Повідомлення в номер / Кохання, гартоване війною

До написання цього нарису мене спонукала книга «Залізний генерал» Людмили Долгоновської, експертки  у галузі стратегічних комунікацій, кандидатки філософських   наук, керівниці служби президента Аmerikan University Kyiv. 

Із назви, шановний читачу, ти, мабуть, здогадуєшся, що мова в книзі йде про генерала Валерія Залужного, колишнього Головнокомандувача ЗСУ (Збройних Сил України).  Багатьом із нас цікаво знати, а в чому  причини його стрімкої кар’єри та успіху, авторитету не тільки в Україні, а й у світі? 

…У святковий День захисника та захисниць Батьківщини, у вузькому колі військових і колег Л. Долгоновська висловила доволі суперечливу думку щодо кар’єри Валерія Залужного. Вона сказала: «Ваша дружина – це п’ятдесят відсотків успіху». На що  той,  усміхнувшись,  відповів: «Ні. Олена – це дев’яносто відсотків успіху».

Ця розмова підштовхнула мене до роздумів, Господь наділив жінку багатьма позитивними якостями. Серед них такі: бути воїном-”амазонкою”  із зброєю в руках захищати свій край, рішучою, розумною, твердою у своїх вчинках, управляти колективом  і навіть країною.

Є й інша Божа сутність жіночої статі — бути дружиною і Берегинею сім’ї та роду.

Дружина – це мудра порадниця, це «тил»  чоловіка. Вона – кохання й ніжність, від яких у лицаря виростають крила. Нарешті, це – співчуття і розрада в хвилини розпачу, радість    розділена навпіл. Вона – весна нашого існування. 

Авторка з відомих причин не торкається теми взаємостосунків у сім’ї Залужного. Але за окремими епізодами можемо судити про особисте життя цієї непересічної пари.

В ході становлення і реформування ЗСУ Валерію Залужному доводилося багато разів переїжджати у визначені службовими обов’язками місця України: Київ, Одеса, Південь, Схід і т. д. Як пише Долгоновська, «життя на чемоданах». І як правило, з ним завжди поруч – його Олена. 

До слова, колись мені теж довелось «мандрувати» Волинню. І я завжди запитував дружину: «Ти не проти?» —  «Куди ти,  туди і я», — відповідала вона, знаючи, що на новому місці буде некомфортно і незатишно.

Так само Олена Степанівна, розуміючи, що попереду чекають побутові негаразди,   виклики, свідомо йшла за чоловіком. Вірна дружина  знає, що “любити” – це віддавати частинку і навіть всього себе іншому.

Відомі слова генерала Залужного: «Я виїду з Києва останнім. У разі найгіршого, точно,  не здамся живим». 

І ще один епізод. Командувач сектору «С» їде джипом на передову в районі  Дебальцево, потрапляє під обстріл ворога. Біля нього —  кулеметник, його ранять. Кров заливає  Залужного. Ми можемо тільки здогадуватись, скільки переживань і емоцій вирувало в душі люблячої  Олени. 

І ще. Залужний признається: «Я найбільше боявся, що мене поховають невизнаним. У важкі моменти телефонував дружині і говорив, що на мені вдягнуто, які особливі прикмети».

Хіба не так думає  кожен воїн-герой на передовій, хіба  не так думають дружини і матері? Звідси авторитет Валерія Федоровича. Він воїн,  рівний серед  рівних.

l

Сьогодні ми бачимо спроби реабілітації тих, хто пройшов пекло цієї війни. Олена Залужна авторці книги признається: «Ми довго поверталися до нормального життя, відновлювались після Дебальцевого. Валєра говорив мені: «Лєна, вони приходять до мене (загиблі) і говорять зі мною. Думала, ми того не переживемо».

Пережили,  злетіли до найвищої в Україні і найвідповідальнішої військової посади – Головнокомандувача ЗСУ, бо так хотів Господь. Він чув молитви дружини Олени, яка була його мудрим ангелом-охоронцем.

Послухаймо Олену Степанівну: «Я ставила ікони на робочий стіл і молилася… Молилася! Усі колеги розуміли мене, не чіпали».

У Валерія Залужного є молодший брат Артур, теж військовий. Він признається, що Валерій завжди  був добрим наставником, і не раз застерігав його  від необдуманих  вчинків. Артур згадує: «Вона була  з ним  завжди. Якось я був у секторі «С», «Часовому Ярі», де брат керував цим сектором. Ми їхали на зустріч. Дивлюсь: іде жінка з тазиком. А там село, де чи не пів сотні сімей жило, і постійні обстріли. Придивляюся: та це ж Олена! Кажу: «Ти що, Лєн?». А вона мовить: «А що робить? Води немає. Ходила в сусідську хату прати».

Жінка сказала тоді Артуру: «Я коли зрозуміла, що  він не приїде, а підтримка йому треба, просто зібрала речі і поїхала до нього».

Людмила Долгоновська  намагається відповісти на запитання: «Хто вона, Олена Залужна?». Ось штрихи до портрета: «Ця мудра жінка  досить стримана, деколи категорична.  В усіх  її словах, діях – ніби бажання вберегти чоловіка від біди і будь-яких загроз. Щоб той не втрачав пильності – «довкола вороги».

Вона — соратниця, подруга, рівноцінна партнерка, яка розуміє, що у  величезному (неадекватному  — авт.) світі є бодай одна людина, яка за будь-яких обставин буде на твоєму боці.

У цієї гармонійної  пари дві чудові доньки: Аріна і Христина. Старша Аріна  у свою сім’ю зі стосунків батьків хоче перенести витримку і терпіння. «Пройти багато випробувань, зберігаючи сім’ю в Любові,  не втрачаючи романтики» — каже вона. 

Залужні люблять своїх доньок – це їхній сенс життя.

l

Читаючи книгу, мимоволі приходиш до висновку, що в  Україні мають місце неузгодження між баченням  військової стратегії і тактики політиками вищого рангу й керівництвом ЗСУ. Їх причини і можливі наслідки   добре розуміє генерал Валерій Залужний. Це розуміння спонукало його подати у відставку без скандалів та істерик. Він надалі залишається на війні, тільки дипломатичній – на посаді посла України у Великобританії. 

Ми знаємо, що  справиться, бо у нього – кохана Олена, ангел-охоронець. Правда,  там  їй не доведеться йти з тазиком за водою під кулями, аби випрати білизну. Але там не менше, а,  може, й більше  проблем, які слід розв’язувати  спільно.

На закінчення – трохи  романтики…  Людмила Долгоновська пише: «Початок травня. Якийсь із об’єктів на околицях Києва у внутрішньому дворі, купа людей – охорона, водії, помічники. Валерій Федорович раз по раз нахиляється до трави.

Він збирає кульбаби. Неподалік Олена, його дружина. Він підійшов, нахилився, поцілував ніжно і вручив квіти їй…”.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

До написання цього нарису мене спонукала книга «Залізний генерал» Людмили Долгоновської, експертки  у галузі стратегічних комунікацій, кандидатки філософських   наук, керівниці служби президента Аmerikan University Kyiv. 

Із назви, шановний читачу, ти, мабуть, здогадуєшся, що мова в книзі йде про генерала Валерія Залужного, колишнього Головнокомандувача ЗСУ (Збройних Сил України).  Багатьом із нас цікаво знати, а в чому  причини його стрімкої кар’єри та успіху, авторитету не тільки в Україні, а й у світі? 

…У святковий День захисника та захисниць Батьківщини, у вузькому колі військових і колег Л. Долгоновська висловила доволі суперечливу думку щодо кар’єри Валерія Залужного. Вона сказала: «Ваша дружина – це п’ятдесят відсотків успіху». На що  той,  усміхнувшись,  відповів: «Ні. Олена – це дев’яносто відсотків успіху».

Ця розмова підштовхнула мене до роздумів, Господь наділив жінку багатьма позитивними якостями. Серед них такі: бути воїном-”амазонкою”  із зброєю в руках захищати свій край, рішучою, розумною, твердою у своїх вчинках, управляти колективом  і навіть країною.

Є й інша Божа сутність жіночої статі — бути дружиною і Берегинею сім’ї та роду.

Дружина – це мудра порадниця, це «тил»  чоловіка. Вона – кохання й ніжність, від яких у лицаря виростають крила. Нарешті, це – співчуття і розрада в хвилини розпачу, радість    розділена навпіл. Вона – весна нашого існування. 

Авторка з відомих причин не торкається теми взаємостосунків у сім’ї Залужного. Але за окремими епізодами можемо судити про особисте життя цієї непересічної пари.

В ході становлення і реформування ЗСУ Валерію Залужному доводилося багато разів переїжджати у визначені службовими обов’язками місця України: Київ, Одеса, Південь, Схід і т. д. Як пише Долгоновська, «життя на чемоданах». І як правило, з ним завжди поруч – його Олена. 

До слова, колись мені теж довелось «мандрувати» Волинню. І я завжди запитував дружину: «Ти не проти?» —  «Куди ти,  туди і я», — відповідала вона, знаючи, що на новому місці буде некомфортно і незатишно.

Так само Олена Степанівна, розуміючи, що попереду чекають побутові негаразди,   виклики, свідомо йшла за чоловіком. Вірна дружина  знає, що “любити” – це віддавати частинку і навіть всього себе іншому.

Відомі слова генерала Залужного: «Я виїду з Києва останнім. У разі найгіршого, точно,  не здамся живим». 

І ще один епізод. Командувач сектору «С» їде джипом на передову в районі  Дебальцево, потрапляє під обстріл ворога. Біля нього —  кулеметник, його ранять. Кров заливає  Залужного. Ми можемо тільки здогадуватись, скільки переживань і емоцій вирувало в душі люблячої  Олени. 

І ще. Залужний признається: «Я найбільше боявся, що мене поховають невизнаним. У важкі моменти телефонував дружині і говорив, що на мені вдягнуто, які особливі прикмети».

Хіба не так думає  кожен воїн-герой на передовій, хіба  не так думають дружини і матері? Звідси авторитет Валерія Федоровича. Він воїн,  рівний серед  рівних.

ххх

Сьогодні ми бачимо спроби реабілітації тих, хто пройшов пекло цієї війни. Олена Залужна авторці книги признається: «Ми довго поверталися до нормального життя, відновлювались після Дебальцевого. Валєра говорив мені: «Лєна, вони приходять до мене (загиблі) і говорять зі мною. Думала, ми того не переживемо».

Пережили,  злетіли до найвищої в Україні і найвідповідальнішої військової посади – Головнокомандувача ЗСУ, бо так хотів Господь. Він чув молитви дружини Олени, яка була його мудрим ангелом-охоронцем.

Послухаймо Олену Степанівну: «Я ставила ікони на робочий стіл і молилася… Молилася! Усі колеги розуміли мене, не чіпали».

У Валерія Залужного є молодший брат Артур, теж військовий. Він признається, що Валерій завжди  був добрим наставником, і не раз застерігав його  від необдуманих  вчинків. Артур згадує: «Вона була  з ним  завжди. Якось я був у секторі «С», «Часовому Ярі», де брат керував цим сектором. Ми їхали на зустріч. Дивлюсь: іде жінка з тазиком. А там село, де чи не пів сотні сімей жило, і постійні обстріли. Придивляюся: та це ж Олена! Кажу: «Ти що, Лєн?». А вона мовить: «А що робить? Води немає. Ходила в сусідську хату прати».

Жінка сказала тоді Артуру: «Я коли зрозуміла, що  він не приїде, а підтримка йому треба, просто зібрала речі і поїхала до нього».

Людмила Долгоновська  намагається відповісти на запитання: «Хто вона, Олена Залужна?». Ось штрихи до портрета: «Ця мудра жінка  досить стримана, деколи категорична.  В усіх  її словах, діях – ніби бажання вберегти чоловіка від біди і будь-яких загроз. Щоб той не втрачав пильності – «довкола вороги».

Вона — соратниця, подруга, рівноцінна партнерка, яка розуміє, що у  величезному (неадекватному  — авт.) світі є бодай одна людина, яка за будь-яких обставин буде на твоєму боці.

У цієї гармонійної  пари дві чудові доньки: Аріна і Христина. Старша Аріна  у свою сім’ю зі стосунків батьків хоче перенести витримку і терпіння. «Пройти багато випробувань, зберігаючи сім’ю в Любові,  не втрачаючи романтики» — каже вона. 

Залужні люблять своїх доньок – це їхній сенс життя.

ххх

Читаючи книгу, мимоволі приходиш до висновку, що в  Україні мають місце неузгодження між баченням  військової стратегії і тактики політиками вищого рангу й керівництвом ЗСУ. Їх причини і можливі наслідки   добре розуміє генерал Валерій Залужний. Це розуміння спонукало його подати у відставку без скандалів та істерик. Він надалі залишається на війні, тільки дипломатичній – на посаді посла України у Великобританії. 

Ми знаємо, що  справиться, бо у нього – кохана Олена, ангел-охоронець. Правда,  там  їй не доведеться йти з тазиком за водою під кулями, аби випрати білизну. Але там не менше, а,  може, й більше  проблем, які слід розв’язувати  спільно.

На закінчення – трохи  романтики…  Людмила Долгоновська пише: «Початок травня. Якийсь із об’єктів на околицях Києва у внутрішньому дворі, купа людей – охорона, водії, помічники. Валерій Федорович раз по раз нахиляється до трави.

Він збирає кульбаби. Неподалік Олена, його дружина. Він підійшов, нахилився, поцілував ніжно і вручив квіти їй…”.