«Так влаштоване життя, що щастя пролітає птахом, а біль чи горе – надовго тінню накриває його», – якось написав Анатолій Семенюк.
...Найважливіше в житті Галини було успішно закінчити школу. А вийшло навіть із золотою медаллю. Перша висота взята. А друга – вступ до вишу, складання вступних екзаменів. До цього й готувалась дівчина ціле літо. Від книги не відходила. Подружки гуляють, подружки танцюють, уже й кавалерів мають. Її мати іноді навіть просить, щоб пішла відпочити з друзями, а їй байдуже. Хотіла доказати, що недаремно їй вчителі ставили відмінні оцінки. Та для заспокоєння душі вирішила звернутись до знахаря. Подружки підказали.
І він прорік, що вступ – це така дрібниця, яка нічого не варта в порівнянні з тим, що її чекає опісля. А саме: «Тричі вийдеш заміж, всі чоловіки тебе дуже любитимуть і ти їх, будеш щаслива, але…». До кінця не схотіла чути. Вискочила від знахаря, як куля. Ніби дурний сон їй це здалось відразу. Старалась забути. І їй це вдалось, коли пірнула у веселе й радісне студентське життя.
Вчилась успішно, як в школі. Красива, розумна, чом в таку не закохатись? І від хлопців відбою не було. Та вибрала після зустрічі на одному з вечорів курсанта авіаційного училища з Кременчука. З Григорієм протанцювала тоді і вже не розлучались. У 19 років після першого курсу вийшла заміж. У 20 років народила донечку. Жилося щасливо 4 роки. На 5-ий рік льотчик-випробувач загинув.
Їй здавалося, що разом з ним рухнув цілий світ. Тримала на світі донька і вірна подруга Майя. Про друге заміжжя і думати не могла. Рана була глибока. Працювала, донька росла, у «світ» не виходила. Тільки до подруги на ювілейний день народження пішла. І там познайомилась серед гостей (а, може, й навмисне їх старались познайомити) із моряком-підводником, який був розлучений, бо дружина не витримувала довгих чекань із моря чоловіка і знайшла такого, що був щодня під боком.
Отож дві зранені душі потяглись одна до одної, і знову народилась нова сім’я, а згодом і ще одна донечка. За скеруванням влади опинились аж на Далекому Сході. 4-кімнатна квартира, мир і злагода, подорожі під час відпусток. Знову щастя світилось щодня. Та чоловік, рятуючи команду підводного човна під час аварії, загинув. Горю не було меж.
Тоді Галина згадала про передбачення знахаря, що буде тричі виходити заміж. Тричі? Ні в якому разі! Мабуть, це її карма така, що заміж ні-ні. Вона вже й так двічі вдова. Повернулась жити в Україну. У цей час після невиліковної хвороби помирала її подруга. Трагедія назрівала. Галина була в розпачі.
Одне за другим відходять дорогі для неї люди. Старалась більше часу проводити біля хворої, щоб підтримати її. І Майя перед кінцем попросила Галину, аби вона доглянула її чоловіка, бо він після Чорнобиля теж втрачав здоров’я, щоб пожаліла його…
Вони спілкувались часто, діти їхні дружили. Спільне горе не розлучало їх. Допомагав Микола в ремонті квартири Галині. Разом відпочивали, разом одружували дітей. Тож коли син і донька Миколи уже завели свої сім’ї, батько залишився сам. І тепер почав нагадувати Галині про прохання Майї.
Вона була категорична, але всі їхні діти були за, і стали просити. І хоч сказала, що ніколи не полюбить його, а наймичкою не буде, він на це не звернув уваги. Аби була злагода і взаємоповага, а любов у них була вже. І Галина здалась.
Всіма силами старався чоловік, щоб у сім’ї панувало благополуччя і щастя. Іноді жінка була нестерпна. А він ніби цього не помічав, розумів, що вона не може забути минуле. Любив однаково і своїх, і її онуків, тішився сімейними радощами, віддавав усім останні тепло і ласку.
І хоч лікарня часто підтримувала Миколу, але Чорнобиль зробив своє...
Жінка тепер думає часто, що ж таке щастя? З усіма чоловіками жилось щасливо, але перемішане з трагедією. Виявляється, що життя – це і радість, і горе, успіхи і невдачі, народження і кінець. На тому й світ стоїть.
Тож цінуймо те, що маємо, бо щастя можна знайти лише тоді, коли ми живемо заради інших, а не заради себе.
Валентина Остапчук.
«Так влаштоване життя, що щастя пролітає птахом, а біль чи горе – надовго тінню накриває його», – якось написав Анатолій Семенюк.
...Найважливіше в житті Галини було успішно закінчити школу. А вийшло навіть із золотою медаллю. Перша висота взята. А друга – вступ до вишу, складання вступних екзаменів. До цього й готувалась дівчина ціле літо. Від книги не відходила. Подружки гуляють, подружки танцюють, уже й кавалерів мають. Її мати іноді навіть просить, щоб пішла відпочити з друзями, а їй байдуже. Хотіла доказати, що недаремно їй вчителі ставили відмінні оцінки. Та для заспокоєння душі вирішила звернутись до знахаря. Подружки підказали.
І він прорік, що вступ – це така дрібниця, яка нічого не варта в порівнянні з тим, що її чекає опісля. А саме: «Тричі вийдеш заміж, всі чоловіки тебе дуже любитимуть і ти їх, будеш щаслива, але…». До кінця не схотіла чути. Вискочила від знахаря, як куля. Ніби дурний сон їй це здалось відразу. Старалась забути. І їй це вдалось, коли пірнула у веселе й радісне студентське життя.
Вчилась успішно, як в школі. Красива, розумна, чом в таку не закохатись? І від хлопців відбою не було. Та вибрала після зустрічі на одному з вечорів курсанта авіаційного училища з Кременчука. З Григорієм протанцювала тоді і вже не розлучались. У 19 років після першого курсу вийшла заміж. У 20 років народила донечку. Жилося щасливо 4 роки. На 5-ий рік льотчик-випробувач загинув.
Їй здавалося, що разом з ним рухнув цілий світ. Тримала на світі донька і вірна подруга Майя. Про друге заміжжя і думати не могла. Рана була глибока. Працювала, донька росла, у «світ» не виходила. Тільки до подруги на ювілейний день народження пішла. І там познайомилась серед гостей (а, може, й навмисне їх старались познайомити) із моряком-підводником, який був розлучений, бо дружина не витримувала довгих чекань із моря чоловіка і знайшла такого, що був щодня під боком.
Отож дві зранені душі потяглись одна до одної, і знову народилась нова сім’я, а згодом і ще одна донечка. За скеруванням влади опинились аж на Далекому Сході. 4-кімнатна квартира, мир і злагода, подорожі під час відпусток. Знову щастя світилось щодня. Та чоловік, рятуючи команду підводного човна під час аварії, загинув. Горю не було меж.
Тоді Галина згадала про передбачення знахаря, що буде тричі виходити заміж. Тричі? Ні в якому разі! Мабуть, це її карма така, що заміж ні-ні. Вона вже й так двічі вдова. Повернулась жити в Україну. У цей час після невиліковної хвороби помирала її подруга. Трагедія назрівала. Галина була в розпачі.
Одне за другим відходять дорогі для неї люди. Старалась більше часу проводити біля хворої, щоб підтримати її. І Майя перед кінцем попросила Галину, аби вона доглянула її чоловіка, бо він після Чорнобиля теж втрачав здоров’я, щоб пожаліла його…
Вони спілкувались часто, діти їхні дружили. Спільне горе не розлучало їх. Допомагав Микола в ремонті квартири Галині. Разом відпочивали, разом одружували дітей. Тож коли син і донька Миколи уже завели свої сім’ї, батько залишився сам. І тепер почав нагадувати Галині про прохання Майї.
Вона була категорична, але всі їхні діти були за, і стали просити. І хоч сказала, що ніколи не полюбить його, а наймичкою не буде, він на це не звернув уваги. Аби була злагода і взаємоповага, а любов у них була вже. І Галина здалась.
Всіма силами старався чоловік, щоб у сім’ї панувало благополуччя і щастя. Іноді жінка була нестерпна. А він ніби цього не помічав, розумів, що вона не може забути минуле. Любив однаково і своїх, і її онуків, тішився сімейними радощами, віддавав усім останні тепло і ласку.
І хоч лікарня часто підтримувала Миколу, але Чорнобиль зробив своє...
Жінка тепер думає часто, що ж таке щастя? З усіма чоловіками жилось щасливо, але перемішане з трагедією. Виявляється, що життя – це і радість, і горе, успіхи і невдачі, народження і кінець. На тому й світ стоїть.
Тож цінуймо те, що маємо, бо щастя можна знайти лише тоді, коли ми живемо заради інших, а не заради себе.
Валентина Остапчук.
«Так влаштоване життя, що щастя пролітає птахом, а біль чи горе – надовго тінню накриває його», – якось написав Анатолій Семенюк.
Залишити коментар