем та зеленим квітучим пагорбом весною і влітку, золотистим восени і срібним взимку». 
А ще хотів Андрій розповісти про чарівника, який беріг і захищав воїнів від ворожих куль. Не судилось, не встиг, не захистив…
Тепер тато на  донечку   Валерійку  дивиться зірочкою  з неба, а мама ніколи не зустріне сина біля воріт рідної хати, де пахне  хлібом на столі, де калина росте при дорозі…
Зачаровано слухають рідні  Андрієві слова:
«Моя доня підросте
І задасть вона
  питання, 
Зовсім по-дитячому
  просте:
«В час великої біди,
        під  навалою орди,
Тату, де ти був?».
А я доньці відповім,
Як вкриває небо дим,
Як заплаче на могилі
  посивілий побратим,
Там, де зірвані мости,
Там, де спалена земля
Там був і я!
Хто ти є у цьому світі,
Нам покаже тільки час,
Хто по кабаках  гуляв,
Хто своє життя віддав,
Спокій доньці дарував –
Ти згадаєш ці слова,
Коли виростеш моя.
Я люблю тебе завжди,
Пам’ятай, доню: я –
  живий!».
Валентина СІЧКАР.
НА СВІТЛИНАХ: наш Герой з Голоб Андрій ЧУМАК. 
воїн1Мабуть, нікого не здивую, коли скажу, що за час роботи бібліотекарем я  ознайомилась не з одним десятком тисяч книг,  різних за обсягом, тематикою, змістом. Одні зацікавлювали, інші викликали подив, багатьма зачитувалась. Деяких авторів знаю особисто, тому новини літератури і нині цікавлять.
Але ось до моїх рук потрапила невелика за форматом книжечка, яка з першої сторінки «обпекла»  руки, викликала біль у серці і сльози на очах. Обсяг невеликий – всього 20 сторінок  і тираж – якихось кілька десятків екземплярів. Читала її довго, бо сльози   туманили зір. Це – наш біль, наша історія, за якою – долі сотень зболених сердець, втрачених життів. Авторки книги – дві голобчанки-сестрички  Олена та Інна, сестри воїна Андрія Чумака. Книгу  назвали  «Один назавжди».
Твір написаний із безмежною теплотою, пекучим болем за надто великою втратою. Кожне слово, та що там слово – буква, пронизані любов’ю до рідної людини, вогнем пам’яті   про неї.
…Золота осінь 1987 року подарувала родині Чумаків із Голоб Світлані та Данилу синочка Андрійка. В родині уже підростали дві донечки, а  тут – опора для мами, поміч для тата, заступник для двох сестричок, і головне – продовження Чумацького роду. Скільки любові, душі вкладено, щоб дитина росла здоровою, щасливою, слухняною! 
Андрій закінчив Голобську середню школу – не зчулися, як роки пролетіли. Про це іноді нагадують вчителі  при зустрічах з мамою, дякуючи за дисциплінованого, знаючого, спокійного, слухняного сина. Воно і не диво: в родині троє дітей, батьки працювали в колгоспі, турбот багато, бо і вдома треба було мати господарство, тож дітей привчали до праці змалку, як і до самостійності.
Після школи  Андрій відслужив в лавах Збройних Сил України. Завжди добре вихований, зібраний, дисциплінований пішов працювати в правоохоронні органи, заодно навчаючись в Національній Академії внутрішніх справ м. Києва, яку успішно закінчив. Тільки б  тішитись  батькам, бо це і їхня заслуга.  Сина любили, де б він не був, з ким би не перетинались  його шляхи. Добрий, щирий, надійний товариш. 
ххх
воїн2Всі мрії розбив 2014 рік. У важкий для України час Андрія проводжали на війну (у перші її дні) дружина і маленька донечка та вся родина. Плакали, просили не йти, адже мав право залишитися на роботі (працював у відділенні поліції м. Луцька),  але не міг не йти, не міг стояти осторонь, коли ворог розстрілював його Україну, ту землю,   яку любив і шанував весь  хліборобський Чумацький рід.  
Одразу було надзвичайно важко: самі копали окопи, стоячи у воді  по коліна, не вистачало зброї, людей. Але це, казали, тимчасові труднощі.  Головне – хлопці рвалися до бою, а десь у хвилини відпочинку (їх було мало) Андрій любив додому слати теплі вісточки. А він писав:
«Бувало, з  побратимами зберемось
У колі своєї малої сім’ї,
Вип’ємо чарку, запалим цигарку
І заспіваємо наші  вкраїнські пісні».
А час ішов, приносив все нові і нові невтішні новини,  аж:
«...доки все чорне  стало на землі,
Немає світла, лише тінь.
Гримить, палає…
Земля здригається від болю».
На нашу землю прийшов лютий 2022 року.  І закрутила вогняна круговерть воїна в боях за Київщину, Житомирщину, Миколаївщину. Це про той час сестрички згодом напишуть:  
«Були бої… страшні бої,
Де орки землю градами вкривали,
А наші славні Воїни-сини,
Цю землю рідну
кров’ю захищали.
Поклали голови вони 
За мир у цій країні милій,
Та  тільки прокляті кати 
Ціни не знають Україні».
Виконавши завдання на Миколаївщині, Андрій із  побратимами переїжджали на нові позиції для подальшої боротьби з ворогом.IMG_3243 (1)Напівзруйнований Харків, окупований Ізюм, Балаклія. Бачили стільки руйнувань, болю, сліз, яких вистачило  б не на одне життя. Виконання бойового завдання на  Херсонщині в селі Протопопівка стало останнім для нашого голобчанина. 
«Той час… Ти думав, що повернешся додому, обнімеш матір, доню і сестер. Але…”.  
Дзвінок розбудив маму Світлану Іванівну в селищі 28 квітня 2022 року. Чужий голос сповістив, що її син Андрій пропав безвісти. І хто міг дати відповідь згорьованій матері на запитання: коли?
 Тривали довгі пошуки, зустрічі, дзвінки  — іноді підбадьорюючі, іноді безнадійні. Півтора року ішли пошуки.  І тільки у вересні 2023 року прийшла звістка з Балаклії. І якби Світлана Іванівна мала крила,   то,  не роздумуючи, полетіла б шукати свою кровинку, а так не стало сил, обрізала зла доля крила. І в Балаклію поїхали у безвість, під вибухами  снарядів дві сестрички Інночка та Оленка, які в своїй книзі напишуть: 
“Брат, як мало букв у  цьому слові,
Як чутно слово це звучить”.
Вони  привезуть  додому  спогади Андрія, як пам’ять,  лист-відео:
«Яка красива наша Україна!!! Я тут перший раз. Інно, подивись (показує відео). Річка Сіверський  Донець, пагорби такі, як у нашої баби  Люби. Чи може бути краще місце на Землі, ніж наша Батьківщина? – запитує брат. – Мене цей край так заворожив своєю неповторною красою,  що вирішив після війни приїхати сюди зі своєю зірочкою-донечкою, щоб помилуватись швидкоплинним Сіверським Донцем та зеленим квітучим пагорбом весною і влітку, золотистим восени і срібним взимку». 
А ще хотів Андрій розповісти про чарівника, який беріг і захищав воїнів від ворожих куль. Не судилось, не встиг, не захистив…
Тепер тато на  донечку   Валерійку  дивиться зірочкою  з неба, а мама ніколи не зустріне сина біля воріт рідної хати, де пахне  хлібом на столі, де калина росте при дорозі…
Зачаровано слухають рідні  Андрієві слова:
«Моя доня підросте
І задасть вона питання, 
Зовсім по-дитячому просте:
«В час великої біди,  під  навалою орди,
Тату, де ти був?».
А я доньці відповім,
Як вкриває небо дим,
Як заплаче на могилі  посивілий побратим,
Там, де зірвані мости,
Там, де спалена земля
Там був і я!
Хто ти є у цьому світі,
Нам покаже тільки час,
Хто по кабаках  гуляв,
Хто своє життя віддав,
Спокій доньці дарував –
Ти згадаєш ці слова,
Коли виростеш моя.
Я люблю тебе завжди,
Пам’ятай, доню: я – живий!».
Валентина СІЧКАР.
НА СВІТЛИНАХ: наш Герой з Голоб Андрій ЧУМАК. 

 

Залишити коментар

Ваш коментар з’явиться після перевірки модератором

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2025