Живи, як в день останній: працюй і борись!Римський імператор і філософ Марк Аврелій, розуміючи і сприймаючи жорстоку сутність та непостійність цього світу, пророчо сказав: "Живи так, ніби завтра зникнеш".
Спостережливі сучасники помітили, що кожен етнос (народ, нація) свій останній день проживав би по своєму. Бабуся-українка поспішала б дополоти картоплю на власному городі; француз – присвятив би себе коханій жінці, а московит – купив би ящик оковитої і напився.
Звідки у Марка Аврелія зародилася у свідомості така філософія, нам невідомо. Думаю, що від імперської войовничості, де кожен день на полі бою може стати фатальним. Війна знецінює наше життя, робить його розмінною монетою у руках можновладців. Можливо, приречений воювати москаль вважає підсвідомо, що життя ніщо, тому краще забутися в алкоголі або знищити все живе і суще довкола себе.
Віддалені від поля бою ковельчани про свій судний день не думають і вірять в перспективу мирного життя та Перемогу над дикою ордою. Разом із тим підсвідомо стають "аналітиками" і "стратегами" війни.
Невеликий корпоратив. Точніше зустріч давніх і щирих друзів.
– Ну, хто старший? Починай трапезу! – почувся голос нетерплячого. Він хоче цим першим тостом розворушити дружнє коло і почути останні новини про життя-буття. Адже сьогодні все непросто: і життя, і погода, і душа, захмарені тривогою та непередбачуваністю. А отой невеликий келишок звеселить і зігріє.
– Друзі! Мої щирі друзі! Мусимо, як молитву до Бога висловити надію на мир, пом'янути тих, хто віддав життя за вільну рідну землю, за наш Ковель і не забути тих, хто сьогодні на передку іде в смертельний бій, захищає нас, – мовить поважний і статечний Степан Павлович.
Тиша і смуток огорнули простір кімнати. Не чутно звичного дзенькоту чарок. Пригубили, але як би там не було, "потяг" спілкування зрушив з місця. Після паузи, заряджені тостом, колеса "потяга" застукотіли на воєнно-політичні теми. Енергія люті до вбивці путіна і русні розбурхала полеміку із вежі власного бачення.
– Що не кажіть, а війна – це джерело страху. Наші молодці – б'ють по стратегічних об'єктах московії. Нехай знають рашисти, що ми їх не боїмося.
Я радію, коли бачу в новинах, як горить черговий склад боєприпасів чи стратегічна нафтобаза ворога. Це ж підтримка наших вояків на передовій, – безкомпромісно заявляє про свою позицію Аркадій Іванович.
– Аркадію, не будь таким гарячим. Кожна воєнна акція має два боки медалі. Посуди сам: такий локальний удар по великомасштабній русні – це як укус комара на тілі ведмедя. Він великої шкоди ворогу не завдасть, на хід подій суттєво не вплине. Але викличе в путіна бажання помсти. В результаті маємо понищену енергетику, сотні зруйнованих будинків та й підприємств, і що найстрашніше – тисячі загублених життів, – заперечив Степан Павлович.
– Скажу більше, – втрутився в розмову Євген Петрович. – Бити чи не бити – питання не риторичне. Воно похідне від шекспірівського "бути чи не бути?". Тому бити і бути потрібно з розумом. На жаль, віками живемо і діємо на хвилях ейфорії та емоцій.
Згадайте козацьку тактику без стратегії та сили. Зібралася ватага відчайдухів і рвонули через море до Стамбула. Нашуміли, полякали, визволили своїх невольників і стихли. Крім козацької слави, нічого не лишилося. А ми, сучасні, іноді діємо так само. В результаті втрачаємо довіру в декого з партнерів. Сьогодні Угорщина, Словаччина, Болгарія та інші не схвалюють таких акцій. Та й Трамп косо на нас позирає.
– Вибач, Євгене, але історію потрібно знати не у викладі псевдоісторика путіна. По-твоєму, Хмельницький чи Сагайдачний не мали державницької позиції? Хіба Конституція Орлика, перша в Європі – це не стратегія? Мій знайомий Олег не раз каже, що Україні пощастило із вибором Зеленського. Це він розбудив увесь світ і навернув до боротьби із руснею. А Курська операція? путіна Зеленський посадив у стару галошу і показав його неміч, ще раз підтвердивши нашу силу і стратегію.
– Знаєш, Аркадію, в Біблії є мудре повчання: "Не сотвори собі кумира". Зеленський не святий і допустив немало помилок. Хіба не він заспокоював народ, що війни з руснею не буде? Історія розсудить, – захистив свою точку зору Євген Петрович.
– Марна трата часу! Поставте себе на місце Президента. Як би ви діяли в екстремальних умовах війни, коли вся Європа і США в розгубленості? Діяти потрібно рішуче. До сьогодні думають, аби чого не вийшло і рішення не приймуть: дати зброю чи ні, а якщо дати, то яку: близько – чи далекобійну? І не розуміють, що ми за їхній спокій б'ємося. Ось і поміркуй, чи правильно діє Верховний головнокомандувач, чи ні, – вніс нотку конструктиву в розмову Степан Павлович.
– Всьому буває початок і кінець. путін не вічний. Прийде час, і він зійде з олімпу влади. Сирійський Асад теж вважав себе вічним і недоторканним, а де він зараз? Як і Янукович, втік від народу. Крах його неминучий – обнадійливо промовив Аркадій.
– Протри окуляри і реально глянь на світ. Політичні й воєнні експерти вже давно "зруйнували" на словах економіку росії, бачили хворого диктатора в бункері і на весь світ трубили про легку перемогу. Гірко сприймати цих псевдо-патріотів. Реальна росія ще сильна, і не словами її переможемо. А путін, якщо й сконає, то на його зміну прийдуть яструби, не менш жорстокого штибу.
Ох, друзі мої, погляньмо ще раз на історію. Рашистські методи підкорення інших народів (Сибіру, Кавказу, Чечні) – це жорстокість, силове приборкання непокірних, аж до винищення цілих етносів. Для них червоних ліній не існує. Згадайте репресії, голодомори війни – ріки крові за ними. Маємо не забувати про це і боротися до останнього патрона, – застережливо промовив Степан Петрович.
…Ще довго шуміла і сперечалася компанія друзів. З тої дискусії висновок один: для українця сьогодні вислів: "Жити день, як останній", означає боротися до кінця, працювати і вірити в нашу Правду, Силу, Волю. Іншого не дано.
Анатолій Семенюк.
Залишити коментар