Крім того, в Україні була розташована 46-а стратегічна повітряна армія, яка мала на озброєнні 43 дальніх бомбардувальники-ракетоносці. Ці літаки могли нести від 8 до 16 крилатих ракети з ядерними боєголовками. Таких ракет з дальністю ураження до трьох тисяч кілометрів в Україні було біля 500. Маючи в руках такі козирі, можна було виторгувати не лише гарантії безпеки, але й отримати стартовий капітал для розвитку держави.
Американські компанії, наприклад, пропонували демонтувати ядерні заряди на території України, а високозбагачений уран із них переробити на паливо для атомних електростанцій.
Вони також готові були взятися за будівництво сховища для відпрацьованих ядерних матеріалів та заводу з виробництва паливних збірок для АЕС. Все це дало б можливість різко зменшити залежність української енергетики від Росії. Юрій Костенко, який очолював Робочу групу Верховної Ради з питань ядерного роззброєння, наполягав на тому, що ядерну зброю можна віддавати тільки після того, як Україна отримає належну матеріальну компенсацію та реальні гарантії безпеки.
ххх
Але після нетривалої боротьби перемогу знову отримали прихильники співпраці з росією. Росіяни, в свою чергу, пообіцяли компенсувати вартість уранових зарядів поставками палива на атомні станції. Ця обіцянка, на відміну від багатьох інших, була виконана. За два з половиною роки на українські АЕС було поставлено 3400 твелів, які за російськими цінами коштували понад 900 мільйонів доларів.
За плутонієві заряди, які були значно дорожчі, але непридатні для використання в мирних цілях, Україна не отримала нічого. Американці теж долучилися й пообіцяли нашій державі 175 млн. доларів за ядерне роззброєння. Українські дипломати і журналісти цією невеликою навіть для того часу сумою тішилися так, ніби це була манна небесна. А через кілька років виявилося, що навіть чисто технічні заходи по роззброєнню обійшлися значно дорожче.
Гіршим за великі матеріальні втрати було те, що українська влада не подбала про надійні гарантії безпеки на перспективу. Гарантією безпеки для України міг бути лише вступ у НАТО або двосторонній військовий договір із США. Але для прокомуністичної Верховної Ради та тодішніх урядовців це було абсолютно неприпустимо.
Хоча наш «старший брат» ніколи особливо не церемонився. Під час переговорів російські посадовці не заморочувалися дипломатичним етикетом, а прямо заявляли, що якщо Україна негайно не віддасть ядерну зброю, то їй перекриють газ, нафту, припинять поставки ядерного палива на електростанції та комплектуючих на українські заводи і так далі. А якщо «зухвалі хохли» ще й після цього не підуть на поступки, то направлять в Україну свої війська і відберуть ракети силою.
Щоб витримати цей шалений тиск, потрібно було мати велику мужність і велику мудрість. Ні в Леоніда Кравчука, ні в Леоніда Кучми їх не виявилося. Заради збереження дружби з Росією і вирішення тимчасових тактичних проблем вони пожертвували майбутнім України.
Одним із аргументів, яким українських урядовців переконували віддати ядерну зброю, було те, що роззброєння України стане початком всезагального ядерного роззброєння. Але дурних більше не знайшлося. Неможливо повернути те, що вже втрачено. Та, мабуть, і не потрібно. Набагато важливіше сьогодні Україні вистояти у кривавій війні з росією та якнайшвидше вступити до НАТО і Європейського Союзу.
А це в перспективі забезпечить Україні не лише надійні гарантії безпеки, але й гідний рівень життя для її громадян.
Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею.
На СВІТЛИНІ: остання ядерна ракета, відправлена в Росію 1 червня 1996 року.
Залишити коментар