Повідомлення в номер / Ніхто чуже життя не переживе – тільки своє

Євген і Олена дуже раділи донечці, яка народилася, коли їм було по 20 років. Було стільки радості, що хватило на весь світ. Назвали Богданкою.

Сусідка Катерина теж була при надії і зразу збиралась після них народжувати. Вона тяжко перенесла вагітність, часто була на збереженні, і в останній момент лікар її чоловікові сказав: «Вирішуйте, кого рятувати – дружину чи дитя? Іншого виходу немає». 

Звичайно, вирішив порадитись із дружиною. Заспокоював її, щоб згодилася залишитися жити, а в майбутньому підлікується і народить. Та вона була іншої думки: «Я тебе так люблю, що хочу, аби твоє продовження, а мій слід на Землі увічнились народженням донечки, яка буде нагадувати тобі мене. А я відчуватиму, що недаремно прожила на світі». Хоч як тяжко чоловікові було чути останні слова дружини, але що робити, коли медицина безсила?

Народилася донечка,  схожа на маму. Така ж білява, оченята карі… Максим був у розпачі: радіти за доньку чи плакати  за дружиною? Медики розуміли його стан і запропонували, поки оговтається від похорону, хай дитя буде в пологовому. Породіллі годуватимуть своїх дітей, а заодно  і його доньку. Звичайно, тимчасово, а далі треба шукати вихід. 

Мама його може підтримати згодом, як підросте онука, але зараз до року найтяжче. На 9 день по покійниці сусід Євген потішив, що дружина  Олена згодна годувати його доньку разом зі своєю. Звичайно,   це порятунок. Бабусі буде легше. Олена годуватиме, а вона вже раду дасть, аби дитя, головне, наїдалось.

Максим біг на роботу. Бабуся несла Катрусю (так назвали дівчинку на честь мами) до сусідів, а іноді Олена й до них приходила.

Забіжу наперед: годувала жінка своїм молоком і не знала, що годує... майбутню дружину для свого чоловіка.

Росли дівчатка. Навчились добре сидіти. Посадять їх у манежик, покладуть іграшок, щоб ті бавились,  бабуся спостерігає за ними, щебече до них, співає. Олена порається по господарству. Всім добре. Коли треба спати дітям, бабуся свою несла додому.  І так щодня. 

Підросла малеча. Вже помаленьку бігають, стрибають, граються, і все як сестрички-двійнята. Приходив Євген з роботи, обох садив на   руки і носився з ними по хаті. Або з бабусею у двох візочках гуляли з ними на вулиці. Олена не відчувала великого клопоту. Це її навіть тішило. Бо Катрусина бабуся більше дітей бавила, аніж вона.

У рік вже стало легше. Діти зовсім на руки не просились, їм подобалося грати удвох. Максим одружився, то вже й бабусі менше роботи. Бо невістка Катрусю тепер гляділа також. З Оленою після трьох  років у садочок водили дівчаток. 

Разом дві сім’ї повели доньок у перший клас. Вчились дівчатка добре. Вдома уроки готували то в одної,  то в другої. А коли у Насті з Максимом народився синочок, всі бавили його з радістю. Богданка і Катруся — як нерозлийвода. Одна без одної нікуди. Хоче Євген свою кудись повести  чи повезти, вона без Каті – нікуди. 

Навіть мріяли однаково, і після школи вступили до університету на педагогів. Ще на останньому курсі Богдана вийшла заміж за військового, і життя її стало  “на колесах”. По різних містах країни, в Німеччині, Ташкенті. До батьків навідувалась раз на рік. 

А Катруся чомусь ні в кого не закохувалась і заміж не збиралась. Все ніби когось чекала. Працювала в школі за фахом. Не було коли відпочивати, бо вчительська робота ще й вдома продовжується. Хіба в кіно    раз у тиждень. А в клубі школярі витанцьовують. То куди ж вчительці між ними скакати? 

У Євгена захворіла дружина. Катря бігала її провідувати. Часто й по господарству щось допомагала. Бо це ж її “молочна” мати. Вигодувала, як рідну. Євген всі сили поклав, аби рятувати дружину, не жалів грошей, найдорожчі ліки діставав (бо тоді це був дефіцит). Але хвороба прогресувала, і за пів року не стало Олени. 

Всі побивались за нею, а найдужче Катерина як за рідною ненькою, бо ж своєї не знала. Тепер дві  могили порядкувала і оплакувала своїх матерів. Іноді з Євгеном ходили на кладовище. Спільне горе  ще більше ріднило їх.

У школі колеги все натякали, що пора вже створювати сім’ю. Бо роки   підганяли – 25 за плечима. Щодня бачились із Євгеном, їй було жаль його, бо ж сам лишився. Богданка далеко. А почуття не чекали, поступово зароджувалися між ними у щось більше, ніж  просто дружба. Тільки не признавались. Все-таки 20 років різниця.

Якось насмілилась сусіда спитати:

– Уже рік давно по дружині минув. Треба, Євгене Павловичу, одружуватись. Ви ж ще молодий. Вам ніхто й не дасть 45 років.

– Тебе хочу заміж віддати, а тоді  я. Вже й Богданка нагадує, щоб одружувався. Коли погуляю на твоєму весіллі?

– Як зустріну такого, як  ви!

– А який же я?

Не відповіла, зашарілась, як маківка, і побігла. Небагато часу пройшло, як їх серця таки об’єднались. Все село дивувалось, що така молода, а вийшла заміж за старшого та ще й вдівця. А найбільше – донька. Богдана приїхала на одруження батька, вбігла в хату, обнялась з батьком, розцілувала,  а тоді:

– А де ж моя мачуха? Хочу мерщій побачити, давай показуй, таточку! Я дуже рада за тебе, дуже рада. О, а ти чого тут, подружко-сестричко? Прийшла мене побачити? Катрусю, як я скучила за тобою і за татком! Ми з тобою не наговоримось.

Кинулася її обіймати-цілувати. А тоді знову до батька:

– То де ж твоя дружина? Де ти її заховав?

А Євген і Катя дивляться одне на одного і сміються. Богдана глянула на обох – і все, нарешті, зрозуміла:

– Сяду, бо зараз знепритомнію. Не знаю, хто з цих дорогих мені людей розумніший… Життя покаже. Але поки що, бачу, щастям аж світяться обоє.

І кинулась знову обох обіймати й вітати.

Валентина Остапчук.

Євген і Олена дуже раділи донечці, яка народилася, коли їм було по 20 років. Було стільки радості, що хватило на весь світ. Назвали Богданкою.

Сусідка Катерина теж була при надії і зразу збиралась після них народжувати. Вона тяжко перенесла вагітність, часто була на збереженні, і в останній момент лікар її чоловікові сказав: «Вирішуйте, кого рятувати – дружину чи дитя? Іншого виходу немає». 

Звичайно, вирішив порадитись із дружиною. Заспокоював її, щоб згодилася залишитися жити, а в майбутньому підлікується і народить. Та вона була іншої думки: «Я тебе так люблю, що хочу, аби твоє продовження, а мій слід на Землі увічнились народженням донечки, яка буде нагадувати тобі мене. А я відчуватиму, що недаремно прожила на світі». Хоч як тяжко чоловікові було чути останні слова дружини, але що робити, коли медицина безсила?

Народилася донечка,  схожа на маму. Така ж білява, оченята карі… Максим був у розпачі: радіти за доньку чи плакати  за дружиною? Медики розуміли його стан і запропонували, поки оговтається від похорону, хай дитя буде в пологовому. Породіллі годуватимуть своїх дітей, а заодно  і його доньку. Звичайно, тимчасово, а далі треба шукати вихід. 

Мама його може підтримати згодом, як підросте онука, але зараз до року найтяжче. На 9 день по покійниці сусід Євген потішив, що дружина  Олена згодна годувати його доньку разом зі своєю. Звичайно,   це порятунок. Бабусі буде легше. Олена годуватиме, а вона вже раду дасть, аби дитя, головне, наїдалось.

Максим біг на роботу. Бабуся несла Катрусю (так назвали дівчинку на честь мами) до сусідів, а іноді Олена й до них приходила.

Забіжу наперед: годувала жінка своїм молоком і не знала, що годує... майбутню дружину для свого чоловіка.

Росли дівчатка. Навчились добре сидіти. Посадять їх у манежик, покладуть іграшок, щоб ті бавились,  бабуся спостерігає за ними, щебече до них, співає. Олена порається по господарству. Всім добре. Коли треба спати дітям, бабуся свою несла додому.  І так щодня. 

Підросла малеча. Вже помаленьку бігають, стрибають, граються, і все як сестрички-двійнята. Приходив Євген з роботи, обох садив на   руки і носився з ними по хаті. Або з бабусею у двох візочках гуляли з ними на вулиці. Олена не відчувала великого клопоту. Це її навіть тішило. Бо Катрусина бабуся більше дітей бавила, аніж вона.

У рік вже стало легше. Діти зовсім на руки не просились, їм подобалося грати удвох. Максим одружився, то вже й бабусі менше роботи. Бо невістка Катрусю тепер гляділа також. З Оленою після трьох  років у садочок водили дівчаток. 

Разом дві сім’ї повели доньок у перший клас. Вчились дівчатка добре. Вдома уроки готували то в одної,  то в другої. А коли у Насті з Максимом народився синочок, всі бавили його з радістю. Богданка і Катруся — як нерозлийвода. Одна без одної нікуди. Хоче Євген свою кудись повести  чи повезти, вона без Каті – нікуди. 

Навіть мріяли однаково, і після школи вступили до університету на педагогів. Ще на останньому курсі Богдана вийшла заміж за військового, і життя її стало  “на колесах”. По різних містах країни, в Німеччині, Ташкенті. До батьків навідувалась раз на рік. 

А Катруся чомусь ні в кого не закохувалась і заміж не збиралась. Все ніби когось чекала. Працювала в школі за фахом. Не було коли відпочивати, бо вчительська робота ще й вдома продовжується. Хіба в кіно    раз у тиждень. А в клубі школярі витанцьовують. То куди ж вчительці між ними скакати? 

У Євгена захворіла дружина. Катря бігала її провідувати. Часто й по господарству щось допомагала. Бо це ж її “молочна” мати. Вигодувала, як рідну. Євген всі сили поклав, аби рятувати дружину, не жалів грошей, найдорожчі ліки діставав (бо тоді це був дефіцит). Але хвороба прогресувала, і за пів року не стало Олени. 

Всі побивались за нею, а найдужче Катерина як за рідною ненькою, бо ж своєї не знала. Тепер дві  могили порядкувала і оплакувала своїх матерів. Іноді з Євгеном ходили на кладовище. Спільне горе  ще більше ріднило їх.

У школі колеги все натякали, що пора вже створювати сім’ю. Бо роки   підганяли – 25 за плечима. Щодня бачились із Євгеном, їй було жаль його, бо ж сам лишився. Богданка далеко. А почуття не чекали, поступово зароджувалися між ними у щось більше, ніж  просто дружба. Тільки не признавались. Все-таки 20 років різниця.

Якось насмілилась сусіда спитати:

– Уже рік давно по дружині минув. Треба, Євгене Павловичу, одружуватись. Ви ж ще молодий. Вам ніхто й не дасть 45 років.

– Тебе хочу заміж віддати, а тоді  я. Вже й Богданка нагадує, щоб одружувався. Коли погуляю на твоєму весіллі?

– Як зустріну такого, як  ви!

– А який же я?

Не відповіла, зашарілась, як маківка, і побігла. Небагато часу пройшло, як їх серця таки об’єднались. Все село дивувалось, що така молода, а вийшла заміж за старшого та ще й вдівця. А найбільше – донька. Богдана приїхала на одруження батька, вбігла в хату, обнялась з батьком, розцілувала,  а тоді:

– А де ж моя мачуха? Хочу мерщій побачити, давай показуй, таточку! Я дуже рада за тебе, дуже рада. О, а ти чого тут, подружко-сестричко? Прийшла мене побачити? Катрусю, як я скучила за тобою і за татком! Ми з тобою не наговоримось.

Кинулася її обіймати-цілувати. А тоді знову до батька:

– То де ж твоя дружина? Де ти її заховав?

А Євген і Катя дивляться одне на одного і сміються. Богдана глянула на обох – і все, нарешті, зрозуміла:

– Сяду, бо зараз знепритомнію. Не знаю, хто з цих дорогих мені людей розумніший… Життя покаже. Але поки що, бачу, щастям аж світяться обоє.

І кинулась знову обох обіймати й вітати.